ut.net.ua 2008-04-25 00:00 Лютий Іван

Готовий стати перегноєм

Українське культурне оточення, попри всі його вибрики, клоунаду й гротескність, завжди було надзвичайно конструктивним

 
ФОТО: Євген Котенко 

 
У.Т.: «Фердидурке» – ваша єдина вистава після 10 років творчої паузи – не йде в Україні. Театральний проект за Іваном Карпенком-Карим та Лесем Подерв’янським, схоже, наказав довго жити. Ким ви є наразі: режисером, живим анекдотом чи державним службовцем?
 
 – Я все-таки залишаюся Павлом Мацапурою, але не ніжинським полковим катом, згідно з «Енеїдою» Івана Котляревського, страченим за «ядение человеческого мяса і прочия богопротивныя злодеяния». А тим Мацапурою, що з волі Юрія Андруховича в «Рекреаціях» був проголошений найгеніальнішим режисером усіх часів і народів (див. вірш). Це не лише нік-нейм моєї електронної скриньки. Це постать, це ніша, яку ми розбудували спільними зусиллями цілого покоління. Сама професія режисера має кілька типових мацапурівських рис. З одного боку, вона – прокляття: коли ти не можеш не працювати й не вмієш не працювати. З іншого, вона – деміургічна, бо в ній закладено потужний елемент щастя від роботи й спілкування з людьми, яких ти можеш поєднувати, роз’єднувати, змішувати, розставляти, використовувати – часом не так, як вони самі б хотіли. І ти постійно повинен переконувати, що твоя, мацапурівська точка зору правильна.
 
Божевільний піар
 
У.Т.: До кабінету міністра культури, який запросив вас своїм радником, ви теж заходите по-мацапурівськи ?
 
– Я не бачу себе державним службовцем і вважаю, що це було б несправедливо стосовно моєї сутності. Відтоді, як Василь Вовкун, з яким нас поєднує чимало спільного в житті й творчості, запросив Кирила Стеценка, Олега Репецького, Костянтина Ігнатчука, Сергія Тарана, Лідію Лихач, Юрія Савчука і мене допомагати йому на громадських засадах, наші взаємини в цій групі змінюються на очах. Так трансформуються стосунки між чоловіком і жінкою, щойно вони беруть шлюб. Василь Вовкун і його команда пропонують запровадити в роботу міністерства нову систему. Помилкою було б стверджувати, що системної роботи чи підходу там досі не було. Навпаки, стара система надзвичайно міцна. Але вона, я б сказав, антикультурна: структурована з точки зору бюрократії, управління, адміністрування й… закрита до мистецького середовища. Наше завдання - відкрити її до суспільства, спочатку промацавши, зрозумівши її риси, форми, закутки, лабіринти, сюжети. І замість неї врешті запропонувати принципово іншій підхід.
 
У.Т.: Чи й далі триватимуть ваші тематичні круглі столи на кшталт «Культура після виборів», «Що робити?», «Бути чи не бути?»
 
– Аякже! Я впевнений, що нарешті запрацюють й експертні ради. Але не треба нас порівнювати з братами Капрановими. Вони діють методом громадського тиску і за принципом «хто голосніше закричить». А ми починали з серйозної теоретичної роботи і впливів на суспільні процеси через Національну раду з питань культури та духовності. По суті, капранових уже більше, ніж самої проблеми: доволі є ініціативних громадян, які прагнуть мітингувати, робити прес-конференції й піаритись, наче божевільні. А десь поруч виникає й «Опора» зі своїми грантами, й певні політичні силуети або тіні, котрі ми, так би мовити, можемо тільки вловлювати. Аби не долучатися до цієї «ораторії», наша група хоче забезпечити зміни через законодавство. Ми підготували кілька важливих законопроектів для покращення ситуації в мінливому й примхливому мистецькому середовищі – аби лише Верховна Рада запрацювала по-людськи й нарешті звернула увагу на проблеми культури.
 Радникові Міністра культури і туризму України притаманне тонке почуття прекрасного
 
Нафталінова гвардія
 
У.Т.: Мінливість і примхи – одвічні категорії. А як щодо сьогоднішнього стану мистецького середовища?
 
