Політика 2021-03-25 08:31 Голуб Андрій

Дуже український скандал

Є низка тем, дискусія щодо яких часто завершується просто грандіозними сварками. Небезпека у позірній неважливості. У найзагальніших речах люди переважно дотримуються спільної думки: всі хочуть миру, добра, злагоди, справедливості тощо.

Більшість вважає злими абстрактних «їх» і безперечно добрими «нас». Коли ж доходить до чогось конкретного, повсякденного — у справу втручаються деталі. Такі обговорення часто починають без будь-якого підтексту, а просто щоб заповнити паузу в розмові. Наприклад, оцінюють правильність дій арбітра в останньому футбольному матчі. Або порівнюють смак котлет на різних домашніх кухнях. Або критикують останню книжку відомого автора. Або фільм. Або сучасну забудову міста. Вже незабаром після початку такої розмови може виявитися, що погляди співрозмовників розходяться не лише в означених питаннях, а й у розумінні миру, добра, злагоди і справедливості. У підсумку давні приятелі припиняють спілкування, міцні пари подають на розлучення, колективи розпадаються. Проміжні підсумки дискусії, яка розпочалася в суботу 20 березня після вибитих шибок на дверях та розфарбованого фасаду Офісу президента, такі: одна людина перебуває під цілодобовим домашнім арештом; ще низці підготували підозри за вкрай дивною статтею Кримінального кодексу; в одній опозиційній парламентській партії перебувають за крок до розколу; середовище найактивніших громадян продовжує непримиренні суперечки в соцмережах із поділом на «білі пальта», «вандалів», «фашистів» та «запроданців». Теми звільнення політв’язнів, діяльності судів та правоохоронців в цілому, які стали приводом до суботнього протесту, різко відійшли на другий план.

 

Зміст опинився на найбільш віддаленій периферії мапи суперечок про форму протесту. У центрі — емоції. Комусь акція на Банковій імпонує, адже пробуджує враження «нового Берліна» з його радикальними формами сучасного вуличного мистецтва. А в когось виникає неприємний спогад про занедбаний під’їзд зі спаленою кнопкою виклику ліфта. Суперечки про естетичне — саме одні з тих, які часто завершуються грандіозними сварками.

 

Чиатйте також: А раптом вдасться. Чи є підстави для нового Майдану

 

Нинішній скандал зійшов би піною в соцмережах, якби не його суто українська складова. Вона полягає в тому, що емоції з глибин дістаються самої верхівки — туди, де ухвалюють політичні рішення й нібито мають керуватися все ж раціональними аргументами. Взяти до прикладу партію, яка опинилася на межі розколу. Формальна причина в тому, що шістьом депутатам фракції «Голосу» у Верховній Раді (включно з Ярославом Юрчишиним, який про це розповів) пригрозили виключенням із політсили. Як стало відомо, це відбулося після голосування 16 березня про направлення до Конституційного Суду законопроєкту «слуг» про призначення і звільнення директорів НАБУ і ДБР. Кнопку «за» натиснули восьмеро депутатів «Голосу» і, на думку керівництва, це суперечило узгодженій позиції фракції. За словами Юрчишина, його з колегами навіть не запросили на засідання політради для захисту, а ніякої узгодженої позиції не було. Більше того, за його словами, ознаки співпраці з чинною владою, у чому непрямо звинувачують вісьмох депутатів, виявляє якраз керівництво партії. Також Юрчишин, по суті, прямо заявив, що керівництво партії і фракції прямує до узурпації влади в них і усуває колег від ухвалення рішень. Здавалося б, до чого тут мітинг на Банковій? Річ у тім, що в основних рисах цю історію вперше дізналися з коментарів Юрчишина під постом голови фракції «Голосу» Ярослава Железняка у фейсбуку саме стосовно акції. «Вандалізм — це завжди погано. І виправдання тут немає. Логіки робити такі дії теж», — написав депутат. Юрчишин, як учасник акції на Банковій, вочевидь, має іншу позицію. Однак на перший план майже одразу вийшли інші, набагато глибші суперечності.

Влада, яка майже «всуху» виграла політичний бій 20 березня, не вийшовши на поле битви, могла б просто спостерігати за подіями з такої бажаної позиції сили. Однак це не була б Україна. Замість інкримінувати логічні статті, які передбачають штраф, почали будувати химерні схеми

 

