Культура 2021-02-26 16:11 Троскот Ірина

Леся Українка. Актуальна письменниця «на виріст»

Нині довкола нас багато Лесі Українки — письменниці й інтелектуалки, 150-літній ювілей якої відзначили 25 лютого. Серед різних подій, що вже відбулися й іще відбудуться, — особливо цікавою була онлайнова дискусія на тему «Що сьогодні промовляє до нас Леся Українка і що сказала би Лариса Косач-Квітка?», яку організували спільно Український ПЕН і Тиждень.

Запрошені гості — літературознавиця Тамара Гундорова, філософ Тарас Лютий, літературознавиця з Бостона Оксана Луцишина і співачка Галина Тельнюк разом із модераторкою поеткою та журналісткою Оленою Гусейновою говорили про актуальність Лесі Українки та Лариси Косач-Квітки сьогодні й те, чи доросли ми, читачі, до її рівня.

 

Масштабне відзначення 150-ліття, звісно, чинить свій інформаційний тиск — і на постать Лесі Українки нині звернено більше уваги, ніж зазвичай, але водночас він гармонійно поєднався з внутрішніми передчуттями й потребую осмислити її письмо. «Леся Українка — це скарб, і цей скарб при тобі. Може, ти до нього звернувся би й без ювілею, але це було би колись», — каже Тарас Лютий. Бо Леся Українка — вершина, до якої можна наблизитися далеко не в кожному віці. Потрібен певний рівень, щоб побачити всю гру її сенсів і значень, усю багатоманітність. Вона є письменницею, до якої треба дорости. Тамара Гундорова не впевнена, чи має насправді Леся Українка зараз свого читача, чи вона в нас досі «на виріст». Щось схоже в 1919 році говорив і Микола Зеров, коли радів, що виріс читач Лесі Українки: мовляв, нарешті українські інтелектуали, які орієнтувалися здебільшого на російську літературу, побачили і її письмо. Водночас саме в 1920-х була найпотужніша інтерпретація творчості письменниці, після якої відбувся довгий спад — аж до нинішніх днів. Вочевидь, саме так письменник на багато років залишається інтелектуальним. А також і актуальним.

 

Читайте також: Леся Українка, «кацапи» і цензура

 

Чи треба бути генієм, щоб залишатися актуальним? Кант називав генієм того, хто здатен помічати речі, яких не бачить загал. Тобто людину зі спеціально налаштованою оптикою. Лесі Українці вдавалося за допомогою поетичних драм озвучувати граничні філософські питання, на які немає відповідей. Власне, генієм можна вважати вже того, хто лише озвучив такі питання. Це є вершиною, до якої нам іще підніматися й підніматися, вважає Тарас Лютий. І саме в цьому Леся Українка актуальна насамперед.

 

Сама Лариса Косач свого часу ображалась, коли тогочасні критики нарікали на відсутність щоразу новіших актуальних письменників. І відповідала, що, мовляв, у притаманній українській літературі гонитві за новим ми часто не помічаємо того, що глибоке і справжнє. Тобто вона не надто підтримувала таку моду — постійний запит на нові імена й ідеї, натомість зосереджувалася на тому, що імпонує насамперед їй самій. Зокрема, наприклад, високо цінувала повість Винниченка «Голота», яка не прозвучала тоді й не звучить досі.

 

На думку Оксани Луцишиної, Лесю Українку цікаво читати через Бодлера, який модерністю називав поєднання того, що непорушне, і того, що змінюється. Тому логічно, що Леся Українка не бажала гнатися за модним, а прагнула іншого фундаменту. Вона зверталася до стабільних структур (античних і біблійних сюжетів) та, як вважає Тарас Лютий, їй вдавалося оприявнювати архетип, тобто осучаснювати історію, що відбулася багато століть тому. І водночас письменниця відчувала тренди —те, що було актуальним у тогочасній європейській літературі. Як слушно зауважила Тамара Гундорова, одним із тодішніх моментів епохи була тема божевілля, до якої Леся Українка звернулася в «Блакитній троянді», але поєднала цю тему з питаннями більшими та глибшими.