– Воно втрачає своєрідну ауру, флер, так би мовити! Коли на акцію «Україна – зона культурного лиха» чи на відкриття виставки Параджанова приходить стара гвардія, яка була колись дотичною до мистецьких процесів на кіностудії імені Довженка, у столичних театрах, художніх майстернях – від неї просто тхне нафталіном. Це переважно бідні люди, котрі не вписалися в систему координат «дикого капіталізму», тотального піару й лакованого гламуру. Вони ніби залишилися в давньому часі: носять ті ж кофтинки, що й у 1970-х, забувають почистити свої персні та сережки – й прикраси у патині. А дехто приходить не лише вгамувати свої ностальгійні почуття, але й по «шарову» випивку та бутерброди.
 
У.Т.: Цікаво, як на цьому тлі сьогодні виглядав би, наприклад, Параджанов?
 
– Мені його сьогодні дуже бракує. Тому що його присутність якраз і давала відчуття флеру – він був камертоном мистецького світу. Те, що ми називаємо тусовкою, не має до цього жодного стосунку. Українське культурне оточення, попри всі його вибрики, клоунаду й гротескність, завжди було надзвичайно конструктивним. Тут з’являлися ідеї, народжувалися сценарії, виникали або розпадалися певні формування. Відбувався нормальний і справжній за суттю процес, який потім почали імітувати творчі спілки. Наразі імітацією займаються вже серйозні інституції, тому й спілки ніяк не можуть померти – їх тримають на штучному живленні, як у реанімаційних палатах.
 
У.Т.: Схоже, за двадцять років песимізм не залишив ні вас, ні державу...
 
– Україна все ж таки має дуже сильний потенціал: творчий, людський, ресурсний, природний. Тут колосальна енергетика. Якщо за всі ці роки її не знищили і не пограбували остаточно, а ще грабують, і кожного разу є що прибрати до рук, і кінця тому не видно, – то які можуть бути песимістичні прогнози? Ми зараз маємо абсолютно унікальну ситуацію, чітко сформульовану моїм колегою Кирилом Стеценком. В України є шанс провести експеримент: з постколоніального суспільства, минаючи безліч перехідних стадій, опинитися у суспільстві постінформаційному.
 
Креативна сила
 
У.Т.: Дуже принадна ідея. Особливо, коли врахувати, що в нас ще інформаційне суспільство не збудоване, вже не кажучи про громадянське...
 
– Так, у нас безліч симулякрів, і ми знаємо їх авторів. Тож, як це не парадоксально, наша до них непристосованість і є запорукою того, що нарешті щось може змінитись. І тому я [507] роблю дуже корисну справу. Очевидно, за нами хтось іде, і буквально з дня на день ми відчуємо, хто цей – ХТОСЬ. Я готовий для цієї креативної сили стати перегноєм. Поки його дихання не таке гаряче й не таке імпульсивне, як би хотілося. Не можна заперечувати природних законів розвитку мистецтва – вони не залежать ані від міністерства, ані від ЦК партії. Нам потрібно навчитися розуміти сам процес: як з’являється вистава, як народжується симфонія, чому виникають творчі колективи, як люди збираються на репетиції, що таке репетиційний процес узагалі. І чи можна вимагати від Національного симфонічного оркестру виняткової якості, якщо він не має елементарного приміщення, щоб над цією якістю працювати. Або, наприклад, невже ви думаєте, що талановитий Семен Горов, який зараз знімає гламурні телемюзикли, неспроможний цікаво поставити Миколу Гоголя чи будь-якого іншого класика? Він просто розуміє, що на цьому ані копійки не заробить. І тому як людина раціональна й, порівняно зі мною, молода, працює на свою родину.
 
У.Т.: А ви людина непрактична?
 
