ut.net.ua 2008-11-28 00:00

Між крапельками

Чимало носіїв високих радянських нагород бажали поразки комунізму

«Я знаходився між молотом і ковадлом. Тяжко було працювати в господарстві, коли в суспільстві панували безрозсудство, неувага, безграмотність, доноси, брехня, обман, засекреченість... Ніхто не знав справжнього становища речей в су­спільстві. Гіркота такого життя давила в людях ініціативу, роз­судок», – написав у спогадах кавалер ордена Леніна, голова колгоспу Андрій Гордійчук. Хоч у душі ненавидів систему, за якої довелося керувати, її ламати зсередини вважав безглуздістю, адже країну треба було відбудувати після війни й голоду, а людям – забезпечити достаток. Таких людей в Україні в радянські часи було чимало.

Народжений на Гайворонщині в козацькому селі Таужна Андрій Арсенович Гордійчук прозрів, коли Червона Армія ввійшла до Бессарабії: «Дико стало очам і розумові. Молдовани мали свої поля, своє господарство. Поля маленькі й усі в межах. Жили молдовани добре, було що їсти в них і добрі господарства, а ми бідні, обдерті, босі, голі й голодні...» Пізніше, керуючи колгоспом у селі Долинське на Херсонщині, він цінував людську працю, найбільше виділяючи так званих чорноробочих: «Вони пережили всі стадії трагічних перетворень соціалізму...»
 
Лояльні незадоволені виступали не проти влади рад, а проти партійного диктату. В листі на ім’я Сталіна комсомолець із села Полонисте над Ятранню (нині Кіровоградщина) Максим Пастушенко зазначав: «А що тут, думаєте, Радянська влада? Ні, не Радянська, а чисто буржуйський лад... Пригадайте панщину: шість днів роби панам, сьомий неділя, в яку не можна робити, бо свято. Так і на селі щодня роблять у артілі». За цей лист можна було «загриміти» на Соловки – Пастушенка врятувала позиція районного керівництва.
 
ПЕРЕМОГТИ ЗЛО
 
Як стверджує білоруський дослідник сталінщини Лєанід Моряков, система виловлювала людей за принципом 1х5, пропонуючи арештованому за інакодумство «здати» п’ятьох інакомислячих і врятувати цим себе. Чимало спокушалися такою перспективою, хоч насправді вона не гарантувала звільнення. «Була навіть така частівка: «Поколь ценя, поколь любя, то ты меня, то я тебя» – «здай», якщо хочеш вижити», – згадує голова херсонської науково-дослідної групи «Реабілітовані історією» Август Вірлич. 
 
Деякі саме в ув’язненні усвідомлювали, чим є зсередини «найсправедливіший устрій» у світі. Дід лідера київської «Свободи» Андрія Мохника в концтаборі перечитав усього Леніна і переконався, що компартія це злочинна організація, а сам Ленін є «паханом цієї банди».
 
Колишній голова колгоспу села Олександрівка коло Миронівки (й ще один кавалер ордена Леніна) Михайло Хоменко теж у спогадах говорить про банди. Він звинувачує конкретних людей, котрі спричинили голодну смерть. Вважає, що влада спеціально формувала групи з чужаків, аби їм не жаль було «куркулів» і «саботажників». Андрій Гордійчук пише, що більшість радянських управлінців були чужими власному народові: «Керівники всіх рівнів не мали освіти з основ знань праці з людьми. Вони не вміли вести дискусії, як і про що говорити. Всі звикли в наказовому порядку керувати масами».
 
Для кавалера п’яти орденів русиста Віктора Ковальова компліментом від керівництва були слова «Людина ви непроста…» Після війни він чемно відмовився від пропозиції стати партійним лектором.
 
Відраза до системи та її вищого керівництва поєднувалася з лояльністю до Радянського Союзу. Учасник мінського «Майдану» Валянцін Тарас цитує слова власного тестя Дзміцєра Бакуновіча, котрий, ненавидячи Сталіна та його «барбосів», пішов у партизани зв’язковим і не бачив у цьому суперечності: «Батьківщина не Сталін, народ не більшовики. Колись усі потвори відійдуть, а Батьківщина залишиться».
 
«Сумно згадувати, яка наша доля, – писав Андрій Гордійчук. – Як нас обдурили, зробили нас рабами комунізму. Як нас обікрали, забрали в нас усе – матеріальну базу для життя, культуру, волю, історію, релігію, мову!»
 
