Політика 2021-02-11 09:06 Малко Роман

Не зупинятися. Завдання для президента

Те, як Володимир Олександрович одним махом розправився з Віктором Володимировичем, вразило всіх без винятку. Багато хто аплодував стоячи, хтось розплакався, а комусь цей удар нижче пояса, безумовно, не сподобався. Особливо самому Віктору Медведчуку, якому в прямому сенсі відняло мову.

І лише людина з анекдотичним прізвищем Рабінович одразу зорієнтувалася й вирішила скористатися ситуацією — подала з парламентської трибуни заявку на участь у шоу «Україна має талант».


Прогнози щодо того, що рішення РНБО швидко оскаржать у суді, не справдилися. Заблоковані телеканали животіють на жалюгідному «острівці безпеки» в ютубі, та й то, здається, ненадовго. Приклад Києва навіть почали наслідувати: влада Латвії заблокувала мовлення російського телеканалу «Россия РТР». І приводом для такого рішення стала мова ненависті щодо України, яку дозволяють собі путінські пропагандисти.


Насправді зовсім неважливо, які істинні мотиви цього без перебільшення доленосного вчинку президента. Чи це був вимушений крок, чи спровокований, чи усвідомлений. Бо те, що сталося, насамперед слід розцінювати як ознаку переосмислення Зеленським ситуації, у якій він особисто опинився. Припинення війни на Донбасі було для нього ідеєю фікс. Він був одержимим нею, бо, здається, вбачав у цьому сенс свого президентства. Для її втілення був готовим на багато чого, навіть глянути чорту в очі. Але якоїсь миті, схоже, зрозумів, що миролюбністю та заграванням ворога не розчулити. Що нічого йому не вдасться. Ні домовитися з Путіним «десь посередині», ні втримати хитке перемир’я, ні витягнути з полону своїх людей. Путіну не потрібне закінчення війни, як і якісь поступки. Він хоче безумовної покори, бо ж Україна — це лише частина території «русского мира», яка не має права на самостійне існування. І навіть якщо десь у глибині душі Володимир Зеленський досі залишається миротворцем, то в мир за всяку ціну він більше не вірить. Усі ці танці з бубном йому дуже набридли. І плювок у Медведчука — це насправді плювок у Путіна. Плювок ображеної та розчарованої людини, яка раптом усвідомила, що її жорстоко надурили.

 

Читайте також: Опис президентської вакансії


А також це момент самоідентифікації. Коли Зеленський нарешті починає ставати українським президентом. Хоча, може, наразі лише інтуїтивно. Проходить складний процес трансформації з людини «какая разніца» в українського патріота, хай навіть із ватним душком. Це було відчутно в його відеозверненні російською, коли він недолуго обстоював «українського письменника Булгакова». Літературознавець із нього, будемо відвертими, ніякий. Але свою промову він закінчив гаслом «Слава Україні!». А це вже симптоматично. Процес самоідентифікації для лідера, відповідального за цілу державу й мільйони громадян, природний, закономірний і невідворотний. Навіть у Зеленського він рано чи пізно мав початися. Адже інакше вибір доволі невеликий: бути українським президентом, що, як видно, досить непогано, чи безправним ставлеником Кремля — і це в найкращому разі. А що Зеленський, попри всі свої вади й мінуси, людина явно не дурна, то відповідь очевидна. Ну, та і президентом бути йому таки трохи подобається. Він у своїй поведінці нерідко взорувався на Аляксандра Лукашенку, але, вочевидь, із часом збагнув, яким обмеженим у своїх маневрах є бацька. Саме через багаторічну прикутість до Москви.

 

Найголовніше, про що президент має нарешті згадати, — це те, що він передусім головнокомандувач і глава країни, яка воює. І його армія нині потребує його особливої уваги. Незважаючи на будь-що, вона вгризлася в замерзлу землю Донбасу і тримає над Україною мирне небо


Тому тепер Володимиру Олександровичу важливо не зупинятися. Коли сказав «а», то треба казати й «б», і «в» та, якщо вдасться, «г» і «ґ». Тим паче, що інших варіантів, нагадаю, небагато. І йдеться не лише про пошук сенсів, які президент сподівається розгледіти на проанонсованих масштабних щотижневих форумах, присвячених тридцятій річниці української незалежності, у процесі великого суспільного діалогу. Це дуже потрібно і над цим варто працювати.
На Донбасі знову почалося загострення, і воно розгоратиметься. Росія точно не готується до примирення, адже нарощує сили у Криму. А ретрансляція речником Кремля Дмітрієм Пєсковим слів Путіна про застосування «м’якої сили» для просування в Україні «русского мира» — прямий натяк українському президенту, що внутрішнього ворога треба добивати. Бо саме він і є цим інструментом «м’якої сили». Як мінімум, поповнити ним обмінний фонд, що додасть вагомих аргументів до перемовин за повернення додому українців — заручників Кремля. Плюс конфіскація майна колаборантів. Громадяни, які легко готові зрадити свою державу, повинні знати ціну, яку змушені будуть за це заплатити. Секретар РНБО Олексій Данилов анонсував нові санкції проти п’ятої колони, а також кримінальні справи. Залишається сподіватися, що це була не просто риторика задля участі в політичному токшоу. Коли вслід за санкціями проти активів видаватимуть санкції на арешт, це лише підкреслить серйозність намірів і незворотність процесів. Недобитий ворог мстить дрібно, проте азартно. Усе це донедавна можна було бачити на нині вже заблокованих телеканалах, коли вчорашні поплічники Януковича порскали отрутою на Майдан і називали його державним переворотом, безкарно характеризували нашу війну на Сході як «громадянську» та плодили конспірологію про зовнішнє управління.

 

Читайте також: Очікуючи на месій


Урешті, жодних особливих зусиль для втілення всіх цих простих кроків докладати не треба. Як і у випадку з телеканалами, можна скористатися напрацюваннями попередників. Українські спецслужби вже давно про всяк випадок підготували відповідні папки. Бракувало лише високої політичної волі, щоби пустити їх у хід. Зважаючи ж на те, що у Володимира Олександровича з волею начебто все добре, можна без зволікань улаштувати ще не одне гучне шоу. І сприятлива зовнішньополітична кон’юнктура для цього зараз якнайкраща. Атаку на пропагандистів схвально оцінили дипломати провідних країн. На Заході вже давно знають про токсичність російських інформаційних впливів, тому боротьбу з ними сприймають цілком серйозно.


Найголовніше, про що президент має нарешті згадати, — це те, що він передусім головнокомандувач і глава країни, яка воює. І армія нині потребує його особливої уваги. Незважаючи на будь-що, зокрема й на всіх тих безталанних міністрів і генералів, яких він попризначав, вона вгризлася в замерзлу землю Донбасу і тримає над Україною мирне небо. Дає можливість спокійно спати йому, його родині та його країні. А також організовувати форуми, кататися на лижах і жартувати. Урешті, ніхто не знає, яким буде завтра і яка «отвєтка» прилетить від Путіна. Війну можна не любити, її можна не хотіти, але зупинити вдасться, лише коли ти сильний. І президентом миру можна стати тільки після перемоги. Без сильної армії таке зробити неможливо, і це Зеленський повинен урешті усвідомити. Він по-справжньому об’єднає країну, якщо зважиться на повноцінний військовий парад до тридцятої річниці незалежності, якщо пришвидшить переозброєння ЗСУ та відмовиться від своїх пацифістських ілюзій, бо вони нічого, крім кволої, але неминучої капітуляції, не дадуть.