ut.net.ua 2008-09-12 00:00 Васютин Наталія

«Українці нам більше не брати»

Російський «миротворець» розповів Тижню, що він думає про грузинів, осетинів та як йому воюється

 

Російський блокпост на краю села Каралеті вважають найнедоступнішим. Через нього не пропускають нікого без місцевої прописки, за нього не можуть потрапити ні міжнародні спостерігачі, ні журналісти – без акредитації при МЗС РФ та без дзвінка з Міноборони Росії. Про те, що діється по той бік блокпосту, розповідають чимало жахливих історій. Зранку 31 серпня, коли ми зібралися відвідати цей неприступний блокпост, нас попередили – в селі нещодавно стріляли. «Принаймні не кажи, що ти українка – вони вас тепер ненавидять, можуть і стрельнути», – сказав мені на прощання капітан грузинської армії, подарувавши при цьому свій військовий ніж. Так, про всякий випадок.
 
Біля блокпосту ми застали машину спостерігачів від ОБСЄ та авто з російськими номерами, на якому сюди в супроводі росіянина-водія приїхав французький журналіст. Він саме питав у російських миротворців, чи не подзвонили з приводу нього з Міноборони РФ – акредитація при їхньому МЗС у нього вже була.
 
Саме він порадив мені поспілкуватися з місцевим командиром – капітаном Санєй, який сьогодні дуже балакучий. Проте залишатися на блокпості хоча б трохи довше, ніж спостерігачі ОБСЄ, француз не наважився.
 
Повитягувавши з кишень усе, окрім пачки цигарок, я пішла до бетонних плит, що загороджують проїзд. Назустріч мені посунув молодий хлопчина з погонами капітана й із АК наперевіс.
 
– Здравствуйте, вы, наверное, Саша. А меня Наташа зовут, – заговорила я, намагаючись попередити можливі незручні запитання. – О, хоть одно русское имя за несколько месяцев, – посміхнувся Саша, одразу знявши палець з курка автомата й звісивши руки поверх дула.
 
– Вы, наверное, тут главный?
 
– Да, а вы кто?
 
– А я журналистка из Украины. Вот хочу с вами пообщаться.
 
– Опа! Ану-ка показывай, где включенный диктофон? – і знову дуло АК спрямовано на мене.
 
– Да я без диктофона. Смотри – ничего, кроме сигарет, – мені довелося активно похлопати себе по кишенях і покрутитися навколо своєї осі. Протягом подальшої розмови, яка тривала хвилин 40, я повторювала цю процедуру кілька разів. Не буду переповідати всього – зосереджуся тільки на кількох моментах, які запевнили мене, що ролики в Інтернеті про поведінку російських солдатів у Грузії можуть бути правдивими.
 
(......)
 
– Говорят, утром в Каралети стреляли.
 
– У нас все спокойно. Подумаешь, накатил человек полстакана водки, подурачился немножко, а эти уже кричат: «Вах, стреляли», – Саша, як талановитий клоун, перекривляє наляканих грузинів.
 
(.....)
 
– А что, до сих пор в буферной зоне мародеров полно?
 
– Да есть еще. Но, это не наши, это осетины, – киває Саша в бік маленького товстенького чоловічка у формі осетинського ополчення без відзнак, який жваво спілкується з російськими солдатами.
 
– А ваши что, совсем не мародерничали?
 
– Нет, что ты, – картинно обурюється Саша.
 
– А как же отвинченые унитазы на базе в Гори – сама только что видела. И ролики в Интернете гуляют про золотую вилочку и грузинский камуфляж.
 
– А, это, – капітан зневажливо махає рукою. – Это же не мародерничество – это законные три дня на разграбление побежденной страны.
 
(.....)
 
– У этих грузин так все классно на базе: тут тебе душ, тут у тебя столовая, – завзято говорить Саша, після чого киває на своїх підлеглих. – Не то, что у нас. Посмотри на моих солдатиков – грязные, как свиньи.
 