Апогей самореабілітації: бандерівцю Антону Глуховському вручено радянську нагороду
 
ВИЖИТИ ДЛЯ ОНУКІВ
 
Приймаючи нагороди, Гордійчук зберігав свій досвід для онуків. Ордени не зобов’язували розшаркуватися перед злочинами, яких надивився від «держави робітників і селян», – при врученні нагород відчував передусім гордість за підлеглих. А «велику жовтневу соціалістичну революцію», святкування якої повинен був організовувати, оцінював так: «Революція породила бандитизм, злодійство, убивства, обман, терор націй, руйнування селянського життя, зламала віру в Бога, справедливість, чесність, взаємодопомогу. Революція породила людиноненависництво».
 
Вихід із ситуації Гордійчук бачив у відродженні релігійного життя, традицій селянської праці та взаємодопомоги. В його автобіографії знаходимо текст «Молитви за Україну» Кониського, а нащадкам він бажає Розуму, Здоров’я і Рук. Август Вірлич вважає: «Я не заздрив би людям, котрі лише перед смертю могли сказати те, що вони думають насправді, – і додає. – Ті, хто зараз кричить, що голову віддасть за Сталіна, насправді звикли віддавати чужі голови, тільки не свої». Може, тому так відрізняється позиція тих, хто ще за молодості зазнав жахливого впливу сталінщини.
 
Та іноді бухтіння в подушку переростало у рішучий протест. Так, ге­не­рал-дисидент Петро Григоренко із Запоріжжя мав два «Червоних прапори», «Червону Зірку», орден Леніна та орден ВВВ і жив цілком комфортно. Але в якийсь момент зрозумів, що так далі не може. «У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів». Гордійчук дожив до незалежності й тепер його прах спочиває у рідній землі, на відміну від Петра Григоренка, який похований коло Нью-Йорка. Спогади генерала надруковані чотирма мовами – російською, українською, німецькою та французькою. Два грубезних зошити Андрія Гордійчука навряд чи будуть видані.
 
Хоч справжні дисиденти – такі як Іван Дзюба – й критикували «мовчунів», вважаючи їх підлабузниками, кожен із них робив, що міг. Для Гордійчука головною була думка односельців і нащадків.

[1033][1053]

 
Комуністи мимоволі
Антон Глуховський
репресований, зробив кар’єру в СРСР

Народився 1927 року на Львівщині. 

В 1949 році висланий до Читинської області (Росія) як член родини, що мала зв’язки з УПА. Після реабілітації та зняття статусу спецпоселенця в 1960 році пере­їхав до родини дружини в Херсон.
 
"Після заслання мені запропонували вступити до партії. Керівник місцевого КДБ порадив не вступати до КПРСу: «Буде для тебе друге поселення, і вже не повернешся до своєї України». Порада зробила цю людину товаришем на все життя.
 
Та довелось вступати двічі. Загрозлива для влади біографія змушувала ходити замкнутим колом. Робота рятувала, працював наполегливо, нагороджували, висували, а далі пригадували, й доводилось розпочинати з чистого аркуша. Коли повернувся на Україну, працював зоотехніком, директором радгоспу, начальником обласного управління м’ясної промисловості. Та після усунення Шелеста подібних до мене згадали. В 1973 році, звичайно не без анонімного посіпаки, був виключений із партії, знятий із посади за «приховування колишнього статусу».
 
Хоча спочатку проблемно було влаштуватися на роботу навіть зоотехніком на фермі, але в 1979 році знову включили до лав, бо очолив інкубаторну станцію, а там партійність була необхідна. А далі 25 років наполегливої праці на підприємстві. Ось така дилема життя – то оцінювали роботу, то походження."
 
ЦИТАТА
Наталка Сняданко
"Чебрець у молоці"

 

Подвійне життя
«Тепер я вже так ніколи й не довідаюся про те, як співіснували переконання діда й бабці в ті повоєнні роки, коли він робив партійну кар’єру, а вона ночами чергувала в підпільному шпиталі, де згодом у 60-х, влаштували склад забороненої літератури, а ще пізніше, у 70-х, там відбувалися таємні хрещення та греко-католицькі богослужіння. Чи, можливо, переконання в них були спільними й усе, що робив дід, можна вважати таким собі приватним саботажем, на який вони відважилися разом, щоб урятуватися від того, що відбулося довкола, від пасивності й бездіяльності, на яку були б приречені, якби не дідова висока посада, та певна доля безкарності, яку ця посада гарантувала. Я не уявляю, яких зусиль вартувало їм обом таке подвійне чи навіть потрійне життя, та можу зрозуміти небажання бабці говорити про ці речі»