Культура 2021-02-14 10:05 Максименко Олена

Тисяча й один спосіб говорити про війну

Українська воєнна література виходить на нові рубежі й закріплюється на них, стаючи дедалі вагомішим явищем

Війна увійшла в українське суспільство як потрясіння, щось, що неможливо не відчути. А от література про неї проникала в інфопростір непомітно. Ось збірка поезій, ось нариси, «зшиті» з нотаток у ФБ, кошти від продажу — на лікування поранених… Спершу ці книжки виринали у вузькому колі. Аж раптом у певний момент стало очевидно, що це одне-надцять-сто-більше видань сформували цілий пласт сучліту, який неможливо ігнорувати.


За сім років вийшло чимало видань — документальних, художніх, лірики, коміксів, дитячих книжок. З’явилися нові видавництва, «заточені» під відповідну тематику,— «Білка», «Діпа». Поширилася практика самвидаву. Таке розмаїття жанрів, стилів і способів розповідати дає можливість зачепити за живе різні прошарки публіки.

 

З перших вуст


Живі посібники — певно, найпопулярніший жанр. Окрім літературної цінності, такі книжки мають цінність історичну. Адже рано чи пізно події цієї війни потраплять до підручників. Тож важливо, щоб їх писали не за оповідками «диванних генералів», а за свідченнями очевидців та учасників. На відстані років дещо затираються деталі перших днів війни. Які міста звільняли? У якій послідовності? Силами яких підрозділів? Що ці підрозділи мали, а чого не мали у своєму розпорядженні?

 

Серед книг-хронік слід згадати «Щоденник нелегального солдата» Олени Білозерської. Авторка — журналістка, блогерка, громадська діячка, яка воювала в лавах ДУК ПС, УДА, а пізніше підписала контракт із ЗСУ. У книжці описано досвід саме її добровольчого періоду. Важкий «талмуд» на майже 600 сторінок «ковтається» залпом, викликаючи то клубок у горлі, то вибухи реготу. Книжка доповнена прямою мовою побратимів авторки.

 

Читайте також: Припинити бути меншиною


Білозерська зізнається: написання книжки стало втіленням місії: «Я відчуваю себе свідком, який перебуває в центрі історичних подій і мусить це зафіксувати для нащадків і майбутніх істориків. І це період, коли я була на передовій, брала участь у бойових діях, власноруч знищувала противника. І поруч зі мною були суперлюди-добровольці — мотивовані, гідні, надзвичайно ефективні воїни. Це був дуже-дуже яскравий період життя. І я відчувала свою місію в тому, щоб його зафіксувати — на фото, відео, в нотатках, щоб нічого не загубилося. Я думала, що мемуари пишуть після війни, мало не в старості. Я не збиралася тоді їх писати. Але коли приїхала до Києва, журналіст Юрій Бутусов мене переконав. Він сказав: «Поки все свіже, поки ти нічого не забула — пиши!». І фонд, який він очолює, трішки допоміг матеріально на той період, коли я писала книжку».

 

Документальною є збірка есеїв Артема Чеха «Точка нуль». Київський письменник був мобілізований на війну і, на відміну від героїні «Щоденника», до війни не бігав лісами на вишколах. Армія стала для нього шоком. У його оповідках мало динаміки, однак багато психологізму. «За табором тліє сміттєзвалище. Шибає нужником. «Господи, — думаю, — куди я потрапив, хто всі ці люди і де ті звитяжні і браві юнаки з рекламних бордів? Де всі ці юристи, дизайнери, журналісти, рекламники? Де ті, хто продав свої «ролс-ройси» та подався на фронт? Що це за чорна гвардія, що це за махновсько-григор’євська рвань? Де натиснути «Ctrl Z» і повернутися — назад, до чистих столичних вулиць і вилизаного офісу?»

Книжка «Спокійної ночі)» нацгвардійця та викладача Максима Петренка має форму щоденника. «Я не збирався бути солдатом, я не збирався бути письменником, але став і тим, і іншим добровільно. Інакше не міг», — пише автор на своєму сайті. Жвавості додає смс-листування — прочитується не лише сторона, яка воює, а й та, яка чекає. Ще один «Військовий щоденник» — авторства Олександра Мамалуя. Юрист і суддя Верховного Суду, він пішов на фронт у 2014-му і служить до сьогодні. «Савур-могила» Максима Музики й Андрія Пальваля оповідає історію боїв за легендарну висоту. «Точка неповернення» Дмитра Вербича, добровольця ДУК — бої за ДАП.