 

Читайте також: Леся Українка, Булґаков і Кубань

 

Інший тогочасний тренд — одержимість духом романтики. Коли митець неодмінно має писати від надміру натхнення. І Леся Українка, за її ж словами, писала саме в екстазі й напруженні, після чого хворіла й не могла рухатися. Проте в її випадку йдеться про поєднання деміургійної роботи з попередньою інтелектуальною. Вочевидь, її навіть можна вважати чи не першою професійною письменницею (не в тому сенсі, що вона жила з ремесла, а в сенсі підходів до опрацювання певних тем). Адже Леся Українка дуже серйозно готувалася до написання драм. Просила порад щодо добору книжок на певні теми в Михайла Драгоманова й Агатангела Кримського. Стверджувала, що не пише історичних творів, хоча перед написанням мусить начитатися історичної літератури й опісля все забути. Для неї історія ставала тлом, на якому вона говорила про актуальні речі.

 

Натомість нині Леся Українка часто стає елементом популярної культури. Зокрема під час Революції гідності, коли на стіні будинку (поруч із яким, до речі, перебуває її архів) образ письменниці в респіраторі проступив у графіті. І популяризуємо її ми всі. Коли на заклик Українського ПЕНу читаємо на камеру вірші. Коли хтось додає кольору до її чорно-білих світлин. Чи друкує її в календарі в дуже маскулінному образі. Це все можна назвати спробами перетворити образ Лесі Українки на своєрідну гру, намаганням поставити її в різні контексти.

 

 

Водночас така популяризація — це спроба понизити письменницю, опустити до свого рівня. Мовляв, Леся Українка — така сама, як ми всі, а тому нам так хочеться розірвати канон та одягти її в хіпстерський одяг. Але це не діалог, це зрівняння з собою, бо тут не йдеться про глибоке проникнення, переконана Галина Тельнюк. Водночас вона оповідає, що Леся Українка була дуже музичною людиною. Як інтелектуалка вона знала всю палітру складної музики, яку освоїла без нинішніх телевізора й інтернету. Ба більше: не лише знала, а й сама грала — хворою рукою, — наприклад, твори Шуберта чи Шопена. І навіть імпровізувала. Вочевидь, якби вона жила нині, то могла би зробити культурну революцію. Тому дещо наївно змальовувати її на роликах абощо. Потреба в музиці — це дуже серйозний складник, каже Галина Тельнюк. І йдеться не про музику на пробіжці в парку, а про зовсім інший рівень її сприйняття та відтворення. Тому Леся Українка — мисткиня, на яку намагаються накласти різні лекала, але ці лекала зазвичай без глибоких ідей. Водночас Леся Українка була затятою театралкою, проте ми досі не маємо її театру (бо Театр російської драми імені Лесі Українки не має до неї жодного стосунку). Проте щоб він появився, має бути наша глибока потреба зрозуміти її письмо. У нас немає опер за її драмами, бо композитори до Лесі Українки також мають дорости.

 

Читайте також: «Мені сором, що ми такі невільні...»

 

Тарасові Лютому при прочитанні творів Лесі Українки виринала паралель із Ніцше. Адже обоє вони були індивідами, які протиставляли себе масам. Обоє хворіли, проте не жалілися, обоє бути віртуозними музикантами й обоє дивилися з погляду не лише свої нації, а всієї Європи. Проте Леся Українка не стала ніцшеанкою, ба більше — не надто цінувала творчість Ніцше.

 

Натомість їй вдавалося обганяти свій час, наприклад, у питанні гендерних студій. Олена Гусейнова каже, що її «білий будиночок» можна вважати реалізованим простором Вірджинії Вулф. Тобто простором, який жінка має для своєї інтелектуальної роботи. А Оксана Луцишина нагадує про лесбійський дискурс у листуванні Лесі Українки з Ольгою Кобилянською (і «лесбійський» тут не в сексуальному сенсі, а в сенсі близької жіночої дружби, за Соломією Павличко). У США тема щирої жіночої дружби спровокувала цілу бурю дискусій, коли про неї в 1970-х роках заговорила Адрієн Річ — власне, за сто років після Лесі Українки.

схожі публiкацii