Світ 2021-02-24 11:52 Бірґіт Свенссон
  ▪   © 2018 Axel Springer SE. Alle Rechte vorbehalten

Die Welt: Ісламістські спадкоємці революції

Режим диктатора Хосні Мубарака впав десять років тому. Щоб запобігти встановленню теократичної держави, втрутилися військові. Демократія так і не настала, а якщо пошукати тодішніх демонстрантів, то найлегше натрапити лише на ісламістів

Пацієнти, які зібралися біля практики лікаря Ясіра Борхамі в Александрії, видаються особливо побожними: жінки в довгих чорних сукнях, багато з них із покритими головами, інші в паранджах. Чоловіки в довгій, переважно коричневій одежі та гумовому взутті. Лікар запрошує в одну з оглядових. Він у сірому, на ногах сандалі, кінчики його довгої сивої бороди фарбовані в помаранчевий, на чолі молильний знак. Його практика, поза сумнівом, оаза для салафітів, послідовників особливо фундаментального напряму мусульманської віри, які бачать порятунок суспільства в ретельному слідуванні засадам праісламу. Із часу революції в Єгипті таких груп уже ніби не мало би бути.


Але фундаменталісти вистояли. І, як видається на перший погляд, від своїх революційних претензій не відмовилися. «Хто не має грошей, той не мусить платити» — так написано над шафкою з медикаментами.


Десять років тому, 11 лютого 2011-го, почалося те, що хтось називає Арабською весною. Після самоспалення туніського торговця овочами Могаммеда Буазізі у грудні 2010 року, яке спровокувало масові протести, їхня іскра перекинулася на значну частину Близького Сходу. Єгипет, країна з найбільшим населенням у регіоні, швидко став синонімом радикальних змін, каїрська площа Тахрір перетворилася на ікону революції. Деспоти падали один за одним: спершу в Тунісі Зін аль-Абідін бен Алі, тоді 11 лютого Хосні Мубарак у Єгипті, за ним Муаммар Каддафі в Лівії та Алі Абдалла Салег у Ємені.

 

Читайте також: Die Welt: Нове питання Близького Сходу


Однак тунісці досі єдині, кому вдалося встановити демократію. Сирія та Лівія занурились у громадянські війни, у Єгипті встановився ще автократичніший режим. Якщо зараз пошукати тодішніх опозиціонерів, то знайти вдається лише кількох, і це перетворюється на несподіванку. Адже хоча новий режим військового володаря Абделя Фаттага аль-Сісі рішуче вдає з себе антиісламістів, проте з опозиції залишилися лише найпобожніші.


«Нам ведеться добре, але не блискуче», — каже 62-річний лікар, який у буремному 2011 році заснував Фронт салафітів, що з нього згодом утворилася салафітська партія Аль-Нур — Партія світла. Як і інші, хто дав інтерв’ю для цього тексту, фотографуватися він відмовився. Тоді салафіти були союзниками значно більшого ісламістського опозиційного руху — «Братів-мусульман». Опозицію творили й численні секулярні групи, ліберали та ліві. Але президентом обрали члена «Братів-мусульман» Мухаммада Мурсі. Невдовзі протестувати почали і проти нього. Приблизно за рік після виборів його скинули військові, й до влади прийшов нинішній президент Сісі.


Зараз партія Борхамі Аль-Нур — єдине тодішнє угруповання, яке може виступати відкрито. Усі інші партії чи групи, що з’явилися в Єгипті в час Арабської весни, розбиті, заборонені чи самоліквідувалися. Їхніх членів ув’язнили, піддали тортурам, убили або змусили замовкнути. Загалом у зв’язку з революцією ув’язнили до 60 тис. осіб. Салафітів із партії Аль-Нур це не зачепило. «Нам дають простір, ми дихаємо», — каже Борхамі. Його політсила налічує близько 250 тис. осіб. На грудневих виборах вона отримала сім із 568 мандатів.


Салафітом був і Усама бен Ладен, а також самопроголошений халіф терористичних загонів «ІД» Абу Бакр аль-Баґдаді. Але терористами стали лише поодинокі салафіти. Більшість свій ретроградний іслам практикує тихо, принаймні в Єгипті. На відміну від «Братів-мусульман», які з часу заснування в 1928 році формували політичний рух і поширювали з Єгипту власну ідеологію творення єдиної мусульманської спільноти — «умми». Салафіти над Нілом завжди домовлялися з режимом. Після повстання 2011 року це не змінилося. Улітку 2013-го Аль-Нур привітала падіння «брата-мусульманина» Мурсі.

 

Без мільярдів із Саудівської Аравії Єгипет став би банкрутом


«Салафіти не могли загрожувати Сісі, — зазначив єгипетський політолог Абдал Ґалі аль-Шарнобі. — Вони ніколи не були такими організованими, як «Брати-мусульмани», не мають чіткої ієрархічної структури та єдності». Шарнобі інсайдер, з ним також відбулися зміни. 48-річний чоловік 23 роки був членом «Братів», але в ході революції перейшов на інший бік. «Їхні ідеї були для мене надто радикальними, своїм ісламізмом вони хотіли навернути не лише Єгипет, а й увесь світ».


