Політика 2021-04-08 14:53 Малко Роман

Чому «Голос» штормить і чим це завершиться

Чи переживе партія внутрішню кризу

Молода й, здавалося, перспективна партія «Голос», на яку чимало українців покладали неабиякі сподівання, переживає нині досить серйозний внутрішній конфлікт. Суть його зводиться до протистояння між двома різними за своєю метафізикою групами народних обранців, які по-іншому бачать можливості розвитку політсили й, відповідно, власну роль і місце в цьому процесі. Чиста класика й нічого більше. Проблема лише в тому, що загострення симптомів цієї «кризи зростання», як лагідно називають те, що відбувається в «Голосі», деякі причетні чи спостерігачі, здатне призвести до розвалу партії та зникнення її з політичного небозводу. І така перспектива навряд чи може бути прийнятною для обох сторін. Хоча… Усе ж насправді залежить від мети конкретних гравців, які волею долі, тобто випадково, опинилися в одному човні.

 

Насправді «Голосу» не щастило від початку. Його поява в переломний історичний момент, коли суспільство вирішило усунути старі політичні еліти та передати пульт керування державою в руки молодих і багатообіцяючих, начебто й віщувала чудесні перспективи. Проте на практиці амбітна партія активістів і младопрофесіоналів опинилася буквально затиснутою на гальорці парламенту монобільшістю, без жодної перспективи на втілення своїх привабливих програмних обіцянок. Як, урешті, й усі інші її колеги, що опинилися в меншості, але, на відміну від соратників Святослава Вакарчука, мали за плечима чималий досвід політичного виживання. Навіть компромісне бажання «Голосу» задля суспільного блага конструктивно співпрацювати (там, де це можливо) з партією влади належно не оцінили. Тому залишалося вдовольнятися роллю статиста й намагатися якось утриматися на плаву до зміни оперативної обстановки.

 

Але проблему ускладнило те, що незміцнілу політсилу зненацька покинув її лідер і локомотив Святослав Вакарчук. Саме тоді стало зрозуміло, що довго цей елітний інструмент без переналаштування не гратиме, як, власне, й сталося. Спроба за відсутності лідера розв’язати проблему управління партією, залучивши до цього колективний розум, теж виявилася хибною. Вона трохи відтягнула час істини, але, як бачимо, також викликала додаткові клопоти, які нині можуть вартувати партії життя. Адже колективний мозок — це постійна конкуренція амбітних особистостей, своєрідний творчий хаос, в умовах якого жодна політсила працювати не зможе. Тим паче в Україні, де, як відомо, претендентів на булаву завжди значно більше, ніж тих, хто здатен її втримати. Тому не дивно, що якоїсь миті формальна голова партії, якій політсила, по суті, доручила лише підписувати документи, вирішила стати реальною.

 

Читайте також: Ярослав Юрчишин: «На нас чекає дуже серйозна дестабілізація, якою максимально скористаються росіяни»

 

Та найгірше те, що партія, схоже, так і не встигла розгорнутися й вкоренитися, що робить її ще вразливішою. Фактично розбудова «Голосу» почалася лише напередодні місцевих виборів 2020 року й наявні нині точкові осередки (нехай навіть у 21 регіоні країни) та 350 депутатів у місцевих радах — це аж ніяк не повноцінна стійка організація, здатна долати кризи й забезпечити зростання свого рейтингу. До того ж на утримання всього цього господарства потрібні чималі кошти, яких «Голосу» явно бракує. Спонсори, що під гарантії Вакарчука допомогли політсилі стати на ноги, сьогодні навряд чи й далі вливають у проєкт великі гроші. А якщо навіть так, то хтозна, чи роблять вони це лише з любові до мистецтва. На жаль, виключати можливість того, що хтось із меценатів сьогодні вирішив прибрати собі до рук партію чи принаймні втихомирити неформатних гравців, не можна. Наразі, за свідченням джерел Тижня в «Голосі», такого начебто не спостерігається. Але все можливо. Попри публічність конфлікту, у цій історії занадто багато недомовок.

