ut.net.ua 2007-12-14 00:00 Макаров Юрій

Як зберегти індивідуальність?

Коли Шевченківський комітет у повному складі приїхав у Донецьк, вони весь час мене допитували: «Хто організував таку реакцію зали?». Я кажу: «Ну, як ви це уявляєте, що хтось підходив до публіки й казав, що треба аплодувати, кричати «Браво»? Вони були вражені, як Донецьк реагує на оперу Данькевича «Богдан Хмельницький»

 Це інтерв'ю бралося до того. як минулого вівторка ім'я Василя Вовкуна з'явилося в якості кандита  на посаду міністра культури в новому українському уряді, але після того, як минулої неділі на Першому національному відбувся новий показ дійства на Співочому полі у його постановці. Виконання кантати кантати Карла Орффа "Карміна Бурана" із залученням симфонічного оркестру, хору, трьох балетів, циркової трупи, світла з Лондона, спецефектів із Парижа і… півгодинного феєрверку в фіналі стало подією телевізійного сезону.  

– Які відгукнулися про вашу останню роботу?
 
– Я на другий день виїхав в Одесу, не взявши телефон, аби повністю прожити з собою, зробити такий собі самоаналіз, я це часто практикую, це дуже здорово. Перший телефонний дзвінок я зробив Марині Черкашиній [проф., завідувач каф. Національної музичної академії — прим. ред.]. Ми знайомі лише по телефону, ніколи не бачились, я лише завжди читав її статті. І Я подумав: ця людина найбільше всіх в Україні бачила, як ставиться опера у світі, що вона мені скаже? Вона гарні слова говорила. Виявляється, вони з колегами два дні обговорювала цю постановку. Що було найважче у цьому проекті? Поєднати органічно музику видатного композитора-класика XX століття з «Київстаром», з усіма розрекламованими спецефектами. І вона, власне, говорила про культуру, про естетику поєднання — вона не думала, що в Україні це можливо. Вона сказала: «У мене серце болить, мені здається, що існує у нас якийсь невідкритий потенціал, але йому не дають дороги, тому що немає передачі естафети знань, досвіду від покоління до покоління…»
 
– Це ж світоглядні речі. Чому ми весь час себе прирікаємо на вторинність, провінційність? Ну, добре, я розумію, були обставини. Сто п’ятдесят років тому були обставини, п’ятдесят років тому були обставини. Тепер шістнадцять років нас ніхто не штовхає у спину. Невже справді нам потрібне мінімум одне покоління, щоб усього цього позбутися?
 
– Ну, знаєте, покоління теж буде передавати і плюси, і мінуси. У мене теж така думка була, потім я дивлюсь на це молоде покоління, зовсім молодих людей біля деяких наших великих політиків, які теж починають використовувати ті само методи. Я, наприклад, не знаю, що таке хабар, що таке «відкат», і коли мені хтось це пропонує, я кажу: «ви собі зробили те найгірше, що могли зробити». Я жорстокий у професії. Кожна творча людина, яка хоче чогось досягти, жорстка, невигідна для всіх, у цьому є професійні риси, але мені ніхто не скаже за всі роки моєї творчої біографії, що я собі щось натяг. За всі роки. Повертаючись до вашого запитання: українська культура ще довго не буде позбавлена політичного синдрому, тому що українська культура все бачила у політичному контексті, вона виборювала або захищала ту культуру. Зараз вона втрачає ці важелі, тому що політики набирають вже абсолютно іншої сили. Коли у 1994 році я конкретно поставив собі задачу: «я вибираю український простір, українську культуру, я створюю комерційне підприємство — мистецьке агентство «Арт-велес», я кругом чув: «що ти на українській культурі заробиш, куди ти на українській культурі поїдеш?» Я усвідомлюю, що в українській культурі немає імен нобелівських лауреатів, які б цю культуру робили б креативною. Я знаю проблеми нашої літератури, але я знаю і здобутки нашої літератури, нашої філософії — і за, і проти. У мене є величезна потреба написати з якоюсь групою людей «Культурно-мистецьку енциклопедію для політиків і чиновників», щоб вони хоч трошки дізналися, з чим мають справу. Бо все йде від незнання, а українська радянська школа про Україну взагалі давала обмаль інформації — пам’ятаєте той тонесенький підручник історії, за яким викладали? То, звідки ці люди мають знати Україну і любити її? Все це від незнання, і від того, що потужність імперської культури Росії — це незаперечний факт.
 