 

Реальною до хрусту в кістках є збірка «Бруд» ветерана, відомого як Сергій Сергійович Saigon. Портрети людей, описи місць настільки живі, що відчуваєш на собі ту саму донбаську багнюку. «Так воювать ніззя» — іронічні ескізи блогера Горького Лука, який пішов на фронт парамедиком. Портрети побратимів і замальовки фронтових буднів написані добірним суржиком.


Інший бік історії — «Ті, що стомилися боятися» війсь­кового хірурга Олександра Данилюка. В Дебальцевському котлі він робив, здавалося б, неможливі операції в бліндажі. Медики вели війну за життя. Мали свої виклики — обрати, кого рятувати за обмежених ресурсів, а кому дати піти. Одна пластянка води на двох. Інструменти для операцій, позичені у майстра. Вантажівки з пораненими, розстріляні противником.

 


Війну волонтера розкриває «Сектор V. Захалявна книжечка дикого волонтера» Діани Макарової. Інша волонтерська сага — «Подорож довбодзьоба» Євгенії Духопельникової — щемка й весела хроніка пригод вчорашньої «офісної миші» (як характеризує себе авторка).

 

Життя в окупованій Донеччині висвітлене у збірці репортажів Станіслава Асеєва «В ізоляції». Це статті до різних видань (у тому числі й до Тижня), які автор публікував під псевдо Станіслав Васін. Однак коли його викрали, тексти видали окремою книжкою, щоб підтримати автора інформаційно.

 

Хроніки болю


Читання цих книжок вимагає запасу стійкості. Їхня поява продиктована надлюдським досвідом. Війна в них показана через полон, тортури та втрати.


Диптих «Хроніка одного голодування. 4 з половиною кроки» Олега Сенцова. Режисер і письменник був затриманий у Криму 2014 року. Щоденник почав писати в 2018-му, оголосивши голодування: «Найяскравіші сни сняться в дитинстві й у тюрмі. Уві сні ти вільний, ти на свободі, підсвідомість ще не встигла пристосуватися до нової реальності. Тому в перших тюремних сновидіннях немає самої тюрми, а є щось дуже хороше, від чого хочеться всміхатися».

 

Читайте також: Бенджамін Балінт: «Франц Кафка — одне з імен у світовій літературі, яке стало універсальним. І він чинить спротив називанню, класифікації, звуженню»


«Світлий шлях» Станіслава Асеєва менша за обсягом і більша за концентрацією болю. Концтабір «Ізоляція» у Донецьку, на відміну від тюрем РФ, не намагався створити навіть видимості законності. «Поняття», що там панували, видавалися дикими навіть загартованим рецидивістам.


«Коли я починав писати, я був у полоні, — розповів Станіслав.— «Світлий шлях» я починав писати безпосередньо в «Ізоляції», потім у мене відібрали рукописи. На першому місці тут, звичайно, терапевтичний ефект. В полоні ти маєш писати дуже стримано через те, що нотатки можуть відібрати і прочитати. Так сталося з частиною, яку я написав вже безпосередньо в «Ізоляції» — потім у СІЗО я по пам’яті зробив копію того, що в мене забрали. Психологічно це дуже допомагало — все ж таки це певна проєкція майбутнього. Вона не раціональна: ти не можеш сказати стовідсотково, чи справді це стане книжкою, але все ж таки, коли пишеш, розраховуєш на те, що, можливо, колись у майбутньому вийдеш, і в тебе буде власне майбутнє. Ну, а на волі це був мій обов’язок — розповісти про те, що там відбувалося».


Зараз книжку перекладають англійською. Переклади даруватимуть представникам дипломатичного корпусу західних країн.


Ще один яскравий приклад такого явища — «Життя P.S.» Валерії Бурлакової. Журналістка (протягом 2011–2014 років працювала у штаті Тижня), яка пішла на фронт добровольцем, написала щоденник після втрати коханого: «Ми з твоєю мамою завезли до школи, де ти вчився, жовто-блакитний прапор, розмальований та підписаний пацанами з нашої роти. Знаєш, завучка все плакала. «Ночами не сплю…» — зізнавалася, витираючи сльози. Я подумала, що в неї син на війні — й спитала. Та де — син удома. Вона просто боїться, що прийде повістка. Боїться, що його заберуть. У коридорі на першому поверсі портрети всієї Небесної Сотні. Поруч — твій великий портрет. Такий от дисонанс. Прірва між тим, чому ми вчимо дітей, і чого від них очікуємо. Дивіться, діти, це герої. Але ми будемо молитися, щоб ви ними не стали. Бо герої все ж таки вмирають».

