ut.net.ua 2009-01-30 00:00 Зікора Антон

Крематорій закрив сонце

Художники-монументалісти Ада Рибачук і Володимир Мельниченко приймали Тиждень у своїй майстерні, де показували незнищенні рельєфи Стіни Пам’яті – ті, що були залиті самоскидами бетону

 

Спілкування з Рибачук і Мельниченком може істотно змінити сприйняття світу. Хоча багато хто дивується, коли дізнається, що вони й досі мешкають у своєму двоповерховому будинку-майстерні на Малопідвальній, неподалік столичного Майдану. Невже не емігрували? Не розчарувалися в монументальному мистецтві й досі працюють?
 
Так. І перемагають у мистецьких змаганнях: нещодавно їхній проект пам’ятника Джеймсові Мейсу, американцеві, який досліджував Го­лодомор 1933-го, переміг на загальноукраїнському конкурсі.
 
Рибачук і Мельниченко стали відомими і навіть легендарними ще у 1950–1970-ті роки. І не тільки тому, що як монументалісти оформили багато відомих у столиці споруд, зокрема, Палац дітей та юнацтва на площі Слави, Центральний автовокзал. Найпереказуванішою в інтелектуальній спільноті є історія про їхні рельєфи біля столичного крематорію, знищені й залиті бетоном за розпорядженням комуністичного уряду. Більш виразного символу масової ліквідації та ув’язнення художніх образів тоталітарною владою годі й вигадати.
 
Північна епопея
 
Розпочинався ж їхній шлях у мистецтві із заслання на далеку Північ. Утім, цілком добровільного.
 
Вперше Рибачук і Мельниченко поїхали на край землі 1954 року, коли ще навчалися у Київському художньому інституті. Настав час дипломних робіт, і студенти рвонули за натхненням на арктичний острів Колгуєв у Баренцовому морі. Це на північ від Воркути, клімат там навіть суворіший, ніж у сумному краї заслань.
Київські романтики сподобалися місцевим мешканцям – ненцям. Художники малювали і ліпили їхнє дивне життя. Ті забезпечили киян теплом своїх чумів і транспортом: Рибачук і Мельниченка возили на оленях по всій тундрі. «Норвежці й помори приходять на нашу землю, щоб обдурити нас, щоб за горілку виміняти оленя і песця, а ви – як ми», – казали їм ненці. У киян був інший інтерес. Результатом їхнього добровільного заслання стали сотні робіт, на яких застигла поетика майже інопланетних пейзажів. Потім їздили до ненців ще і ще. Загалом художники прожили на Півночі сім років.   
 
У Києві північна виставка викликала ажіотаж, але ейфорія тривала недовго. У газеті «Правда України», тоді центральному друкованому органі українських комуністів, з’явив­­ся рознос під назвою «Мистецтво не терпить галасу». Автор стверджував, що Рибачук і Мельниченко потрапили під вплив Михайла Бойчука. Так вони дізналися про існування цього геніального творця, репресованого як «ворог народу».
 
Якось уночі майстерню Ади і Володимира відвідали Микола Бажан, Віктор Некрасов і Леонід Первомайський. Письменники прочитали статтю про тих, хто «потрапив під вплив», і вирішили познайомитися з ними особисто. «У Віктора Некрасова була пляшка «Московської», – згадує Володимир. – Але однієї не вистачило, довелося йти ще». Письменникам дуже сподобалися новоявлені «бойчукісти».
 
У Києві після цього їм довго не дозволяли виставлятися. Рибачук і Мельниченко підробляли тим, що ілюстрували дитячі книжки.
Зроблене ж на Півночі кияни безплатно передали музею Нар’ян-Мара, столиці Ямало-Ненецького автономного округу. Отже, якщо хочете побачити колгуєвські роботи, летіть туди, у нар’ян-марський музей. Там, до речі, досі зберігається одяг з оленячих шкур, який носили Рибачук і Мельниченко.   
 
 
Київські шістдесяті
 
З часом художникам трапився великий проект: Рибачук і Мельниченко отримали підряд на оформлення київського Палацу піонерів – скляної холодної будівлі. Художники зробили ескізи. Вони вирішили відмовитися від барабанно-піонерських тем, замінивши їх мотивами народних пісень. Надихала митців творчість художниці Марії Примаченко, яка працювала в українському національному стилі. Одну стіну назвали «Чудові скрипочки», іншу – «Ой, співаночки мої!» – усе за мотивами її творів. Показали начерки начальникові Київміськбуду – йому сподобалися.
 
Один з ескізів був намальований на блакитному тлі з жовтим сонцем і такими самими птахами. Художня рада побоялася затвердити його – за синьо-жовті кольори і в націоналізмі звинуватити можуть. «Що ж ви вчинили?» – запитую в Ади Рибачук. «Працювали без ескізів», – пояснює. Тобто з 1963 по 1967 роки художники втілювали масштабні панно без офіційно затверджених малюнків, на свій ризик. Проте він виправдався: Палац отримав Державну премію СРСР.
 
У 1967-му Рада міністрів УРСР вирішила, що в Києві потрібно збудувати крематорій. художньо оформити його запропонували провідним вітчизняним монументалістам. Не забули й про опальних, таким незвичним був задум чиновників.
 
«Чи брати участь у проекті?.. Вагалися майже півроку. Не полишала думка: у Києві крематорій? Ознайомилися з пропозиціями – жахлива механізація процесу поховання. Фабрика. І це у нашому місті?» – каже пан Володимир. Так, ідея спалювання мертвих відкидала Київ до часів язичництва, а саме слово «крематорій» нагадувало німецьку окупацію.
 
