ut.net.ua 2009-07-31 00:00 Раковський Костянтин

Ртутні передмістя

Микитівське «срібне море» ртуті під Горлівкою не збагатило Донбас, а стало ще однією депресивною плямою на обличчі регіону

Підручники з географії радо нас переконують, що Микитівське родовище в Україні займає друге місце у світі після іспанського Альмадена за покладами ртуті. Діти у школах старанно обводять олівцями промисли «срібної води» на контурних картах Донецької області. І тільки мешканці Горлівки знають, наскільки все це далеко від дійсності. Насправді ж ртутне виробництво тут ось уже 15 років стоїть, перетворюючись із колись дохідного, але шкідливого підприємства на одну з найбільших екологічних небезпек Сходу України. 

Кремль при базарі
 
На те, що залізниці на Донбасі прокладені як завгодно, але тільки не так, щоб було зручно пасажирам, вперше звернув увагу ще Чехов під час своєї поїздки із Таганрога до Святогір’я. Він лаяв «всяческие Бахмуты, Изюмы, Лисичански, Лугански и прочие пакости» за хаотичне розташування, що унеможливлює прокладання між ними зручних маршрутів.
 
Таку саму оцінку можна дати і багатьом сьогоднішнім залізничним станціям Сходу України. Наприклад, щоб потрапити з Києва до Горлівки, потрібно вийти на станції «Микитівка», попри те що є зупинка «Горлівка», але зовсім в іншому кінці чималенької місцевої агломерації.
 
Розпечене і сухе повітря нагадує, що ми таки на степовому Півдні України. Як і в багатьох південних містах, просто за вокзалом тут вирує чималенький базар. Асортимент типовий, але колоритності йому надає стіна – копія московського Кремля з характерними зубцями, воротами і навіть – о, диво! – справжнісінькими плитами-похованнями, точно такими, як за Мавзолеєм Лєніна. На плитах навіть вказані імена! Щоправда, не комуністичних діячів, а місцевих партизанів, полеглих у Другу світову війну. Чи справді в стіні замуровано їхній прах, чи перед нами специфічний горлівський кенотаф?
 
Таксисти в принципі не заперечують, щоб відвезти нас із керівником екологічної організації «Зелений рух Донбасу» Олександром Багіним до ртутних кар’єрів, хоч і за немалі гроші, як для цього міста, 70 грн в один бік. Однак помітно, що майбутня мандрівка, попри зиск, ні в кого з водіїв не викликає захоплення.
 
«Ртуті боїтеся чи що?» – дивуємося ми.
 
«Ртуті тут ніхто не боїться, – каже таксист Віктор, – навіть більша частина Микитівки так і називається: мікрорайон Ртутний. Але ж по тих кар’єрах і відвалах ніхто не їздив уже років п’ятнадцять! Добиратися туди рівноцінно вбивству... автомобіля, а ти про що подумав?»
 
 
Радянське, тобто токсичне
 
Трохи поторгувавшись, сідаємо в машину, яка везе нас за міські околиці повз індустріальні краєвиди з териконами, повз палаючі смолоскипи хімічних підприємств, корпуси концерну «Стирол», відомого виробництвом контраверсійних медпрепаратів «Трамадол» і «Трамалгін». Так, це і є індустріальний Південь України. Тобто не той південь, де плюскоче Дніпро і дозрівають кавуни або жене хвилю Азовське море.
 
Горлівка – типове місто часів промислового освоєння Донбасу. Поставши на початку ХІХ сторіччя на місцях колишніх козацьких слобод та слов’янсько-сербських селищних полків, де інженер Горлов знайшов поклади вугілля, воно і через 100 років ніяк не позбудеться ознак тимчасовості свого існування.
 
Тут, у районі Микитівки, промислова розробка «срібної води» розпочалася наприкінці ХІХ сторіччя. Товариство ртутного виробництва Ауербаха у своєму рекордному 1897 році отримувало
 

37 600 пудів, або 626,5 тонни рідкого металу. Сполуки ртуті брали шахтним методом. У радянські ж часи виникла ідея видобувати рідкий метал простіше – відкритим способом, тобто в кар’єрі. У 1960-х мешканці селищ Бессарабка, Ртутний, Комарова прокидалися від глухих вибухів – це гахкав ртутний кар’єр. Попри кустарні заходи безпеки, в небо підіймалася курява їдкого пилу, що жовтуватою хмарою накривала всі околиці.
 
Компактно поруч із кар’єром і збагачувальною фабрикою будували робітничі селища – про безпеку комуністичне начальство не надто дбало. Вже пізніше стало відомо, що на будівництві використовували радіоактивний гравій із породних відвалів ртутного комбінату…
 
За СРСР ртутні копальні давали державі величезні інвалютні прибутки, що дозволяло підтримувати вищий життєвий рівень населення Микитівки. «Люди отримували за виробництво експортного продукту бони (сурогатні радянські спецгроші. – Ред.), які можна було отоварити на дефіцити у спецмагазинах, – каже еколог Багін, – плюс також доплати за шкідливість виробництва. Однак здоров’я ці пільги навряд чи кому компенсували».
 
Наприкінці ХХ сторіччя потреба людства у ртуті стала зменшуватись, оскільки знайшлися інші, менш токсичні елементи для використання в медицині та техніці. До того ж настав крах радянської напіврабської економіки. Микитівський ртутний комбінат остаточно оголосили банкрутом.
 
