ut.net.ua 2008-11-21 00:00 Зікора Антон

Мої шльондри

Це – не черговий репортаж з Окружної. Це історія особистих взаємин кореспондента Тижня. Подібні стосунки щодня переживають сотні чоловіків…
Моє знайомство з особою, яка відверто назвала себе повією, відразу навело на серйозні підозри щодо цієї персони. Я пив за шинквасом горілку, вона цмулила через трубочку виноградний сік. «А ти ким працюєш?» – запитав я в неї після п'яти хвилин спілкування. «Я… у мене така професія… Специфічна». – «Ну?» – «Я… повія». Мій мозок швидко прорахував: дівчина чекає, що я впаду зі стільця й тут же помру в судомах, але – не на того натрапила. «А, повія. Зрозуміло», – я широко позіхнув. – «Прикольно. Гадаєш, така погода ще довго протримається?»
 
Підозри цілком виправдали себе того ж вечора. Вона виявилася звичайною людиною, яка не отримала достатньо любові в дитинстві, тому віддавала перевагу статевим, а не фінансовим стосункам. І домовитися «про це» з нею можна було за випивку, таксі й приємні розмови. Гривні й долари вона, авжеж, визнавала, але тільки від тих простодушних, хто вірив у те, що вона повія. Однак справжні анархо-комунiсти, твердо переконані в тому, що плотські втіхи мають бути безкоштовними, отримували їх без грошей.
 
Життя іноді зіштовхує з повіями
 
ЩО ВОНИ ЛЮБЛЯТЬ?
 
Та все ж проклятий світ капіталу нагадував про закони, які сам для себе й встановлював. У 2000 році я запросив до Києва погостювати Магу. Якщо ви добре знаєте Кавказ, то не здивуєтеся тому, що у свої 23 мій друг усе ще залишався незайманим. У його гірському селі більш чи менш традиційний секс без одруження був немислимим – а зв'язувати себе путами шаріатcького Гіменея зі всіма наслідками, що випливають звідси, Магомет не хотів. Мій друг бував у Києві та в інших великих містах, але як людина дуже тактовна й навіть сором’язлива, з дівчатами практично не спілкувався. А тому так і возив із собою всюди свою невинність. У цілому ж Мага був адекватною і дотепною людиною. 

Так ось, одного разу він приїхав до Києва з твердим бажанням внутрішніх змін. «Бодю, Антохо, ви познайомите мене з гарною дівчиною?» – зарядив він просто на вокзальному пероні мені та моєму другові Богдану. «Без проблем», – відповіли ми й почали знайомити його з різними панночками. 

Наш гість виявився на рідкість вимогливим типом, він перебирав харчами, відкидаючи то одну кандидатуру, то іншу. Тоді ми купили газету безкоштовних оголошень із пропозиціями цілодобових дозвіль. Я набрав пропонований там номер телефону: оксамитовий голос на тому кінці дроту повідомив, що ціна любові в цьому холодному місті – п'ятдесят «зелених» за дві години. Ми скинулися по $75 і затягнули гарячого кавказького незайманого друга в квартиру товариша на Кловському узвозі: «Маго, сьогодні точно будуть дівчата». – «Хороші?» – «Просто супер!» – «Правда? А що вони люблять?» – «Вони люблять гроші». – «Всі жінки люблять гроші», – філософськи зауважив наш друг, але так і не зрозумів, з ким йому зараз доведеться мати справу.
 
Ми втрьох засіли у квартирі, відправивши господаря подихати свіжим повітрям. Я почав набирати телефони секс-контор. Але викликати одразу трьох жриць любові виявилося не дуже простим завданням. Мені відповідали, що легко можуть привезти одну або дві, але три – складно. Одні дівчата хворіли, інші були «на виїздах». У цей час Богдан разом із Магою пили на кухні кріплене вино, закушуючи його маковими булочками.
 
