Політика 2021-02-16 11:46 Лазарева Алла
  ▪   Париж

Українська дипломатія: змінити «мінус» на «плюс»

Як перетворити українську проблемність на міжнародній арені на привабливість

Битва за борщ, що активізувалася у соцмережах останні кілька місяців, ідеально ілюструє відмінність двох наративів — українського та російського. Українці відстоюють свою кулінарну ідентичність, не виходячи за межі звичної віктимності, росіяни ж на автоматі розчиняють у собі все, що перебуває в зоні їхньої досяжності. Сторонній спостерігач та умовний споживач борщу, — француз, мексиканець або китаєць, — визначається, чий борщ, виходячи з власних ірраціональних симпатій. Аргументи в обох випадках — вельми приблизні. Тому не дивно, що ЮНЕСКО, попри всезагальний ґвалт, не поспішає визнавати борщ українським внеском до культурної спадщини людства.


«Треба відходити від «віктимності» в позиціонуванні та комунікації, — наголошує досвідчений український дипломат, який побажав залишитися анонімним. — Треба долати традиційну для нашої ментальності зосередженість на негативі, адже сказати, що «все не так» — це ще нічого не сказати. Кожне «не так» має супроводжуватися готовністю «зробити як слід». У міжнародних справах нам важливо більше долучатися до «позитивних» тем, до глобальних «виграшних» трендів — співпраця щодо проблеми зміни клімату, захисту довкілля, енергозбереження, альтернативних видів енергії тощо. Будувати зовнішні відносини тільки на темі російської агресії, тільки на такому «емоційному негативі» («на нас напали, у нас забрали») — це обмежувати свій потенціал, свою міжнародну «видимість» та інтерес до самих себе. Попри те що окупація частини території та російська гібридна війна лишаються критичними викликами для України, не варто зводити всі зовнішньополітичні зусилля та комунікацію тільки до цих тем. За всієї болючості для нас тем окупації та війни з РФ слід реалістично і тверезо усвідомити, що вони є болючими і першочерговими далеко не для всієї міжнародної спільноти».


«Не втягуйте нас у свої конфлікти», — не раз доводилося чути від французьких бізнесменів, науковців, політиків, коли заходилося про недостатність або недієвість західних санкцій проти РФ. Нині йдеться жодним чином не про те, щоб «замовчувати» війну й таким чином сприяти, попри власні інтереси, баналізації анексії Криму та окупації Донбасу. Навпаки: про війну обов’язково треба говорити на всіх рівнях. Але не лише про неї. Йдеться про стилістику комунікацій із зовнішніми партнерами, про пошук нових дверей, які могли б відкритися для України, про акценти та інтонації, що спонукають партнерів нас підтримати замість відмежуватися від чужого лиха та дивитись повз нас. Про вміння як зацікавити, так і слухати.

 

Читайте також: «Українська Нова хвиля 2020»: урбанізм і межі норми


«Щоб інтерес до України з боку наших міжнародних партнерів не зникав, ми маємо передовсім залишатися проактивними в просуванні наших ініціатив, — поділився міркуваннями з Тижнем Юрій Клименко, Надзвичайний і Повноважний Посол, Постійний представник України при Відділенні ООН та інших міжнародних організаціях у Женеві. — Відверто кажучи, ми у Женеві не відчуваємо зниження інтересу до України, особливо з боку наших міжнародних партнерів. Українські ініціативи в Раді ООН із прав людини (РПЛ) завжди мають активну підтримку, передусім із боку країн ЄС, Великої Британії, Японії, Австралії. Сподіваюсь, скоро до цього кола знову долучаться США, які повідомили про намір відновити свою участь у роботі РПЛ. Міжрегіональні спільні заяви щодо засудження порушень прав людини в тимчасово окупованому Криму стабільно набирають не менш ніж 40 співавторів. Так само й резолюція «Співпраця з Україною та допомога їй у галузі прав людини», яку українська делегація ініціює в Раді, та інтерактивні діалоги щодо України, які відбуваються на її виконання в рамках сесій РПЛ та у міжсесійний період за широкої участі делегацій. 23 лютого разом із групою країн, у тому числі нашими традиційними співорганізаторами, — Латвією, Литвою, Польщею, — на полях Сегменту високого рівня 46-ї сесії Ради плануємо міністерський паралельний захід «Відповідь міжнародного співтовариства на порушення прав людини в тимчасово окупованому Криму (Україна)», під час якого буде представлено «Кримську платформу». Розраховуємо на активну участь у ньому передовсім країн-партнерів. Разом із тим, на мою думку, важливо також бути надійними партнерами для тих, хто нас підтримує. Якщо хочемо мати стабільну підтримку наших ініціатив, маємо бути з партнерами в одному човні та дружно гребти веслами».


Епідемія COVID-19 суттєво ускладнила організацію цікавих культурницьких заходів. Посольства та культцентри мусять візуалізувати свої проєкти в віртуальному просторі, де конкуренція за увагу нині шалена. Бути конкурентоспроможними, пропонувати якісний, модерний контент — це той виклик, на який українська дипломатія шукає відповіді. Нові змістовні сайти, проєкти під відкритим небом із трансляцією наживо — ці інструменти мають посприяти появі нових міжнародних проєктів та налагодженню нових партнерств.


