ut.net.ua 2009-12-25 00:00 Ганапольський Матвій

«А нам всьо равно...»

Може видатися, що саме цей жартівливий рядок характеризує ставлення Кремля до українських виборів. На перший погляд

 

Справді, порівняно з попередніми виборами Росія нібито демонструє байдужість. Маячня, коли на московських вулицях висіли плакати й розтяжки з усміхненим миловидним Віктором Януковичем і дивним закликом проголосувати саме за нього, вже в минулому. Головний мозкоправ російського громадянина – державне телебачення – демонструє підкреслену відчуженість: ось пані Тимошенко, яка кокетує з Путіним, але таки підписує новий газовий договір; ось пан Янукович із добрим радянським поглядом обіцяє негайно виправити «антинародний курс».
 
Решти на екрані майже не видно. Засмічувати мозок російського громадянина немає сенсу.
 
Звісно, є ще один, але він «збитий льотчик». Це Віктор Ющенко. Показують його лише у контексті доктрини Мєдвєдєва: дипвідносини з Україною є, але поки «цей» не піде, «його» ми впритул не помічаємо. Однак детально повідомляють усе, що може показати пана Ющенка у невигідному ключі: приміром, будь-яка заява будь-кого з українських депутатів, що український президент сам себе отруїв або сам собі зробив пластичну операцію, щоб погіршити зовнішність. Те, що він, Ющенко, не буде президентом, ніби само собою зрозуміло – так багато антинародного за час свого президентства він учинив, наприклад, обстояв поняття «голодомор», а це явно антиросійський випад.
 
Вочевидь, «знаки» таки подаються. Прем’єр Путін, майже як Фідель Кастро, чотири години спілкуючись із російським народом у прямому ефірі, отримав від ведучого заготовлене питання: «Ось глядачі запитують, чому ви не підтримуєте Юлію Тимошенко на виборах президента України?» На що Путін відповів: «Я не підтримую Юлію Тимошенко на виборах президента України». Далі прозвучала фраза, що він спілкується з нею як із прем’єром сусідньої держави. Але перша фраза з чітко акцентованою крапкою запам’я­талася. А для тих, хто цю репліку не зрозумів, далі продовження: «Загалом у нас склалися хороші відносини з Партією регіонів». І тут російський громадянин пригадує, що в його країні є партія «Єдина Росія», якою, виявляється, керує Путін, не будучи, втім, її членом. Також виявляється, що ця партія має особливо теплі відносини з якоюсь партією у сусідній близькій державі. Любиш Путіна – люби того, кого він любить.
 
Ось ці «танці» навколо сусіда, всі ці туманні натяки, либонь, демонструють певну невизначеність: нам усе одно, але Янукович таки краще. Проявляється це, втім, майже непомітно. Історичну, чи не пророчу фразу пана Путіна, сказану ним колись, що хай який політик керуватиме Україною, це буде політик проукраїнський, кремлівці засвоїли не на словах, а на ділі. І справді, хто з кандидатів із замилуванням дивиться в бік Москви?
 
Яценюк? Він «темна конячка». Молодий він.
 
Тимошенко? Не смішіть. Вона на всіх так дивиться.
 
Янукович? А чи не він є головним «зрадником», який свого часу обіцяв зробити російську мову другою державною, а за першої-ліпшої нагода забув усі обіцянки.
 
Навіть основне питання, яке мордує ночами російське керівництво, – вступ України до НАТО – залишається неокресленим. Ніхто з кандидатів не присягався, що Україна туди не приєднається. Усі наголошують на референдумі, але кому, як не російському керівництву, знати, як проводяться такі референдуми. При них навіть немає потреби масових вкидань, карусельних голосувань або ж численних афер із відкріпними: достатньо за кілька тижнів до референдуму частіше показувати на українських екранах антирекламу Росії, наприклад, «професійних російських антиукраїнців»: Леонтьєва, Пушкова, Шевченка, Проханова. Результат гарантовано.
 
Тож, хоч як дивно, нині Україна для Росії є неконтрольованою. Українська демократія, нехай дика і хаотична, унаочнила класичну політологічну лекцію: політичний хаос, може, і сприяє економічній корупції, але перешкоджає корупції політичній. Коли дискредитовані всі, коли у вечірніх телешоу політики обливають один одного рівномірним шаром багна, то – що дивує – під час виборів громадянин орієнтується не на компромат, а на свої уподобання, що й вимагається.
 
Що залишається Росії? Чекати й сподіватися на «останню зброю пролетаріату» – газову трубу. Втім, тут і шантаж, який коректно звикли називати примусом до співпраці, вже не працює: перекриття газу обійшлося Росії надто дорого – вона зазнала іміджевих утрат, та й диверсифікація шляхів його постачання зрушила з місця. Можна сказати, що Росія підійшла до українських виборів, так і не визначивши своєї політики до західного сусіда.
 
Якою є стратегічна мета? Грати на розподіл України на західну та східну частини з подальшим приєднанням проросійського Сходу до Росії? Ці мрії десятирічної давнини втрачено давно, крім того, стало очевидним, що вони, східняки, хоч і російськомовні, але таки українські російськомовні. Відчуйте різницю. Далі шантажувати газовою трубою? Політичні видатки надто великі, та й ціна на газ майже зрівнялася з європейською. Засобів тиску практично немає. У цій ситуації, здавалося б, можна було б повернутися до добросусідства, але заважає цьому головне – Помаранчева революція.
 
Хай вона практично забута і дискредитована у самій Україні, але в Кремлі донині не минув шок від спонтанного українського зриву. Тоді гадалося, що й російська молодь ось-ось вийде на вулицю. І хоча російське суспільство виявилося інертнішим, уроку не забули. Й доки хтось із лідерів України згадує про демократію і називає себе поміж авторів тих подій, він автоматично вносить себе до списку російських недругів. Не випадково пан Путін під час одного з попередніх спілкувань із народом на запитання про ставлення до блокади черговою фракцією української Ради чергового голосування, іронічно усміхаючись, кинув фразу: «Збав нас Боже від такої демократії!..»
 
Напевно, це і є найправильніший орієнтир «стратегії» російської політики щодо України. Хочете знати, які будуть відносини двох країн у найближчому майбутньому? Усе просто: підставте нового українського президента під фразу російського прем’єра і погляньте на контури: якщо вони збігаються, буде потепління, якщо ні – тривалий час буде так, як дотепер. Хоч до цього не звикати.