 


Інша хроніка — «Життя після 16:30» — написана не руками. Десантник Олександр Терещенко втратив їх у ДАПі. Війна, дитячі спогади, навчання жити з нуля — після 16:30. Попри все, книга несе заряд життєствердності, впертої і переможної: «Довгий час мозок посилає сигнали рукам, а у відповідь — лише фантомний біль. Біль — це єдине, що нагадує про минуле. Біль — це те, що примушує тебе рухатися, щоб не втратити розум. Біль — це розуміння того, що ти ще живий».

 

Мілітарі фікшн, вірші і комікси


Художній підхід не менш захопливий. Пронизлива, тонка і глибока «Доця» волонтерки Тамари Горіха Зерня вивертає назовні життя довоєнного Донецька та початок окупації «у всій красі». «Повернутися з війни» тележурналістки Наталії Нагорної — видання, що показує повернення бійця додому очима дитини, яка чекала на тата, власне бійця, а також матері й дружини. «Сліди на дорозі» десантника і мандрівника Валерія Ананьєва (Маркуса) унікальні не лише динамічним сюжетом про армію, війну й зрештою людяність, а й мультимедійністю. QR-коди, розміщені на сторінках, ведуть на оригінальні фото та відео реальних подій. Книга «Позивний «Бандерас»» Сергія Дзюби та Артемія Кірсанова лягла в основу однойменного бойовика. Це пригодницька, насичена історія для любителів екшну. Як і більшість книг у цьому розділі, вона базується на реальних подіях.

 


Антиутопія журналіста Юрія Луканова «Знайти убивцю Фільова» лякає депресивним майбутнім у разі, якщо самопроголошені республіки здобудуть офіційний статус та автономію. Друга частина книги «Репортер Волковський» — пригоди журналіста під час окупації Криму та Донбасу. Також журналісткою, але ізраїльською, є головна героїня «Психів двох морів» ветерана Юрія Руденка. Частина роману написана між вартами протягом служби.

 

Читайте також: Реґіна Ельснер: «Коли церкви мовчать щодо нагальних суспільних проблем, але претендують на авторитет в інших питаннях, — це глибока проблема»


Десь на межі художки і документалістики перебуває бестселер у трьох томах «Піхота» Мартіна Бреста. Занурюючись у фронтову реальність, збагачену алюзіями на фентезійний світ та іронічними рефлексіями автора, читач ризикує підписати контракт після завершення читання.


Іншою за стилем і настроєм є «Літо АТО» Олафа Клеменсона — художника і письменника, який допомагає як волонтер шпиталю ПДМШ. Це книга для естетів: війна тут показана образно, метафорично й химерно. Тут не пахне реальністю, та на неї, власне, ніхто не претендує: «БТР на Грушевського стоїть і пофоркує сільським конем, утомленим, немолодим… Його присипало снігом, і він, угрівшись, заснув. І сниться йому, що він, БТР, уже не кінь, а дівчина в білій фаті — стоїть біля пам’ятника братам і Либіді, й люди з квітами, і наречений її, командир БТРу у піджаку і підстрижений та поголений, мужній, а у череві в неї діти, іще ненароджені, від командира (мабуть, танкісти якісь)…».


Фронтової лірики різного формату не перелічити. Поетичні збірки про війну видали ветерани Влад Сорд, Борис Гуменюк, Олексій Бик, Максим Музика, волонтерка Олена Задорожна та багато інших. Є й спільні збірки авторів-фронтовиків, такі як «Рядки з передової» видавництва Сергія Пантюка. Війна звучить у рядках Сергія Жадана, Олени Герасим’юк, Артема Полежаки, Світлани Поваляєвої.


Сім випусків коміксу про війну для дітей і підлітків, графічної новели «Охоронці країни», розповідають про пригоди сучасних супергероїв. Місце дії — вигаданий світ, прототипи — реальні бійці. Автор ідеї — Леонід Краснопольський, волонтер, дизайнер, до 2014-го — мешканець Донецька, який пройшов полон.

 

Відзнаки й скандали


Потрапивши у літературний світ, книжки про війну отримали свою порцію «плюшок» і «гнилих помідорів». Видання Білозерської та Асеєва («В ізоляції») увійшли до короткого списку номінантів на Шевченківську премію–2021.
«Звичайно, це дуже приємно. Це означає, що в нашій країні цінують матеріали з «того боку» лінії фронту, з окупації», — прокоментував Асеєв.


«Коли книжка потрапила до короткого списку, це для мене стало великою несподіванкою і радістю, — сказала Білозерська. — Моя праця вийшла у фінал поруч із такими серйозними книгами, як «Справа Василя Стуса» Кіпіані та «В ізоляції» Асеєва — це для мене честь!»