– Очевидно, що вона вартісна й тому притягувала найкращі сили. Так було у Великій Британії, так було скрізь, де існувала імперія, де був потужний центр тяжіння.Режисер завжди в курсі світових тенденцій
 
– Але я туди заглядаю тільки за позитивним імпульсом, який мені дуже потрібен, щоб переосмислювати сьогоднішній день, щоб із національного брати ті риси, які роблять мене абсолютно інакшим серед інших культур, і це мій секрет. Інше питання — професійність. Ми всі говоримо: ми — професіонали. Слово «професіонал» сьогодні абсолютно затерте. Щойно до мене приходила одна людина найматися на роботу. Я питаю, звідки він, а він мені: можна, я не скажу? А мені аж дивно, чому це. А потім він каже: мені незручно, бо я закінчив «Кульок» — Інститут культури. Рівень освіти не відповідає сьогодні професійності, і професіоналів дуже мало, і тому всюди повно дилетантизму. Може, молодше покоління вже десь виховується на інших школах, інших стандартах, але потім приїздить назад і не знаходить себе. Я багато знаю молодих людей, які повертаються сюди з Лондона, з Нью-Йорка — вони можуть піти тільки до іноземних фірм, якщо там є місце. Отже, перше — професійність. Друге — індивідуальність. Індивідуальність — це теж школа, а таке враження, що вона у нас відсутня повністю. Ну, в радянські часи всі під одну лінійку, всі однаково зачесані, в однакових галстучках. Хто схвалював у нас індивідуальні риси, навіть якщо у них не було прямого виклику? Викладаючи в Університеті імені Шевченка, я завжди кажу дітям: не соромтеся бути такими, якими ви є. Нехай це буде помилкове, але воно — ваше. Українці — взагалі індивідуалісти за ментальністю. Навіть такий факт: цього року я підготував виставку вишивки з одного села, представників чотирьох поколінь. Ви б подивилися, як відрізняються роботи: ви не побачите двох однакових. Техніка однакова, бо мода однакова, але щоб повторювалося — ніколи в житті. Питали тих людей, що вишивають, чому? Виявляється, завжди ховалися від всіх, ніхто нікому не показував, коли вишивав сорочку для себе. Про що це говорить? Я хочу виглядати, як ніхто інший. У цьому зовнішньому проявляється внутрішня індивідуальність. Індивідуалізм — це дуже необхідна річ у будь-якій професії, і не обов’язково у творчій. Але вона дуже мало акцентована в сьогоднішній освіті. Третє — це сучасність. Якщо я не буду знати, що відбувається в Європі, у світі, які технології, які тенденції, який мелос сьогодні панує, я програю. Не для того, щоб бути вторинним, щоб запозичувати — навпаки, розуміючи ці тенденції, ви виробляєте свій продукт.
 
– Чим більше ти знаєш, тим менше ти схильний до чужого впливу.
 
– Ну, скажімо, є така річ, суто професійна. Я готував постановку опери «Бал-маскарад» у Львівській опері. У мене є дві касети з Лучано Паваротті, царство йому небесне. У [240]процесі постановки мені кортило туди заглянути, але я сів і почав дивитися тільки після своєї прем’єри. І я тішуся, що в жодному театрі не вирішена поява Ульріки, так як у мене. Мені зараз цікаво, як на це зреагує Варшава. Директор Варшавської опери, будучи у Львові, випадково потрапив на «Бал-маскарад». Він очолює якусь громадську організацію оперних директорів у Європі, і запросив цю виставу у Варшаву і, відповідно, покликав на неї директорів європейських театрів. Можливо будуть якісь пропозиції, але мені страшенно цікаво. І четверте, ще до того питання, що Ви сказали. Для себе треба з’ясувати національну визначеність, її межі, її діапазон — що хочеш сказати. Я вже не приймаю просвітянства у вигляді Хвильового. Я в жодній партії не буду, моя партія — культура і мистецтво, які можуть робити більше, ніж усі політики. І, вочевидь, моя національна визначеність є сучасною. Я маю на увазі, що моя держава є багатонаціональна. От, наприклад, у Чехії на початку двадцятого століття лише чотири відсотки громадян розмовляли чеською, всі інші — німецькою. Але ми вже не можемо йти цим шляхом, бо зараз вже двадцять перше століття, треба віднайти якійсь інший шлях. Національна визначеність — це питання, навколо якого багато плутанини. Про мову піднімають питання перед виборами, а потім забувають. Я прийшов до такого висновку, що національна ідея — це національна культура.
 
– Залежно від того, що як розуміти.
 
– Я маю на увазі сучасну українську культуру. Якщо ми в культурному відношенні станемо толерантними, тоді сміливо зможемо подивитися назад, а зараз ми з істерикою дивимося і туди, і туди — і назад, і вперед. Тому ми не можемо знайти рівновагу в сьогоднішньому дні. Якщо ми не маємо ідеології, то ідеологію має замінити культура. Ви дивіться, всі проблеми у нашій державі від безкультур’я. Дитина виховується у певній традиції, у певній культурі — не вкради, не вбий, не обдури. Те, що ми маємо зараз, — пряма протилежність.
 