– Так у вас вон какой лагерь огромный, и что – места даже для бочки с водой не нашлось? Солнышко б водичку нагрело, вот тебе и душ.
 
– О, сразу видно – не военный ты человек. Это ж все надо маскировочной сеткой затягивать. Вот мы три дня натягивали, приехал начальник и сказал все переделать, и мы по-новому в три слоя маскировку тянули.
 
– Так ведь столовая у вас есть, штаб есть – они ж больше места занимают, чем бочка?
 
– Не-а, ты явно не понимаешь и не поймешь никогда. Зачем нам та бочка.
 
(....)
 
– А если прикажут в Украину войска вводить – пойдете?
 
– Ну, я вообще-то миротворец, а не просто вояка. Да и не прикажут нам Украину брать. К тому же, я свое уже отвоевал. Еще полгода, и у меня льготная пенсия будет.
 
– А сколько это – льготная пенсия?
 
– Почти $120.
 
– Так что, за такие деньги ты согласен был в горячих точках работать? – в мене заледве не вирвалося «людей убивати».
 
– Нет, ну что за человек ты такой. Ты пойми – это же льготная пенсия, – як малій дитині втовкмачує мені Саша.
 
– Но она же маленькая. А еще какие-то льготы она предполагает, бесплатный проезд в транспорте, жилье?
 
– Эх, зачем мне это все. Ты пойми – это же ЛЬГОТНАЯ пенсия. Прикинь, мне 30 всего, а я уже на льготной пенсии.
 
Кстати, а к вам на Украину я больше никогда не поеду – вы нам уже не братья.
 
– А почему не поедешь – боишься что ли? У нас русских до сих пор любят – Крым, Донбасс, да и Киев в основном русскоязычные.
 
– Эх, если у меня будут деньги на отдых, да я лучше в деревеньку глухую заберусь, баньку растоплю, водки возьму, закроюсь от всех и оттянусь две недельки.
 
(.....)
 
– А как ваши солдаты к грузинам относятся?
 
– Грузины еще ничего, а вот осетины. Не люди, а скоты какие-то. Пару дней назад был в Цхинвали. Представляешь, там до сих пор ничего не убрано. Мусор, холодильники валяются. Спрашиваю одного: «Ты в этом дворе живешь?». – «Да». – «А че не уберете весь этот хлам?». А он мне с наглой рожей такой отвечает: «Вот приедет русское МЧС – пусть и убирает». Ты прикинь, мы им страну отвоевали и подарили, а он считает, что мы еще за ним и его дерьмо подбирать должны. А по большому счету, что осетины, что грузины нам нахер не нужны. У нас своего быдла полно. И то, что у этих черномазых наши паспорта есть, еще ничего не значит. Кто ж их таких в Россию пустит.
 
(.....)
 
– А не страшно вам – за пару метров грузинская военная база, да и люди там на вас сейчас очень злые?
 
– Да пусть только попробуют. Я ж как воюю, знаешь? Меня голыми руками не возьмешь. Я накачу стакан водки, возьму автомат, и пусть только сунутся.
 
Нашу розмову перервав той самий маленький чоловічок у формі осетинського ополчення: «Давай я пожму твою героическую руку на прощанье, – підійшов він до капітана Сані. – Мы этими руками еще немало грузинских свиней положим».
 
У цю мить я зрозуміла, що більше мені з Сашею спілкуватися немає про що. На прощання він теж вирішив мені подати руку. Коли я демонстративно її не потисла, його обличчя перекосилося від люті. Я ж лише сказала: «Прощавай». Буквально за два кроки почула ззаду характерний звук скинутого автомата й клацання затвора. Страшно не було, просто дуже вже не хотілося кулю в спину. Повернулася, посміхнулася й сказала: «Саш, ты полегче с автоматом – гляди, и выстрелить может». Він нічого не відповів, проте обличчя пом'якшало й на ньому з'явилася посмішка.