ut.net.ua 2009-07-24 00:00 Гуцул Володимир

Знаряддя честі

Протягом трьох сторіч українські шляхтичі не виходили з дому без шаблі та чекана

 

Графіка: Шляхтич, споряджений у повний гарнітур цивільної зброї. Гравюра Яна Ван Люйкена XVII ст. 
Шабля польсько-угорського типу, клевець. Сучасна реконструкція

 
«Що за світ, що за світ! Небезпечний, дикий, убивчий. Світ утиску й насилля. Світ без влади, без ладу, без порядку й без милосердя. Кров у ньому дешевша за вино, чоловік дешевший за коня. Світ, де легко вбити й важко не бути вбитим. Кого не вбив татарин, того вбив опришок, кого не вбив опришок, того сусід убив. Світ, де цнотливим бути складно, а спокійним не випадає». Так починається дослідження польського історика Владислава Лозинського (1843–1913) з соціальної історії Червоної Русі XVII ст. «Правдою і неправдою» («Prawem i lewem»), уперше видане у Львові 1903 року. Цей грубий том змальовує барвисту картину барокового суспільства в Руському воєводстві Речі Посполитої, де кримінал був ніби розчинений у повітрі.
 
Основний меседж Лозинського звучав так: на Русі часів Речі Посполитої ­(1569–1795), «де хоч єзуїтами засівай, а однаково злодіями вродить», справедливість якщо й перемагала, то стараннями не держави, а окремих ентузіастів, котрим за інструменти правили не закони та судові процедури, а пряме насильство та власна зброя. Документи епохи, широко цитовані автором, підтверджують вступне слово – суспільні стосунки на Польсько-Литовській Русі пацифістичних ідей шляхетним громадянам не навівали. Татари й опришки, що полювали на здобич, приватні сусідські війни, можливо, й не були чимось надзвичайним на тлі загальноєвропейського вибуху насильства, проте змушували триматися напоготові.
 
З другої половини XVI ст. у кожного шляхтича був свій гарнітур цивільної зброї: шабля та предмет ударної дії – обух, чекан або клевець. Комплекс іноді доповнювали одним або кількома ножами. Традиція протрималася в ужитку напрочуд довго. Описуючи звичаї в Речі Посполитій часів панування Августа ІІІ (1734–1763), польський письменник Єнджей Кітович (1727–1804) зауважив як річ буденну: «коли шляхтич ішов із дому, то до боку припасовував шаблю, а в руки брав обух».
 
Шабля як аргумент
 
Стереотипний символ шляхетського стану – шабля – досить довго й важко пробивала собі дорогу як у воєнні арсенали, так і в середовище статусних предметів. Протягом першої половини XVI ст. польські та литовські гетьмани у своїх відозвах часто нагадували військовим, особливо гусарам, аби ті, стаючи до бою, мали при собі мечі, а не шаблі. Шабля, маючи фантастичну ріжучо-рубальну силу, досить погано давала собі раду з популярними тоді в Центральній Європі металевими латами, котрі необхідно не стільки розрубувати, скільки проламувати. Не­однозначне ставлення до шаблі серед військових знайшло відображення в поетичних рядках Вацлава Потоцького:
 
Доки носили ми мечі, палаші та корди,
Не боялися ми Орди.
А як з карабелками прийшли чечуги,
Перестали орати на Україні й Поділлі плуги.
 
«Нобілітація» шаблі відбулася за панування Стефана Баторія. Цей трансильванський князь, обраний 1576 року королем Речі Посполитої, привіз із собою моду на східні костюми та зброю. Як цивільна зброя шабля виявилася неперевершеною. Вона динамічна, нею порівняно легко вивести супротивника з ладу, проте не так просто завдати фатального смертельного удару. Рубані поранення, на відміну від колотих, менш небезпечні й швидше гояться. Ян Хризостом Пасек, панцерний жовнір, письменник, дуелянт і загалом колоритна особистість, у своїх мемуарах під 1659 роком розповідає, як після вечірки з друзями в нього сталася дуель, під час якої він шаблею вклав на землю трьох суперників, і жоден із них не помер.
 
Оскільки з усієї зброї лише шаблю дозволялося вносити на сеймові зібрання, цим інструментом шляхтич мав змогу втілити в життя свої політичні проекти. Рубанина на шляхетських сеймиках була річчю буденною – коли в сторін закінчувались аргументи, а компроміс не знаходився, дискусія переходила в іншу площину. Вочевидь, у товаристві озброєних політиків ціна слова значно зростає.
 
Як цивільна зброя шабля має ще й ту перевагу, що містить чимало площин, на які можна нанести декор. Згадані карабелки й чечуги – шаблі азійського походження, оздоблені без поміркованості, носили охочі до демонстративного шику. На українських теренах виробництвом декорованих шабель у східному стилі славилися львівські вірмени.
 