 

 

Обоє авторів зізнаються: негативних відгуків на свої книжки не бачили. Ставлення до інших авторів у номінантів різне. «Ви знаєте, я зовсім нічого такого не читаю, мені вистачає власних спогадів, і я не знаю навіть, куди від них подітися», — зізнався Станіслав.


«Людей у позитивному плані шокує, вражає великий відсоток правди, — розповіла Олена. — Зазвичай так відверто про війну не пишуть. Тим паче про війну, яка ще не закінчилася. Там дуже багато негативу. Звичайно, позитиву більше, бо так було в реальному житті, але той негатив, який був, я не приховую. Я навіть думала: може, не треба так відверто?» Серед улюблених авторів Олена називає Бурлакову та Бреста.


Що ж до вже наявних відзнак, то «Доця» Тамари Горіха Зерня стала «Книжкою року ВВС–2019», а також отримала спецвідзнаку від журі «ЛітАкцент року». Зворотній бік слави — публічні скандали, які, однак, є свідченням присутності воєнної літератури на порядку денному. Це привертає увагу, а отже, збільшує відсоток випадкових людей поза контекстом, що зацікавляться та куплять книжку, яку обговорюють в ефірах та соцмережах. Один із найгучніших скандалів стався між організаторами «Ветнамету» та адміністрацією фестивалю «Книжковий арсенал». Спершу видавцям і авторам-ветеранам відмовили в участі. Письменницьке середовище розділилося на тих, хто засуджував «вискочок-аматорів», та тих, хто визнавав цінність і право таких видань на участь у літпроцесі. Зрештою «Ветнамет» став традицією усіх книжкових заходів.

 

Читайте також: Ніколя Матьє: «Література, що у ХІХ столітті вирувала, як бурхливий потік, сьогодні перетворюється на струмок, що ледь цебенить»


Інший «батл» — «Кокотюха — Ананьєв». Окрім Кокотюхи, кілька письменників і видавців висловили недовіру до накладу і кількості продажів книжки: мовляв, 30 000 примірників — забагато для дебютанта. У відповідь ветеран записав відео, в якому навів предметні докази. Попри те що реакція новоспечених колег, вочевидь, зачепила Ананьєва, галас навколо книжки лише посприяв її популярності.


Подобається це комусь чи ні, але іменитим авторам доведеться ділити нішу з тими, хто повертається з війни, полону чи окупації. «Це перш за все формування критичного мислення стосовно війни, — схарактеризував призначення таких видань Асеєв. — Війна — це не чорне і біле, як ми звикли уявляти в медійному просторі. Навіть полон, досвід в «Ізоляції» показує, що є неймовірна кількість відтінків, і інколи ти навіть не розумієш, хто твій друг, а хто ворог. Кольори прапорів формалізовані: дуже яскраво видно, хто за кого воював чи яку сторону підтримував. Але коли людина опиняється в критичній ситуації, незрозуміло, що станеться з нею далі. І я не можу стверджувати, але мені здається, що дуже часто це стосується і безпосередньо самої лінії фронту. Тому кінцева мета такої літератури — формувати критичне мислення щодо всього, і в тому числі щодо питань війни».


«Раніше в класичній, а часто і в сучасній літературі продовжується ця тенденція — показувати, які ми нещасні, — зауважила Білозерська. — Наша рідна Україна — вона у нас нещасна, знедолена, занедбана, загноблена, зраджена, знеславлена, принижена, обдурена, ошукана, сплюндрована, заярмлена, пограбована, спаплюжена, закатована і так далі. А от звитяжною, героїчною, войовничою, навіть безжальною українська література не була з часів, мабуть, поетів Празької школи, яких я дуже люблю. І у ветеранській літературі потроху відроджується ця героїчна традиція. Ми розказуємо не про те, як нас били, гнобили, катували, принижували, а про те, як ми самі весело й ефективно б’ємо ворога. І це, я гадаю, головна місія всієї ветеранської літератури і моєї книжки зокрема».


Армія — зріз суспільства. Таким самим зрізом є й книжка про війну, адже до висвітлення теми так само долучаються абсолютно різні люди. Часто пережитий досвід важить більше за брак досвіду в написанні текстів. Книжки можуть стати терапією для авторів, болісним одкровенням для соціуму, способом вгамувати ностальгію для причетних, захопливим чтивом. Є тисяча й один спосіб розповісти про війну, головне — щоб це почули. 

 

-------------

Матеріал підготовлено у межах Дискусійного ПЕН-клубу. Проєкт реалізується за підтримки Фонду сприяння демократії Посольства США в Україні