Культура 2021-02-14 11:52 Трегуб Ганна

Бернар Фан: «Якщо ви хочете посварити французів, які зібралися разом, немає кращого засобу, ніж гаряча тема колоніального минулого»

Про політичну та літературну спадщину Шарля де Голля, французьку специфіку деколонізації, а також викладання історії в цифрову добу Тижню розповів історик Бернар Фан.

Шарль де Голль починав кар’єру як кадровий офіцер, проте увійшов в історію як лідер французького народу за часів нацистської окупації та як президент-творець П’ятої республіки. Чи справді політика потребує військових? Наскільки це залежить від конкретного історичного періоду та ситуації у конкретній країні?

 

— Так повелося, що до часів генерала де Голля від епохи Наполеона Бонапарта серед найвищого керівництва Франції не було жодного військового. Коли хтось із військових виявляв бажання отримати таку владу, французи завжди сприймали це з обережністю й острахом, бо всі боялися, що така людина керуватиме авторитарними методами. Такі настрої походять із часів Наполеона Бонапарта — він був військовим, який багато чого зробив для Франції, проте керував дуже авторитарно. Звідтоді французи побоюються військових із претензією на владу.


Шарль де Голль був військовим, мав чин генерала, який носив до кінця свого життя, але в період із 1940 по 1946 рік поводився і діяв не як військовий, а радше як політик, що ухвалював саме політичні рішення. Ті зустрічі, які за його участі припали на загаданий час, були також політичними. Коли він після 1958 року керував Францією як президент, можемо говорити про те, що це було достатньо авторитарне керівництво, але ніхто не пов’язував таку манеру та методи з його військовою належністю. Згадуючи про цю особу, кажуть «генерал де Голль» або просто «Шарль де Голль», але це не має великого значення, бо генерал — це чин, який носять все життя. Навіть якщо комусь уже 90 років, до нього усе одно звертатимуться «мій генерале»: йдеться про чемне звертання, а не підкреслення належності до військових.

 

Читайте також: Володимир В’ятрович: «Від того, як ми зараз вшановуємо й пам’ятаємо героїв цієї війни, залежатиме коли і як вона закінчиться»


Де Голль користувався своїми двома статусами. Наприклад, на людях він з’являвся або у військовій уніформі, або в цивільному костюмі — використовував ці два образи з психологічною метою. Скажімо, звертаючись до французької нації на телебаченні у квітні 1961 року, коли відбулася спроба путчу (мова про Путч генералів, заколот французьких військових частин проти політики надання Алжиру незалежності. — Ред.), і його хотіли скинути з президентського крісла, де Голль виступав у військовій формі. Під час президентської кампанії у грудні 1965 року він звертався до французів у цивільному вбранні. Цей момент він використав як важіль впливу: вибір одягу залежав від того, на яку клавішу в душі своїх слухачів він хотів натиснути.

 

Вінстон Черчилль сприймав втрату Британією своїх колоній після Другої світової війни майже як особисту поразку. Натомість президент де Голль двома стовпами своєї політики проголосив деколонізацію й модернізацію Франції. Чому йому так сильно залежало на цих двох речах?


— Погляди Черчилля і де Голля не так вже й відрізняються, ба більше — вони багато в чому збігаються. Черчилль сподівався спиратися на належність Франції і Британії до колоніальних держав, коли після закінчення Другої світової війни за його ініціативи Франція стала членом Ради безпеки ООН. Варто додати, що це сталося всупереч небажанню Франкліна Рузвельта. Цьому американському президенту належить ідея, що після закінчення Другої світової війни має розпочатися деколонізація. Він наполягав на цьому, як і на потребі втрати колоніальними державами свого статусу. Рузвельт бачив світове майбутнє так: має існувати спільна думка та домовленість між США та СРСР, а членами Радбезу ООН мають стати США, Радянський Союз, Велика Британія та Китай. Черчилль прагнув і наполягав, щоби Франція увійшла до Радбезу ООН, бо хотів мати бодай якусь противагу позиції Рузвельта. Коли США не вдалося порозумітися із СРСР і їхні шляхи розійшлися, Черчилль сподівався, що прихід Франції до Радбезу ООН подовжить тривалість колоніального статусу.


Післявоєнна втрата колоній Великою Британією і Францією не відбувалася добровільно. Про це свідчить, наприклад, війна в Індокитаї, де Франція і США зазнали значних втрат. Британці та французи намагалися зберегти свої колонії, бо вони розуміли, що потребують їх з економічного погляду. Коли де Голль став президентом, він хотів втримати Алжир, тож його втрата відбулася всупереч волі президента. Річ була в тім, що він хотів повернути Франції її міжнародну вагу та повагу — тому був змушений віддати Алжир, аби зберегти добре ім’я Франції. На пресконференції щодо надання незалежності Алжиру де Голль зазначив, що йдеться про частину французької політики.