– Торік Ви поставили в Донецьку оперу Данькевича «Богдан Хмельницький». Це був дещо ризикований експеримент…
 
– Коли Шевченківський комітет у повному складі приїхав у Донецьк, вони весь час мене допитували: «Хто організував таку реакцію зали?». Я кажу: «Ну, як ви це уявляєте, що хтось підходив до публіки й казав, що треба аплодувати, кричати «Браво»? Вони були вражені, як Донецьк реагує на цю оперу. І от така історія: такий собі Микола, красень, займався боксом, співав у хорі. Я його вичислив, і він заспівав, і тепер він у них на всіх головних партіях. Я йому кажу: «Звідки ти родом?» Він українською ні слова. Я кажу: «Ти запитай у мами, хто твій батько». Назавтра приходить, я бачу, він схвильований. Сідаємо, випили по чарці, він каже: «Знаєтє, кто мой дєд? Западний украінєц с УПА. Мама сказала: он удрал на шахти, штоби єго в Сібірь не заслалі». У мене сльози, і в нього сльози. Я кажу: «Якби я не приїхав у цей театр, ти б дізнався?» Ні, каже. «Мама нє хотєла мне рассказивать об етом, а тєпєрь УПА уже нє страшно». Я ось до чого веду: я завжди не дуже хотів акцентувати свою ідентифікацію. Бути носієм української мови у Києві —відчувати певну внутрішню діаспорність. А цей комплекс неповноцінності дуже небезпечний, ми за роки незалежності ще не створили того середовища, у якому це не було б комплексом. І моя місія полягає, мабуть, у тому, щоб мої українські проекти були професійні, сучасні, індивідуальні. Щоби сказали: «Ні, це не соромно». І мені тут цікаво, тут моє середовище, мені приємно приходити на роботу, тому що ми ж на роботі проводимо більше часу. А заздрість є, її так багато відчуваєш, що аж прикро. Але я думаю, що це нормально, це мене по-доброму заводить. Всі ці речі треба просто перетворювати на роботу, в абсолютно хорошому розумінні, на хороший нерв. А не в Україні, а деінде — хіба немає професійних заздрощів? Може, хіба не таких банальних…[241]
 
БІОГРАФІЯ
Василь Володимирович Вовкун
Народився 16 червня 1957 р.
1977-1981 р.р – студент Київського інституту театрального мистецтва імені Івана Карпенка-Карого.
1981-1989 р.р. – актор  Чернівецького музично-драматичного театру ім.О.Кобилянської.
1989-1994 р.р. – актор Київського театру-студії «Будьмо!».
З 1994 р. – режисер Українського центру культурних ініціатив Мінкультури України.
З 1995 р. – художній керівник режисерської майстерні «Мистецьке агентство “Арт Велес”».
З 1998 р. – Заслужений діяч мистецтв України, лауреат численних національних рейтингів як «найкращий режисер року».
 
ДОВІДКА

Творчий доробок
Режисер близько 300 різноманітних акцій: державних свят, вітчизняних і міжнародних фестивалів, днів української культури і мистецтва в Словаччині, Польщі, Франції, Німеччині, молодіжних масових заходів, альтернативних концертів, оригінальних видовищ, зокрема:

Всеукраїнський фестиваль сучасної пісні та популярної музики «Червона рута» (1989, 1991-1995);
1-й і 2-й Міжнародний конкурс артистів балету імені С.Лифаря (1993, 1996);
Міжнародний фестиваль українського фольклору «Берегиня» (Луцьк, 1994, 1998);
модерн-симфонія «Сковорода», за П.Тичиною (1994, Національна опера України);
фестиваль рок-музики «Рок-екзистенція» (Київ, 1996);
опера-ораторія І. Стравінського «Цар Едіп» (1996, м. Славутич; 1998, Київ);
фестиваль традиційної народної творчості «Покуть» (Харків, 1996, 1998);
шоу-містерія «Золоті ворота тисячоліть» (1999, Київ);
фестиваль української культури у Польщі (Сопот, 2000);
координація мистецьких програм передвиборчої кампанії В. Ющенка (проект «Пісні свободи», 2004);
інавгурація Президента Віктора Ющенка (2005);
церемонія відкриття пісенного конкурсу «Євробачення-2005» (арт-шоу «Україна – серце Європи»);
музично-архітектурна інсталяція «Жертвам Голодомору» (Михайлівська площа, Київ, 2005);
акція «Помаранчева мить життя» (Український дім, Київ, 2006);
опера К. Данькевича «Богдан Хмельницький» (Донецький театр опери та балету, 2006);
кантата Карла Орфа «Карміна Бурана» (Співоче поле, Київ, 2007);
вечори, присвячені М.Грушевському, Т.Шевченку, І.Котляревському, Л. Українці, І. Багряному, М. Рильському, М. Хвильовому, І.Козловському, О.Ольжичу, В.Чорноволу;
святкові концерти на честь Дня Незалежності України, Дня міліції України, Дня Збройних сил України, Дня Києва, Дня молоді, Міжнародного дня сім’ї і дитини;
 Великодні та Різдвяні свята... і багатьох інших.