 

Урешті, нинішня криза була запрограмована ще на етапі творення партії. Коли Святослав Вакарчук вирішивши стати провідником у велику політику для молодих та амбітних, він узявся збирати собі команду. Доволі різношерсту й різнобарвну, як виявилося згодом. Спостерігаючи, як розвиваються події і як аргументують свою позицію учасники конфлікту, можна припустити: єдине, що об’єднувало всіх цих людей на початковому етапі (окрім, звісно, бажання втрапити до парламенту), — це постать самого лідера та якісь умовні спільні цінності, заради яких політсила мала намір працювати. Щось на кшталт «за все хороше й проти всього поганого». Але коли лідер пішов і залишилися лише цінності, то виявилося, що це претензійне слово аж ніяк не тримає купи. Воно модне, але таке багатолике, що не здатне нікого об’єднати, бо кожен вкладає в нього власний сенс. Більш ніж очевидно, що цінності пластуна Романа Лозинського та цінності Ярослава Желєзняка, експомічника-консультанта депутата-регіонала Олексія Плотнікова, кардинально відрізняються. До того ж найімовірніше, що для багатьох людей це поняття взагалі підміняє собою якісь особисті прагнення, амбіції та цілі. Сьогодні одні — повалити чинну владу, а завтра, коли їх реалізовано, — кардинально інші: підім’яти під себе партію. Урешті, реальні цінності — це те, що пройшло крізь століття, що відшліфоване й перевірене часом. Це консерватизм чистої води, який хтозна чи вписується в ліберальну суть деяких членів «Голосу».

 

Читайте також: Слабке місце президента

 

Саме тому пояснювати конфлікт, який нині переживає «Голос», лише «кризою зростання» буде неправильно й надто спрощено. Така опція присутня. Але до неї ще треба додати й світоглядний, і особистісний фактори. Хоч як крути, але «Голос» виник як лідерська партія, дуже демократична, але лідерська. Яка сьогодні, на жаль, принаймні на рівні фракції дедалі більше нагадує ситуативний союз, у чомусь навіть схожий до «Слуг народу». Звісно, поява нового харизматичного лідера дала б змогу виправити ситуацію, у якій політсила опинилася, але такого лідера немає. Є лише голова партії Кіра Рудик, яка, як виявилося, має чималі лідерські амбіції, але до цього статусу, при всій повазі до її управлінських здібностей, явно не дотягує. Прикладом може бути навіть нинішня ситуація, яка доволі показово демонструє масштаб Кіри Олександрівни. Гіпотетично лідером «Голосу» мав усі шанси стати Сергій Притула, якого таким уже бачила в своїх мріях частина команди, тільки нинішня голова партії цього не змогла допустити. Притулу вигнали з політради, а тепер ще й вирішили обмежити вплив тих, хто його підтримував і просував.

 

Проте пікантності ситуації додає саме розмах непорозуміння. Лінія розколу проходить ледь не посередині невеличкої фракції. І судячи із заяв місцевих осередків партії, кількість прихильників груп конфлікту пропорційна. Тому якби йшлося лише про десяток нардепів членів «Голосу», яких керівництво має намір позбутися, то ситуація не була б такою катастрофічною. Але є ризик отримати реальний розкол, як казав один клоун — «десь посередині». Тоді на партії можна буде ставити хрест, бо зліпити докупи два величезні уламки навряд чи вдасться. Щоб такого не сталося, треба сідати й домовлятися, а не видавати заяву про «виконання процедур» і «партійну дисципліну».

