Політика 2021-02-26 13:19 Голуб Андрій

Судова система. Вразлива ланка

Нові спроби влади звести питання судової реформи лише до суперечки правників приречені. Результат такого підходу не влаштовує нікого, крім верхівки судів

Чергове засідання ініційованого президентом щотижневого форуму «Україна-30» присвятили інфраструктурі. Однак сидячи за великим столом у спеціальній зоні, відведеній для спілкування президента з телевізійниками, Володимир Зеленський був змушений говорити про правосуддя. «Водночас я повинен сказати, що ми будуємо незалежну Україну. І з деякими речима, які певні наші західні партнери хочуть, ми погоджуємося, а з деякими — ні. Тому що я гарант Конституції, я захищаю незалежність України, незалежність у (довга пауза. — Ред.) у всій мірі цього слова «незалежність». Ось і все. Ми будуємо міцну країну, у майбутньому незалежну від усіх», — підсумував гарант Конституції свою доволі довгу розповідь про те, чому ми не отримали черговий транш від МВФ. Усім, хто бодай трохи стежить за темою, було давно відомо, що причина полягає у відмінності поглядів сторін на реформу системи правосуддя.


Наступного дня, у вівторок 23 лютого, суддя Приморського райсуду Одеси Віктор Попревич оголосив вирок у справі Сергія Стерненка. Активіста і блогера засудили до понад семи років ув’язнення з конфіскацією половини майна. Найбільше обговорення викликали не деталі справи (це менш відома історія, ніж про самозахист) і не деталі вироку (його суддя Попревич пробубонів собі під носа в найкращих традиціях українських судів). Майже одразу на першому плані опинилася особиста історія судді. Попревич зробив кар’єру в Донецьку, де обіймав посаду заступника голови місцевого райсуду у 2012-му. Там само залишився його епатажний будинок (за даними видання Prosud), прикрашений погруддями Лєніна і Сталіна на вході. Суддя також не надто зважав на вимоги закону про мову судів (за даними Громадської ради доброчесності, він ухвалив понад 30 рішень російською вже після прямої заборони так робити). У 2015 році його перевели до Одеси, де Попревич теж устиг «відзначитися»: майже в таємному режимі відпустив під заставу підозрюваного у справі про пожежу в дитячому таборі «Вікторія».

 

Читайте також: Коло оновлень і очищень


Зв’язок між роздумами президента про співпрацю з МВФ і вироком суду у справі відомого активіста — не тільки у близькості дат. В обох випадках ідеться про оцінку судової системи як такої. Відмінність у поглядах на головне.


Історію судової реформи, якої вимагають західні партнери України, можна розглядати й від часу розпаду СРСР, і від часу обрання будь-якого з президентів. Тема щоразу стає однією з головних у реформаторському порядку денному, але й щоразу опиняється позаду чогось нібито важливішого у вимірі уваги суспільства та ЗМІ. Якщо максимально спростити нинішній етап давньої дискусії, то суперечка триває про те, хто найбільше впливатиме на формування судової гілки влади.

Судова система загалом посідає передостаннє місце в рейтингу суспільної довіри до державних інститутів. Баланс між довірою й недовірою — мінус 61%, за даними Центру Разумкова в листопаді 2020-го


Промова Зеленського про незалежність у цьому контексті — не тільки відповідь на закиди щодо зовнішнього управління з боку проросійських політиків. Це ще й давній і поширений у колах українських суддів аргумент на підтримку невтручання в їхні справи. Мовляв, у розвинених країнах світу судді самі формують керівні органи й самі відповідають за очищення лав. Інструменти захисту суддів від будь-якого тиску там також посилені. Автору неодноразово доводилося чути від представників судів, що в США навіть відеозапис процесу журналістами заборонений, а в Україні ледь не абсолютна демократія та публічність. А також, що суддів не потрібно ділити на «одіозних» і «чесних», адже це стає на заваді об’єктивного розгляду справ. Що судді «не прилетіли з іншої планети», а судова система еволюціонуватиме в міру розвитку суспільства загалом. Формально такі аргументи мають право на життя. А фактично хтось швидко отримує сім років за нібито викрадення проросійського депутата райради й вимагання 300 грн викупу, а хтось роками не отримує вирок за майнові злочини або насильство під час Майдану. Саме такі парадокси викликають запитання, на які марно намагатися відповісти формально. Саме цим можна пояснити, що судова система загалом посідає передостаннє місце в рейтингу суспільної довіри до державних інститутів (баланс між довірою й недовірою — мінус 61%, за даними Центру Разумкова в листопаді 2020-го).

 

Читайте також: Ігор Фомін: «Більшого тиску на судову гілку влади ніколи не було»


На аргумент про недовіру в нинішніх керманичів судової системи також є власна відповідь. Її можна звести до того, що довіра суспільства до НАБУ й Вищого антикорупційного суду, які створені передусім зусиллями західних донорів, не сильніша. До того ж внутрішні опитування свідчать: користувачі послуг судів загалом більше схвальні до них, аніж ті, хто стежить за судами з повідомлень ЗМІ. Висновок: віддавати суди на відкуп іноземцям — не панацея, а довіра суспільства — поняття вкрай розмите. Щодо панацеї можна й погодитися, та тільки це не аргумент на захист нинішньої системи, яку відчайдушно намагаються зберегти.