Летальні інструменти
 
Але були в шляхетському арсеналі й речі далеко не такі куртуазні, як шабля. Комбінація двох стародавніх господарських знарядь – молотка й сокири – дала до рук шляхтича предмети, котрі за своєю фатальною ефективністю поміж цивільного населення стали в Речі Посполитій еквівалентом західноєвропейської гранчастої рапіри. Мова йде про чекан та обух. Зброя ця, грізна в рицарські часи, в шляхетському повсякденні перетворилася на предмет щоденного вжитку, оскільки служила за прогулянкову тростину.
 
Цей страшний інструмент мав вигляд стилізованої під ціпок сокирки (цю модифікацію називали чеканом) або молотка з довгим дзьобом (таку зброю називали клевцем, у деяких карпатських діалектах цим словом дотепер позначають дрібні молотки). Важила ця зброя близько кілограма й була довжиною близько метра. Численні сеймові ухвали, що обмежували носіння таких речей у мирний час, призвели до появи обуха – клевця, в якого дзьоб завивався в коло. Проте пацифізму в обуха було не більше – нижній кінець його руків’я оковували довгим гранчастим шипом, придатним до того, аби пропороти опонента навиліт. Власне, з цього товариства веде свій похмурий родовід улюблениця фольклорних колективів – гуцульська бартка.
Козацька старшина шляхетний спосіб життя завжди мала за взірець до наслідування – саме обушками розлючених козаків 1668 року був забитий гетьман Іван Брюховецький.
 
Містика на війні
 
У XVIII ст. у шляхтича Речі Посполитої, а водночас, і України-Руси, незалежно від його етнічного походження, релігійних і культурних орієнтирів, залишився один головний ворог – охочий до чужого добра гайдамака. Якщо панство мешкало на гірському терені, місце гайдамаки посідав опришок – постать колоритніша, овіяна романтичним флером, але від того не менш небезпечна. Ці «чорні хлопці» діяли поблизу державних кордонів, які перетинали без усяких складнощів, блискавично нападали, добре орієнтувалися на місцевості й мали там де подітися. Вони були вмілими бійцями й завжди оборонялися до останнього, оскільки не чекали поблажок ні від влади, ні від коронного війська.
 
Проти такого супротивника корисною була не стільки гарнізонна муштра, скільки блискавичні рейди, несподівані напади, засідки та інші хитрощі. В цих ескападах знайшла місце зброя, котра в решті Європи давно вже перетворилася на артефакт – лук східного типу та стріли, оскільки стріла мала потужну силу ураження й летіла без звуку. Крім того, як пише Кітович, серед військових ходило повір’я, буцімто гайдамацькі характерники володіють чарами від олов’яних куль. Проте не було відьмацької ради на залізні наконечники стріл. Кітович чув від бувалих жовнірів, що гайдамаки струшують із себе кулі як сніжинки, виймають їх з-за пазухи, руками ловлять і на посміховисько геть мечуть. Тож у добу вогнепальної зброї переконана в гайдамацькій харизмі шляхта лука та стріл не полишала. Звісно, гайдамаки теж давали собі раду, а тому лук, тиражований протягом XVIII ст. на численних зображеннях козака Мамая – не анахронічний мистецький штамп. Це відображення реальності. Тим більше, що в той час у публічних місцях сагайдак зі стрілами при боці позначав шляхтича на військовій службі.
 
На зображеннях XVII–XVIII ст. у шляхетських типажів іноді можна побачити ножі, зачеплені або заткнуті за пояс. Ніж у той час служив здебільшого для мирних потреб, а зброєю ставав у крайніх випадках. Утримувалися в ужитку особливі «сагайдачні» ножі, потрібні для ремонту та правки стріл. Саме від кінних лучників, що сиділи в сідлі на високо підігнутих ногах, походить описана українською класикою традиція, їдучи верхи, носити ножа за халявою, звідти його було найпростіше дістати.

Озираючись на минуле з сучасних позицій, рихтованих політкоректністю та лібералізмом, не варто випускати з поля зору одну річ: за калейдоскопом побутових побоїщ, яких понад міру було і в житті річпосполитської знаті, і на папері тогочасних документів, проступають стиль та ідея. Руська шляхта – це спільнота, де понад усе цінувалася спроможність до негайного насильства заради власної честі. Водночас (і насамперед!), руська шляхта – це носій потужної політичної традиції демократичного волевиявлення.

 Сеймикова сцена. Гравюра XVIIІ ст

 [1438]

 
ЦИТАТА
Єнджей Кітович

 "Шаблею один другому розрубає руку, поранить голову, стеше щоку, потому кров, добута з противника, гамує запал. Обухом часто завдавалися рани смертельні, але на позір безкровні, й, не узрівши крові, без пам’яті билися ним і без шкоди для шкіри ламали ребра й дробили кості"

 

Новини RedTram

Loading...