«Для того щоб співпраця із західними партнерами залишалася на належно високому рівні, важливим є насамперед неухильне збереження Україною євроатлантичного напрямку свого розвитку. Ніякої багатовекторності, яка може збивати з пантелику партнерів, — поділилась міркуваннями з Тижнем дипломатка Наталя Кочубей, колишня директорка Українського культурного центру в Парижі. — Друге: Україна у своїх контактах із партнерами завжди має враховувати також їхні інтереси, пам’ятати про них і знаходити точки дотику для взаємовигідної співпраці. І, звісно, необхідно ефективно використовувати заходи культурної дипломатії, які найкраще, мабуть, можуть показати європейську належність української нації. В такій країні, як Франція, варто раз на один-два роки робити один великий культурний захід, про який писала б французька преса. Наприклад, навколо таких особистостей, як Малевич, який є всесвітньо визнаним митцем і чиє коріння пов’язане з Україною. Або Серж Лифар. Постать Анни Київської, королеви Франції, пов’язує дві країни і теж може бути використана для привернення уваги до тисячолітньої історії нашої країни».

 

Читайте також: Кому біль, кому слава


Дипломати підказують, що Україні дуже важливо просувати свій культурний відеопродукт на міжнародні телеканали і кіноплатформи, наприклад на музичні канали («Меццо» та інші), документальні та історичні — на Histoire i Toute l’histoire (бо Росія там уже пасеться). Чи є для цього належна державна підтримка? Поки ні. Є прориви ентузіастів, успішні індивідуальні ініціативи, перші кроки Українського інституту, книжкові салони, на яких вдається поставити український стенд. Але всі ці краплинки успіху ще не сформували належної критичної маси, щоб Україна виглядала яскравою, цікавою, принадною для великих інвестицій.

 

«Звичайно, трохи прикро, що міжнародна увага до нас зумовлюється (почасти) нашою проблемністю. Це, так би мовити, увага «зі знаком мінус», — поділився своєю точкою зору з Тижнем український дипломат, який працює в одній із західних столиць. — Але головна проблема української дипломатії — це те, що їй бракує «позитивних опор» всередині країни, у нинішній українській реальності. Крім того, у боротьбі за те, щоб лишитися на порядку денному, наша дипломатія — «один у полі воїн», бо її зусилля слабко підкріплюються «народною дипломатією» чи, мовлячи по-сучасному, децентралізованою співпрацею. А саме активними й широкими культурними, науковими, громадськими, молодіжними контактами з країнами Європи на рівні громадянських суспільств. Тобто спонтанними, а не «організованими згори» МЗС і посольствами, контактами з ініціативи самих діячів культури, кіно, науковців, студентів».

Співрозмовник Тижня наголосив, що прямої загрози опинитись у «мертвому куті» світової уваги для нашої держави сьогодні немає: «Україна є важливим елементом безпекової ситуації в Європі, оскільки уособлює вразливість європейської безпеки, розхитаної російською агресією та прагненням Росії «грати без правил». Натомість існують певні ризики завмерти в так званій «сірій зоні», де концентрується негатив та проблеми без швидких рішень».

 

Читайте також: Штучний інтелект підкорює Голлівуд


«Пригадую період, коли буксування реформ і втрата міжнародної довіри до нашого керівництва призвели до того, що європейські дипломати прибрали зі своїх столів (дехто з явним полегшенням) теку з написом «Україна», а саму Україну почали підсвідомо сприймати як країну, що повернулася до російської сфери — і не просто сфери впливу, а до російської моделі держави і суспільства, — поділився спогадами з Тижнем досвідчений український дипломат. — Тобто ніби діяв ментальний стереотип: «В Україні нема реформ, корупція, триває криза — отже, вони «повертаються до Росії». Щоб не зникати з радарів міжнародної уваги, потрібно навести лад у себе вдома: показати прогрес в утвердженні правової держави, викоріненні корупції, зміцненні державних інституцій, а відтак повернути довіру до судів. Чи не дивно, що в наших наративах рідко трапляється термін «належне врядування»? Тоді «інвестиційними нянями» будуть не «дяді» з владних структур, а прозора податкова система та незалежні суди. Якщо не буде прогресу в демократії, реформах, врядуванні в Україні, у Європи буде дедалі менше причин нами перейматися і навпаки — більше приводів не просто відбудовувати відносини з РФ (це само собою), а прислухатися до неї та в чомусь примирюватися з її зазіханнями на сусідні країни».


Щоб змінити «мінус» на «плюс» у комунікації назовні, представники вітчизняного дипкорпусу делікатно підказують українським політикам «не підходити до проблем дипломатії, керуючись домашніми категоріями побутової свідомості та власними емоціями. Думати, що на Заході відчувають і мислять так, як ми — шлях до помилок у комунікації. Не треба «під настрій» ставити нашим партнерам запитання, які мають адресуватися нам самим. Не треба наївно вірити, що «нам усі щось винні». Дипломатія — справа холоднокровного аналізу та реалістичного зважування інтересів. Треба щонайменше вперто й послідовно виконувати взяті на себе зобов’язання у рамках відносин із ЄС та НАТО. Образно кажучи, те, що на території України розташований географічний центр Європи — це факт, на жаль, суто географічний, але не геополітичний».