Суспільство 2021-02-09 10:48 Гончарова Єлизавета

Мир як диво

Чи вірять на Донбасі в можливість швидкого завершення війни з Росією

«Коли ж це все нарешті закінчиться?» — це майже риторичне питання вже сьомий рік постійно виринає у дискусіях на будь-які теми, що стосуються життя країни, а особливо Донбасу. На тлі продовження війни, навіть коли вона ніби поставлена на паузу «повного та всеосяжного» перемир’я, всі інші досягнення для багатьох не варті уваги. «Мовний закон? Вшанування чиєїсь пам’яті? Відкриття стадіону чи виставки? Та краще б ви війну закінчили!» — повторюють «прості» мешканці Донбасу. Вони доволі туманно уявляють собі, як це можна зробити, однак відчувають неповноцінність свого життя, яке змушені проживати на тлі війні, а іноді — й у безпосередній близькості до неї. І з їхнього погляду такі претензії цілком логічні. Бо війна не лише кардинально змінила їхні звичні життя, зруйнувала міста й села, стала причиною поранень та смертей, а ще й підважила уявлення про «братерські» стосунки з Росією, що було для багатьох важливою частиною світогляду.


Так вийшло, що останнє сталося навіть із тими, хто досі не визнає Росію учасником збройного конфлікту й далі оперує термінами на кшталт «громадянська війна» або «народ Донбасу». Бо одна річ, коли по телевізору кажуть про теоретичну необхідність відокремлення української економіки, інформаційного простору й культури від авторитарної та агресивно налаштованої Росії, і зовсім інша — коли це відокремлення відбувається буквально фізично, причому тут і зараз, через наявність на твоїй вулиці бліндажів та окопів. Багато кому це зовсім не подобається. Тому задля відчуття власного комфорту велика кількість мешканців Донбасу вимагає, окрім негайного припинення воєнних дій, ще й повернення до довоєнної парадигми «єдиного народу» та відновлення економічних зв’язків. І частина з них впевнена, що це можливо зробити швидко, як зайти назад у кімнату, з якої нещодавно вийшов. Тільки от у тій кімнаті вже давно палає пожежа, яка поглинула все, що колись було важливим та цінним.

 

Читайте також: Засади деокупації


«Так, я вважаю, що війну зупинить виключно той, хто нарешті налагодить відносини наших двох країн», — висловився один із мешканців Донбасу під час анонімного опитування Тижня. На думку респондента, результатом припинення війни буде мир і об’єднання людей в Україні та між країнами. Пролунали й інші думки. Наприклад, що мир настане, коли Донбас стане вільним та «всі відчепляться від нього». Попри те що ідея якоїсь міфічної «свободи» двох окремо взятих областей видається карикатурною навіть для тих, хто, живучи в окупації, наполягає на «поверненні в лоно Росії», дехто все ще й далі у це вірить. Такими настроями і живляться різноманітні «рятівники» Донбасу, котрі, як свідчить практика, окрім емоційних гасел, не мають жодних тактик та стратегій. Саме тому концепція «треба просто перестати стріляти» не працює, причому навіть за сильного бажання президента залишитися в історії в якості успішного миротворця. Так само неможливо було «закінчити АТО за два тижні», коли стало зрозуміло, що Росія не обмежиться Кримом, і що тектонічний процес всебічного виходу України з «колишнього СРСР» вже почався. Бо війна на Донбасі — це не просто акт агресії з боку РФ, а частина логічного історичного процесу. І без досягнення певних цілей з боку України та Росії закінчитися вона не може.


Однак багато респондентів Тижня зізналися, що вірять у те, що ситуація протистояння, зокрема звільнення окупованих територій, вирішиться ледь не автоматично у разі зміни в Росії політичного лідера, або ж несподіваного та щирого бажання Путіна випустити Україну зі сфери своїх інтересів. Таке твердження виявилося популярним і серед патріотично налаштованих мешканців Донеччини. З одного боку, вони визнають відповідальність Росії за розв’язування конфлікту, а з другого — не вірять у здатність України самостійно вплинути на Москву. «Такий лідер — Путін. Він повинен вивести російські війська з українських територій. Ніякого відведення українських військ!» — впевнена 45-річна переселенка, яка вважає, що після акту «доброї волі» з боку агресора Україна повинна позбавити свого громадянства всіх, хто сприяв окупації — щоб вони не мали права голосу. «(Війна припиниться. — Ред.), тільки якщо в Росії зміниться влада. На жаль, наші лідери цього зробити не зможуть», — вважає 57-річний корінний мешканець Донеччини.