Реформа, яку здійснював попередник чинного президента Петро Порошенко, завершилася у грудні 2018 року малопомітно для широкого загалу, але яскраво. Тоді відбувся з’їзд суддів, на якому обрали чотирьох членів Вищої ради правосуддя — ключового органу судової влади. Знаковим той з’їзд став тому, що вперше більшість у ВРП становили саме обранці суддів. Голосування було таємним, а вибір широким. Однак імена переможців стали відомими ще за день до волевиявлення без здійснення будь-яких опитувань суддівської думки. Тоді залишилося чимало запитань до якості демократії в судовій системі й готовності самих її представників робити власний, а не нав’язаний кимось вибір. Проте фактичним підсумком стала фіксація тієї омріяної суддями незалежності, якої вони десятиліттями домагалися. Раніше одним із головних докорів Україні з боку тих самих міжнародних партнерів був надмірний вплив президента й Верховної Ради на формування суддівського корпусу й органів судової влади. Після 2018 року президент і парламент можуть призначити лише чотирьох членів ВРП із 21, а ще раніше вони втратили вплив на призначення самого суддівського корпусу.

 

Читайте також: Призначення суддів: контрольована демократія


Після описаної події відбулося чимало різного. Наприклад, відшуміли так звані «плівки Вовка», на яких у ВРП побачили тільки «підрив авторитету судової влади в цілому» із боку НАБУ (заява органу від 23 липня 2020 року), але досі не побачили підриву авторитету з боку самих суддів. Сама Вища рада хоче призначати суддів в обхід кваліфікаційного оцінювання, на яке громадськість бодай обмежено впливає. Інший орган судової влади — Вища кваліфікаційна комісія суддів, яка повинна займатися таким оцінюванням, — заблоковано впродовж майже всього часу після виборів президента. Також від членів ВРП періодично лунають пропозиції надати органу «реальні важелі впливу для зміни законодавства». Фактично йдеться про блокувальний голос під час ухвалення парламентом профільних щодо судів законопроєктів.

 


Чинний президент і сам може похвалитися короткою, але вже насиченою історією відносин із судовою владою. Почалося все зі спроби змінити правила в часи «турборежиму». Задоволених тією спробою не було. Окрім фактичного блокування ВККС і намагання реформувати процедуру відбору до ВРП, в ухваленому законі була норма про зменшення щойно сформованого Верховного суду майже вдвічі. До того ж реформа Зеленського запроваджувала так звану Комісію з етики та доброчесності, яка могла ініціювати звільнення членів ВРП. Крок назустріч тим самим міжнародним партнерам, який, щоправда, не викликав захвату через кострубатість. Пізніше Конституційний Суд скасував більшість норм тієї реформи. Створення етичної комісії фактично визнали втручанням у незалежність судової системи.


Згодом Зеленський зіштовхнеться з Конституційним Судом іще раз. КСУ, який узагалі займає окреме місце й не підпорядкований ані ВРП, ані ВККС, ані будь-кому іншому, одним рішенням скасує систему декларування посадовців. Президент відповість указом про відсторонення голови КСУ Олександра Тупицького з посади судді установи. Формально прав на це у президента немає, але відтоді КСУ ще не ухвалив жодного рішення. У середині лютого Зеленський вніс на розгляд Верховної Ради нові закони, які стосуються змін системи правосуддя. Серед іншого йдеться про передачу низки повноважень від ОАСК до Верховного Суду та призначення членів Вищої ради правосуддя. Опоненти чинної судової влади залишилися незадоволеними змістом останньої пропозиції, оскільки міжнародні експерти, яких учергове планують залучити до процесу, не отримають вирішального права голосу. Саме про цей аспект ішлося в розмислах Зеленського про «незалежність». Тепер він стоїть на її захисті.

 


Проте аналізувати норми законопроєкту зарано. У профільному комітеті парламенту вирішили, що його спочатку направлять на розгляд до Венеційської комісії. Перекладаючи з депутатської мови на людську — найближчим часом на реальні зміни сподіватися не варто.
А ось на що найближчим часом варто очікувати, то це на призначення чотирьох нових членів ВРП. Без будь-яких зовнішніх комісій із дорадчим або вирішальним правом голосу. У березні термін повноважень кількох членів органу вичерпається. На 9–11 березня призначено з’їзд суддів, який обере нових. Висунулися вже 34 кандидати.


І в цьому чи не головна суть історії з реформуванням і діяльністю української судової системи. Довкола ухвалюють і скасовують реформи, мітингувальники та поліція штовхаються біля Офісу президента через вирок суду, МВФ не дає кредит, а система працює, незважаючи на будь-що. Президент, який раніше взагалі не був у політиці й обіцяв радикальні зміни, через півтора року на посаді обговорює «Стратегію розвитку органів правосуддя та конституційного судочинства на 2021–2023 роки». Це новина з його сайту за 18 лютого. У створеній ним Комісії з питань правової реформи — здебільшого представники тих самих органів правосуддя й того самого судочинства, які вкотре намагаються реформувати самих себе. Деякі персони можуть змінюватися разом зі зміною голови президентського Офісу, але ключовий напрям незмінний. Єдине, що спадає на думку: це вже було. І комісії, і стратегії, і розвиток. Щоразу, як обирали нового президента.


Чимало діячів судової системи вірять, що так працюватиме завжди. Проте є одна проблема. З грудня 2018 року вони таки цілковито незалежні. Як відомо зі шкільної парти, незалежність передбачає не тільки права, а й відповідальність, яка рано чи пізно настає.

схожі публiкацii