 

Джерела Тижня в «Голосі» кажуть, що певні спроби порозумітися є, тільки про їх успішність іще рано говорити. Та й судячи з різкості висловлювань деяких учасників конфлікту, порозуміння без зміни керівництва, мабуть, уже буде неможливим. Основна вимога до керівництва партії, яку висуває опозиційна група й осередки, що її підтримують, якраз і стосується скликання з’їзду для розбору польотів. Саме під час з’їзду можна змінити голову, а також внести потрібні правки до статуту (про що також дискутують), які унеможливили б виникнення схожих ексцесів у майбутньому. Що про це думає сама Кіра Рудик і ті, хто її підтримує, поки що не ясно. Вони, на відміну від опозиціонерів, не надто балакучі та, схоже, воліли б не виносити на загал деталі цього скандалу, а всі зміни запроваджувати малопомітно. Готовності відступати в їхніх діях теж не помітно.

 

Врешті, з’їзд також не є панацеєю. Його рішення може й усунути проблему, і загострити. Усе залежатиме від представників місцевих осередків та їх прихильності до керівництва партії. Адже фракція на з‘їзді не має якогось особливого представництва й, відповідно, не зможе спеціально повпливати на рішення.

 

Читайте також: Слуга в пошуках народу

 

Звичайно, ставити на «Голосі» хрест іще зарано. Але криза, яку партія переживає, очевидно, добряче її послабить. Якщо цінності, про які так часто й гучно заявляли, справді виявляться для декого лише прикриттям чи умовністю, то «Голос», на жаль, має всі шанси піти шляхом своїх попередників із «Самопомочі» чи «Народного фронту». Вони також непогано запрягали, але нікуди не доїхали. Зниження рейтингів політсили вказує на те, що такий варіант гіпотетично можливий і без скандалу. Партійна криза, вочевидь, позбавить «Голос» іще якоїсь дещиці симпатиків. Але якщо вдасться вийти із проблеми гідно та подолати цю «хворобу зростання» без ампутації окремих частин, може статися й приємна несподіванка. Думаюча та адекватна частина колишнього зеленого електорату компенсує втрати.

 

Можливих варіантів розвитку подій доволі небагато. Партія або залишиться монолітною й тоді матиме всі шанси продовжити своє політичне життя, або розколеться, розсиплеться і, можливо, навіть не доживе до завершення каденції. Усе залежить від багатьох факторів: адекватності нинішнього керівництва, позиції опозиціонерів та вміння донести свою позицію до членства в низах, людей, на чиї гроші проєкт існує, і, звісно, рішення з’їзду. Можливості переконати партійців у своїй правоті в обох груб впливу приблизно однакові. Якщо гору візьмуть опозиціонери, нинішньому керівництву не конче доведеться піти, але партія справді отримає другий шанс. Адже ніша нової проукраїнської демократичної політсили із західними цінностями (із членством без бекграунду роботи в центральній владі на ключових посадах), на яку замахнувся «Голос», реально затребувана. А якщо Кірі Рудик і Ярославу Желєзняку вдасться переконати партійців, що тісно співпрацювати із владою на даному етапі — це нормально, й лави «Голосу» покине чимало людей, які стояли біля її джерел, можна ставити на цій історії жирну крапку. Виборець зміну орієнтирів партії не подарує, спонсори, найімовірніше, також не захочуть викидати гроші на вітер, а тому вдруге «Голос» до парламенту не потрапить. Звісно, можна припустити, що з’являться інші благодійники, які побачать у цьому проєкті для себе якийсь інтерес, але це вже буде інша історія.

 

Якщо буде. Адже нинішня тільки-но починається. З’їзд, найімовірніше, таки відбудеться. Можливо, навіть у травні після Великодня. Що він ухвалить — залишається лише гадати. Єдине, що впевнено можна сказати вже сьогодні, що всі, хто стартонув у великій політиці в лавах «Голосу», хтозна чи захочуть повертатися до свого колишнього нудного життя. Будуть нові проєкти й нові політичні стартапи. Адже концепція нової проукраїнської демократичної політсили із західними цінностями та новими обличчями — це такий конструктор, який можна збирати під будь-які вибори, і він користуватиметься попитом.

 

схожі публiкацii