 

з французьких президентів двоє останніх, які вміли писати гарною французькою — це Шарль де Голль та Франсуа Міттеран. Зараз серед керманичів Франції про класичну французьку не йдеться, бо дуже відчутним є вплив англійської. На жаль, краси французького письма у сучасних президентів немає


Якщо говорити про чорну Африку — ту, що за Сахарою, то там політика Франції, що почалася з де Голля, була доволі хитрою, бо визначалася прагненням уникнути збройних конфліктів, не воювати з країнами, що постали на місці колишніх колоній. Їм дали незалежність, але водночас повністю зберегли там свій вплив. Наприклад, у Кот-Д’Івуарі з 1960 року до другої половини 1970-х найближчим радником першого тамтешнього президента Фелікса Уфуе-Буаньї був французький посол, що дуже скидалося на присутність представників колоніальної влади. А йшлося ж начебто про демократичну країну. Також варто згадати про не дуже прозорі фінансові відносини Франції та її екс-колоній. Це не доведено в судах, але є інформація, що фінансування частини французьких президентських кампаній могло відбуватися коштом африканських країн. До слова, ці країни також користувалися своїм статусом, інколи шантажуючи Францію: мовляв, ви нам не даєте того і того, а саме це нам пропонує СРСР. Тобто якщо ви не дасте нам бажаного, ми перейдемо до іншого табору й візьмемо їхню допомогу. Коли Радянський Союз розпався, президент Франції Франсуа Міттеран натякнув африканським країнам, що треба нарешті стати справжніми демократіями, бо альтернативи більше немає.

 

Друга світова війна — це час змагання політиків-ораторів, що зверталися до своїх націй із потужними промовами. Очевидно, йшлося про осіб, не позбавлених письменницького таланту. Якщо про творчу, зокрема літературну спадщину Черчилля відомо добре, то про написане де Голлем знаємо значно менше. Чим цікава його літературна спадщина?


— Де Голль не створював художні літературні твори. Його письменницька спадщина складається з трьох частин. У період між двома світовими війнами він написав свої військові праці, котрі мали суто технічний характер. Наприклад, де Голль аналізував причини поразки Німеччини у Першій світовій війні. До другої категорії належать його виступи, публічні звернення та лекції. Він почав писати такі речі, ще коли навчався у військовій школі Сен-Сір. Третій тип письмової спадщини де Голля — це його мемуари, де йдеться про війни, в яких він брав участь, і про останні роки його життя.

 

Читайте також: Андрій Левус: «Ключовою загрозою для України є можливий геополітичний розворот»

 

Спогади, виступи, військові праці — і все, ніяких літературних творів. Але коли читаємо й аналізуємо написані генералом тексти, бачимо, що він мав дуже хорошу класичну освіту. Володів латиною, бо її викладали в ліцеях, знав про класичну побудову речень (коли він щось характеризував, то завжди наводив три прикметники для характеристики), правила латинського красномовства. Видно його вміння писати. До речі, з французьких президентів двоє останніх, які вміли писати гарною французькою — це Шарль де Голль та Франсуа Міттеран. Зараз серед керманичів Франції про класичну французьку не йдеться, бо дуже відчутним є вплив англійської. На жаль, краси французького письма у сучасних президентів немає.

 

Ви досліджуєте процеси колонізації та деколонізації в контексті французької історії. Чи є певна специфіка у тому, як це відбувалося у вашій країні? Як ці процеси сприймають сучасні французи?


— Надибав якось вислів, який використовувався в одній книзі про режим Віші. Там цю добу було названо «минулим, яке не минає», яке лишається тут і нікуди не йде. Якщо говорити про колонізацію як явище, то багато що є наслідком незнання або небажання розібратися, неправильного сприйняття. Можна сказати, що у Франції нині є такий собі франко-французький конфлікт. Те, що поколінню наших батьків і дідів говорили про колонізацію, вкладалося в таку тезу: «Ми допомагаємо іншим народам, емансипуємо їх, навчаємо, прищеплюємо їм охорону здоров’я». Насправді ж у колоніях Франція шукала дешеву робочу силу. Йшлося про економічні інтереси, а зовсім не про піклування про колонізовані народи. У 1940-х роках в Африці лише 5% дітей ходили до школи. Про яке прагнення до просвіти може свідчити така цифра? Дослідження колоніального минулого у Франції почалося не так давно — років 30 тому, тому виникають конфлікти. Якщо ви хочете посварити французів, які зібралися разом, немає кращого засобу, ніж гаряча тема колоніального минулого. Особи старшого віку казатимуть: мовляв, ні, ми були добрими й допомагали колонізованим, натомість а молодь заперечуватиме, бо має іншу інформацію та іншу думку з цього приводу.

