ut.net.ua 2008-01-11 00:00 Герасим’юк Ольга

Лишиться дружба

На міжнародних заходах із російською делегацією найважче спілкуватися. Вони навіть поза засіданнями поводяться дуже агресивно, як господарі становища.
На міжнародних заходах із російською делегацією найважче спілкуватися. Вони навіть поза засіданнями поводяться дуже агресивно, як господарі становища. Тому це дуже непросто – полюбити їх. Але такі люди як Віктор Шендерович, телекритик Ірина Петровська, журналістка Аріна Бородіна з «Комерсанта», кінознавець Віка Бєлопольская, багато інших моїх друзів мене з цією країною примиряють. І в Україну вони приїжджають із любов`ю, кажуть: ви вільніші за нас, у вас легко дихається.
 
Це парадокс: ми постійно бачимо власні проблеми, тому виплескуємо на інших людей своє внутрішнє переконання, що в Україні все не так. А насправді в нас все так, і в Росії є багато людей, які також так думають. Аби їх стало більше, по-перше, потрібно, щоб росіяни сюди приїжджали. І варто говорити з ними не з позиції «ненавиджу тебе, москаль!» Я взагалі проти мітингової риторики, навіть коли московський таксист зневажливо називає тебе хохлушкою. З ним також можна і варто розмовляти.
 
У сприйнятті нашими народами один одного багато штучного. Візьмімо роздуту проблему НАТО. В Росії місія НАТО в 5 разів більша ніж в Україні. І саме тоді, коли ми, підзужувані певними російськими політиками, виганяємо військові навчання «Сі-Бріз» зі свїх територіальних вод, ці навчання охоче приймають росіяни в себе й заробляють на цьому шалені гроші. Тому нам потрібно також бути розумнішими і розділити – борщ окремо, мухи окремо.
Я не впевнена, що ми ще доживемо, доки в Росії щось принципово зміниться – імперія є імперією, іваногрознівський дух у них у генах, у крові. Але в Росії була і вольниця донських козаків, і саме цю вольницю я люблю в Росії.
 
Більше того, ніяк не можу сказати, що я Росію не люблю – із задоволенням пишу російською мовою, говорю, читаю російську літературу – про це навіть не варто казати. Російське чуже не тому, що неприємне, а просто тому, що воно інакше. Я оцінюю цю країну як інакшу, і все. Її треба полюбити ось в якому сенсі – її не відсунеш на два метри від кордонів, тому звичайно нам варто шукати те, що тебе примиряє навіть з агресивним сусідом. І це – якщо говорити про державну політику – має бути не любов, а дружба. Бо полюбити ти можеш навіть падлюку, а дружити з недостойним ти не зможеш. Тому дружба – почуття цінніше, ніж любов.

І ще: якщо давні родинні стосунки (якими називають наше спільне з Росією минуле) після кохання переходять у дружбу – це депресивне явище. Я краще розлучуся з людиною, яку кохала, і лише через якийсь час буду з нею дружити. Ось такий час після паузи з Росією вже, наче, й настав.