ut.net.ua 2008-11-28 00:00 Островерх Ольга

Культурна зачистка

Люди мистецтва стають першими жертвами диктатури, бо вони забагато знають про неї

 

У перші дні листопада 1937 року українську культуру централізовано позбавили цілого покоління поетів, філософів і артистів. Серед тих, хто загинув у ті дні, був театральний режисер Лесь Курбас – людина, яка вірила в те, що мистецтво може зробити світ кращим.
 
Контрольний постріл
 
Леся Курбаса вбили 3 листопада. Довгий час достеменно не було відомо, як він загинув. Тому навколо цієї трагічної події склалося багато міфів. Наприклад, нібито після війни його бачили живим. Далі наводились дуже переконливі деталі – Курбас був абсолютно сивий, не пам’ятав хто він, і працював поромником.
 
Але нарешті було знайдено документ, дуже схожий на сторінку з бухгалтерської книги (тепер його копію можна побачити в київському Театральному музеї). Там було зазначено ім’я, прізвище, дата й міра покарання. І стояла галочка. Буденна, недбало накреслена галочка – такою зазвичай позначають завершені справи.
 
Розстріли в урочищі Сандармох в листопаді 1937-го продовжувалися кілька днів. Згодом у правозахисників та істориків ці дні отримають назву «Соловецький етап». Всього тоді загинули 1111 вязнів Соловецької в'язниці особливого призначення. Поміж них – 265 (за іншими підрахунками – 290) українських вчених, поетів, філософів. Серед них – драматург та постійний автор курбасівського театру Микола Куліш, історик-марксист Матвій Яворський, поет-неокласик Микола Зеров, письменник і політичний діяч Антон Крушельницький із синами Богданом та Остапом, письменники Валер’ян Підмогильний, Павло Филипович, Григорій Епік.
 
Всіх їх – комуністів й антикомуністів, атеїстів і послідовників Штайнера, аристократів та селянських синів – було страчено не просто так. Свою кулю в голову (що, судячи з усього, є ознакою визнання для українських поетів) вони отримали на честь 20-ї річниці Жовтневої соціалістичної революції. Саме до цієї дати влада з якоюсь дикою винахідливістю приурочила дні страти. Та насправді в такий спосіб вона тільки доводила до кінця справу, яку розпочала значно раніше. Адже сакраментальний 1937 рік накрив Україну ще в 1933-му.
 
Агітаційну «Диктатуру» Василя Микитенка Курбас перетворив на гостру політичну сатиру
 
Вони знали, що він знає
 
«Маклену Грасу», свою останню роботу в театрі «Березіль», Курбас назвав «остаточним іспитом». Напередодні перегляду вистави він виступив перед трупою з такою промовою: «Товариші, перед нами остаточний іспит. За два дні відбудеться перегляд, можливо, останньої нашої спільної праці. Мене може не стати між вами. Отож я просив би вас, щоб ви продумали, до чого ми стриміли, яка була наша мета. Щоб ви на мене пізніше не нарікали. Я хотів тільки одного: збудувати разом з вами театр». Курбас не мав ілюзій щодо свого майбутнього. Він знав про владу все. Й вони знали, що він знає.
 
Розправа над Лесем Курбасом і його театром була показовою и демонстративною. Перед виконавцями стояло завдання зробити так, щоб урок слухняності було вивчено назавжди. Коли громили «Березіль», репресивна машина тільки проходила випробування. Може, саме тому, що її робота на той час ще не була ідеальною, харківські події виглядають надто драматично. Мине лише шість років – і тихо, без зайвого галасу буде заарештовано й убито Мейерхольда. В 1933-му так ще не вміли. Їм ще були потрібні всі ці диспути, публічні осудження та обговорення. Й люди, які після умовної свободи 1920-х, не звикнувши до миттєвої покори, ще намагалися чинити опір. Але всю цю історію можна вважати дуже результативним тренінгом. Для влади – на безжальність. Для суспільства – на лояльність і слухняність.
 
У Національному художньому музеї експонується робота українського художника-авангардиста Анатоля Петрицького (він, до речі, спів­працював із Курбасом в період «Молодого театру»). На цій картині зображено нічний Харків. Порожні вулиці, в деяких вікнах горить світло, автомобіль із вимкненими фарами стоїть біля будинку. Мабуть, саме так для населення дому українських письменників, в якому останні роки жив і Курбас, виглядав нічний кошмар початку 1930-х. Хоча Курбаса заарештували не в Харкові, а в Москві, де він, разом з Соломоном Міхоелсом, працював над виставою «Король Лір».

[1037][1038]

 
ДОВІДКА

Лесь Курбас народився 25 лютого 1887 року в Самборі. Навчався на філософському факультеті Віденського універсітету. В 1917 році заснував у Києві «Молодий театр». Згодом на його базі було створено Мистецьке об’єднання «Березіль» (МОБ) – театр, доповнений системою студій і лабораторій. МОБ став «українським Баухаузом», із якого вийшло ціле покоління акторів, режисерів та художників. В 1926 році МОБ було розформовано, а театр із Києва переведено до Харкова, де до нього за деякий час приєднався драматург Микола Куліш. За його п’єсами Курбас створює свої найбільш значущі вистави. В 1933 році, після розгрому «Березоля», обох було заарештовано. Загинули Курбас і Куліш, згідно з документами, в один день – 3 листопада 1937 року.

 
ДУМКА ФАХІВЦЯ
НЕЛЛІ КОРНІЄНКО
доктор мистецтвознавства, директор Національного центру театрального мистецтва ім. Леся Курбаса

 Формула тоталітаризму 

Тоталітарні вожді інтуїтивно розумілися на ролі культури – багаття з книжок Томаса Манна й Гете не були випадковістю. Культура надто сильна своїми можливостями: вона спроможна діагностувати, прогнозувати й страхувати суспільство. Та це ще не все. Саме вона зіграла провідну роль у «розімкненні» сіамських близнюків – суспільства й держави. А їхній збіг і є формулою тоталітаризму. Тому відносини з культурою визначають і визначатимуть, чим далі – тим більше, якість суспільного життя та його довголіття. Адже суспільства майбутнього – це суспільства Культури.
 
Отже зовсім не дивно, що Курбас, який сповідував (услід за Шіллером і романтиками) пріоритетну роль культури й, зокрема, театру, та створював його як суспільний парламент, – був приречений. Залишалося лише визначити час і місце контрольного пострілу.
 
Нагадаю й точку етичного відліку: якщо в російському театрі «класичною» на той час визначили «Любов Ярову» Треньова, де головна героїня, жінка-комісар, віддає свого чоловіка-білогвардійця в руки червоного патруля, то Курбас того ж таки часу ставив «Народного Малахія» та «Маклену Грасу» Куліша, головною темою яких стає право людини бути самим собою, цінність приватного, людського, окремого, неповторного, унікального. Право на бунт. Я вже не кажу про те, що вперше на радянському, сказати б, просторі було заявлено тему голодомору – у «Маклені», в 1933(!) році.