– Так. Згадайте про мої взаємини з матеріальним світом: я практично ніколи, нічого, ні в кого не просив. І всі мої життєві втрати – зникнення картин Марії Приймаченко, малюнків Сергія Параджанова чи бібліотеки, яка загинула в каналізації бомбосховища, – чітко ілюструють мою незацикленість на матеріальному. Навіть гроші, коли потрапляють до моїх рук, дуже довго там не затримуються. Бо є кому і за що платити.
 
У.Т.: До речі, як там зараз ваші знамениті борги?
 
– Борги себе почувають прекрасно. По-перше, вони не ростуть. По-друге, в мене є надзвичайно сильні й практичні друзі, які допомагають мені час від часу притримувати штани. Щоб вони не впали й не відкрили українському суспільству мій худий, насиджений за комп’ютером зад (сміється). Штани сидять міцно, і поки що я не бачу того, хто хотів би їх зняти, аби мені всипати.[505][506]
 
ДОСЬЄ

Сергій Проскурня – режисер театру та кіно, сценарист, актор, продюсер, громадський діяч, міфологічна та фольклорна істота. Народився 28 листопада 1957 року у Львові. 1969-го переїхав з батьками до Черкас. Закінчив Черкаське музичне училище, Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого, Вищі режисерські курси. Служив у лавах Радянської армії (будбат). Працював викладачем ДМШ (клас скрипки), режисером у Державному академічному драматичному театрі імені Івана Франка, викладачем КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. Автор вистав «Дума про братів Неазовських» за Ліною Костенко, «Іконостас України» за Вірою Вовк, «Друже Лі Бо, брате Ду Фу» за Олегом Лишегою, «Одержима» за Лесею Українкою, «Фердидурке» за Вітольдом Гомбровичем. Як актор знімався у фільмах Сергія Маслобойщикова. Головний режисер, співавтор концепції фестивалів «Червона рута» (1987-1989), «Вивих» (1990-1992). Співзасновник та художній керівник театру-студії «Будьмо!» (1988-1995). Директор Міжнародного театрального фестивалю та продюсерської агенції «Мистецьке Березілля» (1992-2003). Ініціатор та художній керівник полікультурного проекту «Гранди мистецтв» (1998-2001). Засновник ТОВ «Проскурня продакшн» (2007). З 2008 – радник міністра культури і туризму України на громадських засадах.

 
ВІРШ

 Павло Мацапура, злочинець

Юрій Андрухович

 
Режисер. вигадник, мистифікатор Сергій проскурня впевнено крокує в майбутнєнаша змора нічна ти давиш на дух як магніт
що за черево бідне носило сей капосний плід
прогорів у злобі своїй ніби отруєний ґніт
мацапура павло скверносій солодій содоміт
 
аж тепер йому страта мотузка амінь і гаплик
аж із вуст його темних повисне язик наче шлик
погойдаєшся чорною грушею павлику пане
кличмо з неба музик биймо в бубни тим паче в тимпани
 
повилазить усе навіть очі якими нас пік
а із неба комета рогата фініта і шиш
заговорена кров двадцяти і семи чоловік
перемелені кості монети серця і гашиш
 
чорний квіте ночей магістре залізних тортур
збур ходячий ганьба сім'ї мацапур
людоїд рукоблуд єзуїт зорекрад
продавець вінків рушників дівчат
 
і зійшовши павло на хиткий на досмертний поміст
і говорить павло побачивши яма яка
ніжні ніжинці оскоромлені в піст
може був я лиш сумнів у Божих руках
 
а тепер полечу в нічний вавилон вавилон
і нікого з вас не болить не болить не скубе
що жив на світі такий павло
аби благими ви чули себе
 
та й поліз у петлю ніби там анаша
або херувимська музика ніжна
і хоч зашморг вийшла на світло душа
і кружляла над площею міста ніжина
 
СЛОВНИЧОК

Симулякр (від лат. simulo «робити вигляд, прикидатися») – те що в дійсності не має оригіналу. Як війна 1991 року в Персидській затоці, за якою громадськість спостерігала лише по CNN. Або переказ «Лісової пісні» своїми словами.

схожі публiкацii