ut.net.ua 2008-10-10 00:00 Іваненко Галина

Анархія літер

Оксана Забужко про українську анархію, мовну матрицю та засади цивілізованого життя

 

 
 
Видатний мовознавець Юрій Шевельов, чиє сторіччя, до речі, ризикує в Україні пройти непоміченим, 1997 року привітав мене з тим, що моя «синтакса», як він висловився, стала власною й неповторною, а це – верхів’я. Найприємніше було те, що стосувалися ці слова не художньої прози, а есею «Прощання з імперією». Лише тоді, коли є власний синтаксис, можна сказати, що письменник має свою неповторну мову.
 
«Невчитні Забужчині речення, без крапок і ком на дві сторінки» – це і є власний синтаксис, на який нерідко нарікають читачі. А насправді потрібно відчути інтонацію письменника, й тоді вона сама тебе веде. Інше питання – вміти читати автора, який виробив мову, котра відрізняється від стандартів, що їх навчають у школі.
 
У нашому дискурсі відсутнє таке поняття, як language author, а в західних дискурсах воно є: це той автор, який грається з мовою, творить літературу як мистецтво слова, а не просто розповідає історію. За всіма класифікаціями, я потрапляю до категорії language writers, і в цьому сенсі мова моєї есеїстики, публіцистики, художньої прози й навіть поезії не сильно відрізняється. Тут є свій хід, коли речення рухається за думкою, і звідси, наприклад, виникають вставні дужки.
 
Якось Леонід Плющ у розмові розвивав теорію про дужки у жінок-письменниць, зокрема, в Ельфріде Єлінек, Емми Андієвської – й зауважував, що внутрішні дужки в них мають щось спільне з потенційною вагітністю. Думка виростає ніби зсередини, з іншої думки.
 
Незалежно від того, що я пишу, – роман, есей, оповідання чи блог – мене завжди вабить фактура мови. Це для мене один із головних моментів радості писання. Цікаво міняти «голоси» – сленг, жаргон, діалект, стилізацію; обожнюю грати по всіх октавах цієї клавіатури.
 
Коли я працювала над своєю першою суто науковою роботою – філософською монографією про Івана Франка – одним із рушійних чинників при її писанні було й те, що на початку 1990-х був великий «напряг» із українською філософською термінологією. Це був такий несамовитий шал – читати наших розстріляних і репресованих інтелектуалів, еміграційних науковців (тоді ще зовсім не відомих) – і з того «тіста» ліпити термінологію. Чимало з тих слів, які я тоді впровадила, попередньо випробовувала на поезії.
 
Але поезія – це завжди вузька аудиторія. Зокрема, слово «оприсутнення» я вперше вжила у вірші в 1989 році, потім у «Філософії української ідеї» я вже використовувала його як готовий термін. І це «оприсутнення» так і ввійшло в обіг.
 
Часто кажуть: «ми живемо без мовної норми». Так ми взагалі без будь-якої норми живемо – без верховенства права, без закону, позбавлені безпеки на дорогах. Це наше історичне, рідне, кровне – махновщина, анархія й звичка виживати за будь-яких обставин.
 
«Хвороба бездержавності», як говорив Євген Маланюк. Так ось ця слабкість позитивна в тому сенсі, що українці навчилися покладатися лише на самих себе. Що б там не було, але є мої шість соток, моя хата скраю, мій дім – моя фортеця, і я сам собі дам раду, аби до мене не лізли. Це той категоричний імператив, який український громадянин пред’являє державі, щоб вона йому, як не допомагає, то, принаймні, не заважала.
 
Наші найближчі північні сусіди, білоруси, втрапили в свою лукашенківську радянську халепу тому, що прагнули патерналістської держави, яка би давала певні блага. Натомість у найважчі часи на початку 1990-х українці роз’їхалися по всій Європі – хто заробітчанами, хто «човниками», й виявилося, що в такий спосіб вони без держави обійшлися. І то був правдивий переворот у суспільстві.
 
Оце і є та наша незалежність, яка часами «Ok», а часами вилазить боком, бо воленька святая – воленькою святою, але для цивілізованого життя існують певні суспільні консенсуси, правила гри – так само, як правила дорожнього руху, котрих ми всі повинні дотримуватися.
 
А ми якось і без норми можемо, в тому числі, й без правописної. Коли я переконую, що норматив потрібен, я говорю з погляду письменника, справа якого – порушувати норму. Але щоб порушувати правила, потрібно їх мати. Норма має бути жорстко закладена, наче матриця, зі шкільної лави.
 
Про «харківський» правопис я дізналася від батьків уже в свідомому віці. Треба віддати їм належне: вони не розхитували дитячі базові знання, при тому, що вони з тієї інтеліґенції, яка ще знала, як то має бути. Вони розповіли про «скрипниківку», коли мені було вже років 14, тобто коли моя чинна матриця, хай вони її не приймали, була вже в свідомість уштампована. А потім я пізніше, на прикладі поезії, зрозуміла, що «харківський» правопис для української мови більш органічний.
 
Віршами просто перевіряти артикуляцію. Й коли трапляються кілька рядків, які напинають рот, і ти вимовляєш їх, ніби на суцільній посмішці, бо за українсько-радянськими правилами ті слова мають закінчуватися на «і», а не «и», для мене це стало відкриттям: замінити в конкретному випадку «мудрості» на «мудрости» – і вимова повністю змінюється. Спробуйте проговорити назву драматичної поеми Лесі Українки «На полі крові» – це навіть фізично зробити важко. Й зовсім інша річ «На полі крови» – інша мелодика, звук, малюнок артикуляції.
 
Штучно репресоване «ґ» породило в мові української радянської інтеліґенції фантастичне словопокруч, від якого мене з дитинства пересмикувало – «інтелегенція». Воно виникло саме через те, що так легше вимовляти, – й виходить «інтелегенція» від слова «телега». Це для мене стало яскравим підтвердженням правильності моїх відчуттів задовго до того, як я вичитала, що ознака фонемності – це коли в мові наявний бодай один взірець, де є розрізнення на кшталт «грати на фортепіано» й «на вікнах ґрати», тобто ця відмінність має оформлюватись окремою літерою.
 
Після 1991 року я живосилом, незалежно від наявності чи відсутності нормативів, включила в свою «совєтську» матрицю ті речі, котрі я, працюючи з мовою, відкрила сама для себе як насущні. Скажімо, «Ода радості» – це ода, яку радість проголошує; тут родовий відмінок потрібен по смислу. Й «Ода радості» – ода, яка складається «радості», і тоді це давальний відмінок. Без таких нюансів сенсу речення не второпаєш. Ось тому без «скрипниківського» правопису не обійтися – він якраз не ускладнює, а полегшує життя живої мови.
 
Наразі в усьому світі відбувається загальний мовний деґраданс. Та, на відміну від нас, інші мають точку відліку.

[922]

 
Волхв Словежа (В. Чупринін)
Поезіографічна версія паліндрома поета А. Мойсієнка