ut.net.ua 2009-12-18 00:00 Чорновіл Тарас

Влада від Ю.В.Т.

Що краще/гірше: президент Тимошенко чи опозиціонерка Тимошенко

 

Юлія Тимошенко любить демонструвати своє вміння швидко, іноді спонтанно приймати важливі рішення. Усе – від засідань Кабміну до передвиборчих мітингів – має нагадувати блискавичний і, головне, засадничо правильний експромт, оскільки такий стиль видається щирішим та довірливішим. І лише вужче коло втаємничених знає, що кожен такий «експромт» прорахований, відпрацьований на фокус-гру­пах, навіть прокалькульовані видатки на його популяризацію. Тож питання не в тому, що в тій чи іншій ситуації зробить пані прем’єр, а лише в тому, наскільки ми спроможні прорахувати чи спрогнозувати її дії.
 
Єдине, в чому Юлія Володимирівна цілком передбачувана, то це у прагненні здобути всі найвищі владні повноваження. При цьому влада їй потрібна не для того, щоб дорватися до всіх матеріальних і фінансових ресурсів держави. Радше навпаки: ресурси, які вона й без цього вже контролює, потрібні, щоб дійти до влади. На відміну від Віктора Януковича, не є вона й заручником корисних інтересів своїх численних спонсорів і лідерів внутрішніх груп впливу. Звичайно, на голодний пайок їх не посадить, але й надмірно жирувати теж не дасть.
 
Тому влада для Ю.В.Т. є певною амбітною категорією самореалізації та самоутвердження. І, попри певний острах, який нерідко викликає її демонічний запал («Вашу енергію та в мирних цілях»), присутність ідеалістичного мотиву трохи заспокоює. Адже «Вона» хоче, щоб її любили, цінували, згадували навіть через багато років лише в позитиві. Для Тимошенко надважливим є позитивне сприйняття у західному світі. І, що важливо, впродовж не тільки перших дев’яти місяців, як це сталося з Ющенком.
 
Ризикну припустити, що після двох президентських термінів в Україні (про менше вона й думати не хоче) у чітко розписаному графіку особистого політичного зростання значаться впливові ролі в об’єднаній Європі. Тому подолання такої суттєвої перешкоди – Україна не є членом ЄС, і ніхто її там бачити особливо не хоче – стане для Ю.В.Т. першочерговим завданням як реалізація чинника внутрішньої мотивації.
 
Оскільки очолити міфічний простір «від Чопа до Владивостока» менш перспективно й не так гонорово, цю ідею навіки буде списано для політиків на зразок Яценюка чи Януковича. З Росією Ю.В.Т. дружитиме, там вона вирішуватиме спра­­ви, торгуватиметься, навіть при­­ни­­жуватиметься, а особисті політичні амбіції реалізуватиме все ж у Європі.
 
Оскільки українські вибори – це знову лотерея на двох, а амбітний план у пані Тимошенко один, то, як мені здається, перемігши й отримавши всі без винятку владні важелі: президентство, Кабмін, парламент, слухняну судову владу, а отже, достатньо можливостей, щоб запровадити абсолютну диктатуру, вона все ж буде менш небезпечною для майбутнього країни, ніж коли опиниться в опозиції. При владі, найімовірніше, Ю.В.Т. обмежиться певною планкою авторитаризму, постійно оцінюючи, де та межа, після якої її перестануть любити й почнуть засуджувати в Європі. Та й внутрішній електоральний запит на «сильну руку» має свої межі.
 
А ось програвши вибори, вона не дасть нормально жити не лише іншому президентові, а й цілій країні. Те, як і якими методами вона боролася проти опонентів у 2006–2007 роках, – це лише квіточки. Тоді ставка гри була нижчою, перехідною й тимчасовою.
 
Тому Віктор Янукович як президент (якщо таке станеться) дуже скоро матиме всі підстави пошкодувати про те, що йому судилася перемога. Прем’єр Ти­мошенко (а випровадити її з виконавчої влади буде нелегко) за рік-два спершу цілковито маргіналізує, а потім і політично знищить свого противника. Якщо ж Януковичу таки вдасться в перші два-три місяці (більше часу в нього на це не буде) перекупити коаліцію й відправити уряд у відставку, то з цього дня для нього почнеться істинне пекло за життя.
 
У той час як мотивацію й методи реалізації владних амбіцій Ю.В.Т. усе ж можна хоч якось прораховувати, то щоденне використання нею надвисокої концентрації владних повноважень ставить чимало знаків питання.
 
Для здобуття чергової владної сходинки Ю.В.Т. потребувала колосальних і адміністративних, і фінансових ресурсів. Як наслідок – вона не тільки не викорінювала, а й розвинула створену при Кучмі систему маніпулювання судами, правового хаосу, зловживання на бюджетному полі, космічних відкатів, що остаточно паралізували економіку й правову систему. 
Отримавши владу і маючи нове завдання – здобути любов та імідж ефективного лідера й позитивну акцептацію на заході, від цих руйнівних механізмів слід категорично відмовлятися. Але перед кожним лідером, схильним до авторитаризму, постають два шляхи: де Голля (чи в жорсткішому варіанті Августо Піночета) або ж Кім Ір Сена. Який із них вибере Юлія Володимирівна, для мене залишається загадкою. Хотілося б, щоб не другий...
 
Ми сповідували більшість тих гуманітарних ідей, які висловлював і брався реалізувати Віктор Ющенко, але не могли миритися з тим, наскільки невміло й часто провокаційно він їх утілював. І ось через п’ять років маємо картину, коли низка досягнень у сфері нашої самоідентифікації як українців на державному рівні є, а відчуття незворотності цих змін, їх за­­гальнонаціонального визнання немає. Тому питання: Ю.В.Т. продовжить, утвердить, пригальмує чи взагалі розверне ці зміни в протилежному напрямку – залишається болісним та актуальним. Очевидно, що діаметрального розвороту бути не може, оскільки це не відповідало б власним поглядам та інтересам Ю.В.Т. і могло би буквально мати ефект ядерного вибуху в політичному та електоральному середовищі самої Юлії Володимирівни. Напевно, на ці теми Тимошенко як президент стала б менш активно висловлюватися й закріпила б за ними нового гуманітарного віце-прем’єра (відставка Івана Васюника за будь-яких результатів виборів є прогнозованою) та відповідних профільних міністрів. Тестом на незворотність тих нечисленних позитивних змін, що все ж відбулися в період президентства Ющенка, мала б стати подальша доля міністра науки та освіти Івана Вакарчука, оскільки єдиною епохальною новацією в гуманітарній сфері за останній час залишається введення системи зовнішнього незалежного оцінювання знань. Навіть сьогодні, коли регіонали настирливо вимагають відставки Вакарчука, недоторканність міністрові гарантував не президент чи НУ–НС, а саме БЮТ, тому сподіваюся, що страхи щодо перегляду гуманітарного курсу можуть виявитися дещо перебільшеними. Зрештою, очікувати реального здійснення прогнозів залишилося недовго.