 
Червоні руїни
 
Їздимо навколо нього. Тиждень спостерігає розруху, що спіткала українське ртутне виробництво. Від збагачувальної фабрики залишився тільки кістяк. Стоять завмерлі копри. А шахта стала головним болем Горлівки. Це ж не вугільна, яких у регіоні немало: закинули, затопили і забули. Ніхто не може точно спрогнозувати, яке лихо може статися, якщо вода потрапить до ртутної копальні. Тому микитівські виробітки законсервовані сухим способом, ще й витрачаються мільйони на те, щоб відкачувати з них ґрунтову воду.
 
Машина звертає з магістральної траси і їде шляхом, яким колись відвозили породу зі збагачувальної фабрики у відвали. Під ногами у нас червоніє кіновар – найпоширеніша на планеті сполука ртуті, за допомогою якої колись давньокиївські літописці писали по пергаменту яскраві буквиці. Вона не має широкого промислового значення, однак при цьому не менш токсична, ніж чиста ртуть. Випари кіновари невидимі, а наслідки відчутні.
 
Еколог розповідає, що захворюваність горлівчан нині зростає навіть попри те, що ртутна промисловість давно не працює. Це можна пояснити ефектом віддаленої дії шкідливих речовин на організм людини. Спостерігається збільшення захворювань крові, ендокринної системи, легень. Частіше виявляються злоякісні новоутворення, бронхіальна астма в житлових масивах Будівельник, Комсомолець, Комарова, Ртутний.
 
«Ну то й що, – втручається наш водій, – а де зараз безпечно? У вашому Києві на колишньому заводі «Радикал» концентрація ртуті більша, ніж тут». І таксист щиро ділиться з нами секретом демеркуризації: після подорожі на ртутні відвали для профілактики протягом тижня треба харчуватися тільки житнім хлібом.
 
Далі пішки ми разом з Олександром Багіним штурмуємо відвали, залишені ртутним комбінатом часів його розквіту. На цю територію сьогодні безперешкодно може потрапити взагалі будь-хто, у кого виникне бажання оцінити марсіанський пейзаж: величезний, завглибшки метрів сто, кар’єр, який уже почав заростати деревами.
 
Щоб побачити його весь, ми ліземо ще вище стрімкими чорними мертвими схилами. Кіноварний гравій хрустить і зрадницьки сповзає з-під ніг, зате панорама великого кар’єру мертвого комбінату таки варта зусиль. Його поверхня нагадує інопланетний кратер і викликає радше захоплення, ніж жах. Навколо, наскільки можна побачити, простягається чорна пустеля з менших кратерів, на місті колишніх відстійників – порепана й розтріскана земля, схожа на луску рептилії: вся у ранах і виразках. Червоним, кіноварним кольором переливається волога «рудого ставка» – відстійника шахтних рудних вод.
 
«За даними місцевої СЕС, у районі кар’єру концентрація ртуті в повітрі перевищує нормативний фон у п’ять-шість разів, – каже еколог. – До речі, тут розташовані витоки понад двох десятків струмків і малих річок Донбасу».
 
Еллада Василя Стуса
 
 
Хоч як дивно, але в таких місцях, де безжальна індустрія антитезою вривається на простори «степової Еллади», інколи формуються генії. Відомий щемливо-тужний вірш про шахтарів «Вдасться чи ні» Василя Стуса, який вчителював у Горлівці в школі № 23 на початку 60-х років ХХ сторіччя, цілком підійде як замальовка життя цих напівсільських і водночас напівіндустріальних передмість.
 
До честі горлівчан зазначимо: на відміну від Донецька, де це питання перенеслось у політичну площину, пам’ять про життя Василя Стуса тут бережуть. У місті є меморіальний музей поета, пам’ятник, шкільний музей, щороку за підтримки міської влади проводиться літературно-театральний фестиваль «Стусове коло».
 
 
Коза баби Ганни

Вертаємося не найкращою ґрунтовою дорогою. І ось їдемо повз… справжнє садівниче товариство! Туляться один до одного маленькі будиночки у стилі бідонвіль. Розташоване воно безпосередньо під відвалом, попри те що нормативна санітарна зона в радіусі підприємства першого класу небезпеки має становити щонайменше кілометр.
 
Між лабіринтами маленьких вуличок зеленіють оброблені крихітні ділянки землі, де на ртуті вирощуються помідори, огірки і патисони, які господарі із сократівською незворушністю їдять самі й завжди готові пригостити ними гостей. Кози та корови, що скубуть траву під кар’єрами і постачають молоко довколишнім мешканцям, викликають риторичне питання: чи хтось досліджував їхню продукцію на предмет шкідливості?
 
Похилого віку жінка з козами косить траву під водогінною трубою. Баба Ганна, колишня працівниця шахти імені Ізотова, людина фаталістична, як і багато інших мешканців Горлівки.
«У невеликих кількостях ртуть не шкодить, – переконано запевняє вона, – у війну нею блощиць виводили і вошей: змішували ртуть із вершковим маслом і натирали тіло. Хоча, звісно, жодної техніки безпеки на виробництві не було. Ті, хто працював на шахті, хворіли на силікоз, ті, хто на кар’єрі, потерпали від отруєнь ртуттю. Свого часу просто на кар’єрі побудували гуртожиток, де краплини ртуті конденсувалися на вікнах, як роса. І там теж жили люди, приваблені хорошою зарплатою і перспективою дострокового виходу на пенсію. Майже всі до пенсії так і не дожили».
 
Повідомивши цей факт, баба Ганна йде далі косити траву неподалік ртутних відвалів. Більше в тутешніх краях і зайнятися нічим. Хіба що йти під кремлівську стіну.

Новини RedTram

Loading...