 

Читайте також: Імітація деокупації

 

Ймовірно, такі міркування доволі гіпотетичні й містять певну частку скепсису, бо навряд чи хтось із патріотично налаштованих мешканців Донбасу справді вірить у те, що Москва колись піде на такий акт доброї волі. Втім, дехто висловлював думки, що для швидкої стабілізації ситуації достатньо привести до влади в Україні конкретного політика, який або наважиться на масштабні воєнні дії, або буде ефективним дипломатом, домагаючись посилення санкцій щодо Росії, «домовиться хоч із чортом», сприятиме «постійному зміцненню української армії та консолідації зусиль світових лідерів проти Росії» тощо. Декотрі запевняють, що Україна ще просто «не народила» таких лідерів, а «локшину на вуха» вішають якраз ті, «через кого все це й почалося — медведчуки, рабиновичі, королєвські та шуфричі».

 

 Сучасні події вкотре підтвердили теорему, яка вже стала аксіомою: повноцінний розвиток України як держави неможливий без повної автономії від «старшого брата», який у критичні моменти обов’язково встромить ніж у спину


Але є достатньо завдань, які нам судилося виконати незалежно від того, хто стане черговим незмінним вождем у Росії чи президентом України. І поки процес триватиме, «все це» навряд чи закінчиться. У кращому разі в нас попереду роки поступової розбудови держави з прогресивною економічною системою, боєздатною армією, ефективними інститутами демократії з надійними запобіжниками, а також історичною пам’яттю, вільною від маніпулятивної спадщини, до якої апелює тоталітаризм. Зрештою, із власною ідентичністю, котра вже не потребує уточнення, що Україна — не Росія. Попри можливі відкати та постійні спроби певних сил зробити кроки до зближення з Росією, рух уперед відновлюватиметься, бо закономірність історичних процесів складно оскаржувати. Сучасні події вкотре підтвердили теорему, яка вже стала аксіомою: повноцінний розвиток України як держави неможливий без повної автономії від «старшого брата», який у критичні моменти обов’язково встромить ніж у спину. Значна частина респондентів відмітила, що не варто дослухатись до популістів, які обіцяють миттєві рішення, котрі влаштують усіх. Так, переселенець Станіслав упевнений, що це завдання для генерації та команди, а не для окремого лідера. А волонтер Олександр вважає, що ситуація може змінитися лише через сукупність об’єктивних та суб’єктивних чинників. «Миттєво це неможливо, тому що будь-який проукраїнський лідер і далі захищатиметься від Росії, а Росія не поступиться своїми інтересами. Будь-який проросійський лідер здасть національні інтереси України, що призведе до війни, але вже в іншому форматі: це буде партизанська чи громадянська війна тощо», — міркує громадський активіст Андрій.

 

Читайте також: Девід Саттер: «Деокупація Криму та Донбасу — це питання часу»


Наївно думати, що заасфальтованих доріг у прифронтових населених пунктах буде достатньо, щоб повернути прихильність до України людей, які живуть під впливом ворожої пропаганди. Бо в центрі окупованого Донецька, наприклад, теж чисто і там як завжди висаджують троянди, але водночас на місці культурного центру «Ізоляція» діє концтабір. Навряд чи самі лише патріотичні заходи у навчальних закладах автоматично сформують проукраїнське покоління, особливо зважаючи на ідеологічну різнобарвність педагогів і у школах, і у вишах. Сумнівно, що закривши дотаційні шахти, ми одразу отримаємо цілу армію працівників, які охоче вчитимуться новим професіям чи розвиватимуть свій бізнес. Попри емоційний популізм свідків різного роду тарифних, податкових та інших «геноцидів», наше щоденне завдання — прагматично створювати умови, за яких ця болюча трансформація просто не може не відбуватися.


Війна нас вчить ще й тримати фронт попри політичні коливання, поступово облаштовувати власні позиції в різних сферах суспільного життя, формувати певні суспільні правила, за поразками бачити перспективу перемог. Педагог, який пропагує зневажливе ставлення до власної країни, має отримувати безумовний та щирий осуд учнів, батьків, суспільства. Людина, що втратила роботу, — якісні пропозиції для опанування нових навичок та загальну атмосферу сприяння проактивності. Військові — належне фінансування та суспільну підтримку. Підприємства — альтернативу російським споживачам та постачальникам через доступ до світового ринку. Історики — можливість, ставлячи пам’ятник видатному українцю, не озиратися на думку сусідів з іншим поглядом. І цей нескінченний та багатовекторний ланцюг різноманітних змін, можливо, не вразить миттєвими результатами, але повинен привести не до того, що «все це закінчиться», а до звільнення окупованих територій та створення міцної держави, яку неможливо буде розхитати пропагандистськими та популістськими гаслами.