Салафіти інші. Їхнє гасло — ні з режимом, ані проти нього. Для влади Сісі потрібні релігійні групи, вважає Шарнобі. Генерал дослівно впадав за салафітами, особливо й передовсім через Саудівську Аравію. Багата на нафту монархія підтримала військовий путч Сісі, а іслам саудівських ваххабітів схожий на салафітський. «Поки є співпраця між Саудівською Аравією і Єгиптом, Аль-Нурі матиме свободу», — зауважив Шарнобі. Без мільйонів Саудівської Аравії та Об’єднаних Арабських Еміратів Єгипет став би банкрутом.

 

Читайте також: Die Welt: Ердоганова подвійна гра з Ізраїлем


У ході Арабської весни в Єгипті, як і в інших країнах, підтримка ісламістських партій дуже зросла. У Тунісі ісламісти досі в уряді, у Лівії та Сирії вони стали партіями війни, наступають ісламісти й у Ємені. «У 2011-му в нас був вибір лише між військовою чи релігійною диктатурою», — пригадує Шарнобі. Водночас, вважає експерт із релігійних угруповань, секулярний демократичний рух мав би шанс, якби не був таким роздрібненим і обрав єдиного лідера. А натомість поле повністю віддали «Братам-мусульманам», які безоглядно хотіли захопити всю повноту влади.


Один із маргіналізованих тоді секулярників — Єхія аль-Ґаммал. Сьогодні йому 42 роки, і він говорить, що пристосувався. У нього поголена голова, він у піджаку, але без краватки. На відміну від Шарнобі, не вважає, що в 2011 році демократія мала шанс. «Це від початку була договірна гра. Тоді військові та «Брати-мусульмани» уклали пакт проти нас, молодих протестувальників». Із відстані часу ця стратегія стає очевиднішою. Під час вуличних боїв у листопаді 2011 року Ґаммал був серед демонстрантів, які хотіли прорватися в Раду Шури — вищу палату парламенту.


«Тоді почалися арешти, багатьох із наших убили, жінки зазнавали сексуального насильства, їх також затримували». Він згадує тест на незайманість, який, за словами Ґаммала, сили безпеки здійснювали затриманим демонстранткам за наказом Сісі. Офіційні цифри свідчать про близько 700 убитих демонстрантів. На думку Ґаммала, їх було понад тисячу. «Мене відлякала ескалація насильства. Єгипет був на порозі громадянської війни». Тоді він приєднався до Конституційної партії Моггаммеда аль-Барадеї, колишнього генерального секретаря Міжнародного агентства з атомної енергії.

 

Читайте також: Світ про загострення в Нагірному Карабасі: Неглибоке занепокоєння


Барадеї повернувся в Єгипет, щоб вести країну до конституційної демократії. Його прихильник Ґаммал тоді також повернувся з-за кордону, з Бельгії, де народився в сім’ї єгипетського дипломата і здобув вищу освіту. Він вважав, що не може покинути свою батьківщину напризволяще. Конституційна партія була одним із 30 угруповань, які тоді з’явилися. Вона була альтернативою домінуючим ісламістським угрупованням. Хотіла врятувати революцію. Але так не сталося. Економічна ситуація погіршилася, настрої протестного руху ставали дедалі невиразнішими. Взаємні звинувачення стали нормою. Барадеї та його прихильники, зокрема й Ґаммал, зіткнулися з огидними наклепами не лише від інших, а й у власних рядах. Розробку Конституції відклали до закінчення президентських виборів 2012 року. У них переміг член «Братів-мусульман» Мурсі, й разом із салафітською Партією світла Борхамі проштовхнув доміновану ісламом Конституцію. Ґаммал та інші змирилися.


Через два дні після військового путчу проти Мурсі покінчили з Конституційною партією. Барадеї мав стати главою перехідного уряду. Але цьому запобігла салафітська Партія світла. «Військові використали салафітів проти нас», — каже Ґаммал. Багатьох членів його партії заарештували. У серпні 2013 року Барадеї втік назад до Відня, де мешкає й досі.


В інших регіонах Близького Сходу та Північної Африки Арабська весна ще не минула. В Алжирі, Судані, Лівані й Іраку демонстранти знову виходять на вулиці. Вони зробили висновки з повстань десятилітньої давнини й уже не задовольняються відставкою глав держав, як це сталося в Єгипті й нічого суттєво не змінило. Тому сьогоднішні активісти беруться за суспільні структури, на яких тримаються політичні системи їхніх країн. Чим це закінчиться — невідомо.
На відміну від Барадеї, Ґаммал залишився над Нілом. Він одружився й уже має двох дітей. Політикою більше не займається. Натомість написав роман, у якому опрацював тогочасні події у жанрі наукової фантастики. Прогнозувати майбутнє своєї країни він більше не зважується. «Я надто часто помилявся».