«Замість цього запропонували створити Парк Пам’яті: не окремі оздоблення, а меморіально-обря­до­вий комплекс. Київська міськ­рада прийняла рішення надати 120 тис. крб на кольоровий розпис рельєфів і погодилася після закінчення роботи перейменувати комплекс навколо крематорію на Парк Пам’яті», – згадує пані Ада.
 
 Замість Павліка Морозова монументалістам вдалося оживити Палац піонерів пташками і скрипалем
ФОТО: Андрій Ломакін
 
«Предки вийшли з могил»
 
У житті Рибачук і Мельниченка почалася найцікавіша, найжахливіша і найтриваліша праця. Ця стіна була тільки частиною величезного філософськи осмисленого комплексу. «Фактично ми робили храм, – каже Володимир. – Багато подорожували Україною, спостерігали за похованнями в селах, де залишилися традиції предків, і перенесли це у свій проект».
 
Рибачук і Мельниченко планували, наприклад, щоб на території кладовища навіть не їздили машини: передбачалося носити небіжчиків на спеціальних ношах. Так, до речі, й досі роблять у багатьох куточках Землі.
 
З 1968 по 1981 роки тандем працював над створенням на Байковому кладовищі Стіни Пам’яті: горельєфа завдовжки 213 м, заввишки від 4 до 14 м і загальною площею понад 2 тис. м2. Монументальна композиція присвячувалася темі смерті й скорботи у всіх їхніх виявах.
 
У грудні 1981-го скульптури були готові, залишалося тільки їх пофарбувати. Про те, що можна побачити на Байковому, один із перших поціновувачів Павло Загребельний писав: «Предки наші вийшли з могил, фрески зійшли зі стін Київських Соборів і набули об’ємності, тілесності, історія поєдналася з нашим життям сущим – стала великим мистецтвом і вічною красою».
 
Проте художня комісія з образотворчого мистецтва й експертна рада з монументальної скульптури визнали стіну «чужою принципам соціалістичного реалізму».
 
Отже, жодних сентиментів: крематорій мав стати таким собі бездушним комунальним мегапідприємством з утилізації громадян, у яких закінчився термін придатності. Так, власне, і вийшло.
 
 
ФОТО: Євген Котенко
 
Відновити!
 
У січні 1982-го з’явився Наказ Міністерства культури УРСР про припинення художніх робіт. У березні скульптури почали знищувати. Протягом трьох місяців на них було вилито 300 (!) самоскидів рідкого цементного розчину. Тринадцять років праці виявилися залитими в бетон, похованими біля крематорію, здавалося, назавжди.
 
Пересічні люди з’їхали б від такого з глузду, але Рибачук і Мельниченко ніколи не були пересічними. Автори самовіддано захищали фундаментальний твір свого життя. Лист на захист рельєфів підписали авторитетні українські академіки: хірург Микола Амосов, авіаконструктор Олег Антонов, поет Микола Бажан. Однак влада не звертала на це уваги.
 
Але з початком перебудови інтелігенція України, Росії, Америки, Європи розпочала рух за звільнення від бетону скульптур біля Київського крематорію. У 1992 році Міністерство культури вже незалежної України, а також Держбуд і Рада Спілки архітекторів засудили вчинений акт вандалізму, припинили дію всіх рішень про ліквідацію рельєфів Стіни Пам’яті й рекомендували відтворити її і Парк Пам’яті.
 
Тоді ж підрахували: загалом на відновлення рельєфів потрібно приблизно $5 млн. Але... Залита бетоном стіна досі стоїть на Байковому кладовищі. Вистачає бюрократичних перепон, криз, та й лінощів теж. Зокрема, парламентський комітет з культури про цю проблему відгукується як про щось віддалене, майже віртуальне, ненагальне.
 
Однак Рибачук і Мельниченко вірять, що їхні скульптури ще постануть із небуття. Хоча й не дуже охоче контактують із громадськістю. Напевно, втомилися руйнувати стіну нерозуміння – іноді у свідомості людей вона виростає ще глухішою, ніж у крематорії.
 
Авангардні мозаїки на Центральному автовокзалі теж може спіткати лиха доля: будівля вокзалу, імовірно, йде під знесення
ФОТО: Євген Котенко

[1125][1134]

 
КОМЕНТАР ВЛАДИ
Павло Мовчан
голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, культурно-просвітницької та мовної політики Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності

 Разом із мерією 

Я знаю, що зробила з цим комплексом київська радянська влада, але ж протягом семи десятиліть вона заливала бетоном геть усе. Бетонувала мистецтво, живопис. І треба хоча б шанувати людей, які створили цю композицію: Рибачук і Мельниченка. Також очевидно, що слід розбетонувати стіну. Як член Комітету з питань культури і духовності я обстоюватиму це, а потреба така є. Але щоб вирішити цю проблему, необхідно знати її обсяги. І це потрібно обраховувати спільно з містом.
 
НЕВТІЛЕНЕ

 

Танки-голуби
У 1990-х роках художники взяли участь у проекті «Танки для миру», ініціатором якого був норвежець Скотт Тойє. Він хотів увічнити пам’ять загиблих під час Другої світової війни. Передбачалося з’єднати електрозваркою кілька десятків тисяч танків у вигляді моста й установити його в Нарвіку, де Німеччина напала на Норвегію. Це мали бути машини, списані з бойового чергування країн – учасниць холодної війни. Рибачук і Мельниченко збиралися вирізати всередині танкової колони тунель, а посеред цього мосту збудувати церкву. Проект не реалізували, тому що Україна і Росія відмовилися утилізувати свою застарілу бойову техніку, вирішивши торгувати нею по світу.

 

схожі публiкацii