 

Читайте також: Гаданий прогрес


На початку ХХ століття, приблизно в часи Першої світової війни, до Франції їхали поляки, українці, росіяни, щоб оселитися й жити в цій країні, бо їх приваблював вищий рівень цивілізованості. Вони обирали Францію, щоб жити краще, вільніше, спокійніше, ніж могли б у своїх країнах. Зовсім не так було з населенням французьких колоній. Їх Франція шукала сама, щоби поповнити брак робочих рук. Коли в Алжирі містився контингент із 600 тисяч французьких вояків, треба було, аби хтось у цей час працював у самій Франції. Місця робітників-французів займали вихідці з колоній. Переселенці ж зі Східної Європи, про яких ішлося вище, прагнули якнайшвидше асимілюватися з місцевим населенням. Багато сучасних французів зі східноєвропейським корінням часто не знають мови предків, бо нею не розмовляли в родині — хотіли, щоб діти були «повністю французами». У населення з колоній такого прагнення не було. Вони непогано асимілювалися. Третина викладачів і чверть лікарів у моїй країні походять із колишніх французьких колоній. Невеликий відсоток тих, хто становить такий контингент, не асимілювалися взагалі, але Франція цим не дуже переймалася. Знаю одну літню пані родом з Алжиру, котра досі є неписьменною. Це мало кого обходить. Люди, які не знайшли свого місця, бо Франція не дуже опікувалась цим, потерпають від внутрішнього конфлікту. Вони говорять, що їх заманили й привезли силою, а якби відбулася деколонізація, і їхня країна була б вільною — вони б ліпше жили там, ніж у метрополії. Тому конфлікт накладається на конфлікт, що не сприяє спокійній ситуації в суспільстві.


Ви маєте великий викладацький стаж, довго працювали з учнями старшої школи — завтрашніми студентами, а також у вищій школі. Наскільки добре студенти знають історію власної країни?


— Якщо говорити про історію в шкільній програмі Франції, то цей курс в одному з найкращих станів порівняно з іншими дисциплінами. Історію там вивчають із першого класу і до останнього, на неї виділяється достатня кількість годин. Мій викладацький стаж становить 42 роки. Коли я тільки починав, мої старші колеги казали: «Боже, рівень знань падає, нижчає порівняно з тим, що було!» Якщо їх послухати, то ми впали з вершин до глибоченної прірви. Але насправді це не так. За всіх часів серед учнів є третина тих, яка знає і цікавиться історією, причому сучасні учні знають більше, ніж у мої часи. «Середнячки» приблизно якими були, такими й лишилися. Решта, тобто учні з невисокими освітніми успіхами, нині взагалі нічого не знають. Казати, що колись було добре, а тепер стало погано, означає банально спрощувати ситуацію. В сьогоднішньому світі все інакше. Раніше ми вчилися, аби щось запам’ятати. Нинішні діти вчать щось сьогодні, щоб завтра виконати завдання. Далі включається принцип жорсткого диска: попередній його вміст стерли і знову записують інформацію, мало що лишивши. Сьогодні учні мають доступ до інформації, представленої з різних боків, змогу прочитати й ознайомитися із різними поглядами на одну подію і навіть із різними теоріями змови довкола неї. Нині вчителю історії часто доводиться чути і реагувати на таке звернення: «Пане вчителю, ви нам розказуєте так і так, а я там-то читав інакше». Викладаючи курс шкільної історії, вчитель має зважати на те, що діти можуть знати про історію щось інше — і це ситуація, якої раніше не було, тому сучасний педагог має шукати вихід. 

 

------------------

Бернар Фан — французький історик, почесний професор ліцею Генриха IV у Парижі, постійний автор паризького часопису «Хронологія ХХ століття». Спеціалізується на історії ХІХ–ХХ століть. Викладач Навчального центру міжнародних відносин та закордонних справ у Паризькому університеті. Найширше відомий як автор низки історичних праць: «Хронологія Франції», «Королі та королеви Франції», «Колонізація та деколонізація. XVI–XX століття», «Шарль де Голль», «Французькі колонізація та деколонізація з 1850 року».

схожі публiкацii