Інший приклад емоційної реакції демонструє влада. Людиною, яка вже опинилася під домашнім арештом за підсумками мітингу, є Влад Сорд. Особа, дуже схожа на нього, й вибила шибки на дверях Офісу глави держави. Сорду інкримінують статтю 296 Кримінального кодексу — хуліганство. Нібито все логічно, якби не конкретна частина цієї статті, а саме частина 4 — хуліганство у складі групи осіб із опором охоронцям порядку і «застосуванням вогнепальної або холодної зброї чи іншого предмета, спеціально пристосованого або заздалегідь заготовленого для нанесення тілесних ушкоджень». Людина, яка розбила шибки, справді тримала в руках якийсь предмет, от тільки під час акції ніхто тілесних ушкоджень не отримав. Інкримінована Сорду частина статті про хуліганство — найтяжча. У разі доведення вини штрафом не обмежиться. Покарання передбачає від трьох до семи років в’язниці. З аналогічною кваліфікацією виписали підозри ще «кільком активним учасникам акції» (цитата пресслужби Нац­поліції). Імовірно, точна кількість може змінюватися ще довго. Крім того, у поліції розслідують ще й друге провадження — за частиною 2 статті 194 (умисне знищення або пошкодження майна в особливо великих розмірах). Тут також не все так просто — якби була частина 1, обійшлося б штрафом. А от частина 2 передбачає тюрму до 10 років. «Особливо великі розміри», які й перетворюють першу частину на другу, починаються з суми 681 000 грн. І тут одразу згадується перша захмарна оцінка збитків будівлі Офісу президента у 2 млн грн.

 

Читайте також: Гроші і політика. Незручне питання

 

Влада, яка, варто визнати, майже «всуху» виграла політичний бій 20 березня, не вийшовши на поле битви, могла б просто спостерігати за подіями з такої бажаної позиції сили. Однак це не була б Україна. Замість інкримінувати логічні статті, які передбачають штраф, почали будувати химерні схеми. Тому й варто говорити саме про «проміжні» підсумки події. Вже скоро завдяки активності поліції гнів більшості може змінитися іншою емоцією — співчуттям до надміру покараних. Не забарився і заступник глави МВС Антон Геращенко, який із телеекрану повідомив, що напис ACAB (розшифровку можна перекласти як «усі поліцейські — виродки»), який залишили протестувальники — виявляється, неонацистський. До речі, тут задум керівництва МВС може видатися раціональним. Чи багато телеглядачів знають бодай щось про субкультурні гасла? Проте результат відвертої брехні буде іншим — усі потуги влади надати ситуації ще більшої гостроти призведуть до зведення її (і самої влади) до абсурду. Так вже неодноразово траплялося. Позитив хіба в тому, що випад Геращенка таки нагадав усім про долю Андрія Антоненка. Той також, на думку обвинувачення, «культивував величність арійської раси». Після того як посміялися всі, формулювання прибрали.

 

Не лишилися осторонь і у Верховній Раді. «Слуга народу» вже в неділю, 21 березня, ініціювала позачергове засідання парламенту «в найкоротші терміни за участю силовиків та ухвалення постанови з оцінками даної події, із завданнями конкретним міністрам тощо». Потім, імовірно, замислилися і зрозуміли, що однозначної оцінки подій вони не мають навіть у межах власної фракції. Крім того, опоненти також не втратять нагоди запитати на засіданні: а чому ж узагалі люди зібралися під Офісом президента? Так переможна подія може різко обернутися привселюдним побиттям на теми відсутньої реформи судочинства і причин незамінності одного з міністрів.

 

Читайте також: Хто замовляє музику у політиці

 

Станом на момент здачі тексту в середу, 24 березня, дати засідання Ради так і не назвали, хоча проєкт постанови про «оцінку подій» таки зареєстрували. З огляду на це з певним занепокоєнням можна очікувати на вже традиційне п’ятничне засідання РНБО. Останнім часом Рада нацбезпеки перетворилася для президента на ефективний замінник неефективних парламенту й уряду, від яких більше проблем, аніж рішень. Якщо образа глави держави на суботні події й окремі написи на стінах дуже сильна, то РНБО може ухвалити і «сильні» рішення, від яких краще нікому не стане.


В ідеальному світі всі мали б виговоритися, потім видихнути, оцінити передусім себе і лише після цього починати діяти. Учасники мітингів та їхні критики з числа інтелектуалів мали б запитати себе, чому акції біля Офісу президента у вихідні збирають по кілька тисяч учасників із перформансом, а більш доречна з погляду наближення змін у судочинстві акція проти з’їзду суддів — менш ніж сотню? Чи справді всі дії активістів відповідають передусім інтересам Антоненка, Стерненка та інших переслідуваних, яких вони підтримують? Колективній владі слід було б замислитися, чи не краще частіше мовчати або знайти спосіб бодай частково усунути причину проблем, які в неї виникають на вулиці? Можна взяти приклад навіть із тих самих суддів, які ухвалюють рішення утримувати за ґратами і Антоненка, і Стерненка, а скоро судитимуть ще й учасників суботньої акції. Вони точно знають, що мовчання — золото. От тому про них протягом тижня майже не згадували.