Разу з п'ятого таки домоглися бажаного: нам привезли одразу трьох дівчат, за яких я віддав сто п'ятдесят баксів. Це були типові повії, якими їх собі уявляють більшість звичайних громадян. Причому їхню професію видавали навіть не міні-спідниці чи якісь там особливі «розпусні» погляди. Просто було видно, що перед вами – все ще молоді особи, але ведуть вони явно нездоровий спосіб життя. Це можна помітити по сірому кольору шкіри, ламких голосах, утомлених поглядах. Не було в них також якогось особливого романтичного флеру. Натомість спостережлива людина могла відзначити, що наші гості добряче побиті життям і мають купу різних комплексів.
 
МИ – ЧЕСНІ ДІВЧАТА
 
Мені ці персони здалися дещо підозрілими, і я запитав у однієї: «Таню, скажи, а ви, часом, не кидали?» Мені не хотілося, щоб вони втекли, залишивши нашого друга незайманим. «Що ти, хіба ми з Оксанкою й Аллою схожі на кидал? Ми чесні дівчата».
 
Чесні дівчата пройшли в кухню, випили вина, а ми почали розважати їх історіями з репортерського життя. В свою чергу Мага співав їм спеціально написану під таку нагоду пісню. У дивовижного твору в приспіві були такі слова: «Скоро ти вирастєш, малєнькій джигіт!», причому виконував він їх на мотив «У лісі-лісі темному, де ходить хитрий лис…»
 
Повії, які ніколи нічого подіб ного не чули, просто падали зі стільців від сміху, коли Мага вкотре заводив цю пісню. Я ж усе ніяк не міг второпати, приколюється він чи ні. Попри свою недосвідченість у спілкуванні з протилежною статтю, наш друг – людина дуже іронічна, здатна неймовірно жартувати з серйозним обличчям. У мене навіть почали зароджуватися сумніви, чи не вигадав він усе про свою невин ність. Після двадцяти хвилин цього пекельного співу я взяв Аллу й пішов у спальню, Бодя повів Таню в іншу кімнату. Ніхто не сподівався на чудеса, усе відбулося досить швидко й буденно. Єдиним подарунком було те, що Алла, крім усього іншого, виявилася ще й тренером із шейпінгу, тож мала тіло, відповідне цій посаді, тоді малооплачуваній. Повернувшись незабаром назад, ми застали на кухні Магу, який цнотливо тримав Оксану за руку. Не домовляючись один з одним, ми підійшли до пари й погнали їх у кімнату з криками: «Ксюхо, покажи йому клас!» При цьому я тихенько повідомив дівчині, що наш друг – незайманий. Оксана, повія із зовнішністю студентки філфаку, одразу пожвавішала.
 
Ми закрили молодих у кімнаті, з якої вони вийшли тільки через півгодини під наші бурхливі оплески. Дівчата сказали, що виїзд до нас був найцікавішим у їхньому житті, але ще десять доларів на таксі таки випросили. Поверталися з гостей ми по вулиці Басейній. Магомет виглядав сумно, йому явно не сподобався насильницький спосіб, у який його позбавили невинності. «ЗарЕжу!» – сказав нам кавказець. «Кажи не «зарЕжу», а «заражу». Знаєш, хто ці дівчата?» Магомет уже знав.
 
Життя ще кілька разів зіштовхувало мене з повіями. Зі спілкування з ними я зробив два головні висновки. По-перше, це люди з розтоптаною психікою й дуже низькою самооцінкою, як би зухвало вони не поводилися. По-друге, їх інтелектуальний рівень дуже часто є вельми специфічним.
 
Одна повія розповіла мені, як десять років тому її замовляв один московський бізнесмен. Він залишив свій телефон і адресу, і їй здається: те, що було між ними, напевно, і є любов, але за всі десять років вона так жодного разу йому й не зателефонувала, хоча дуже хотіла. «Як думаєш, що буде, якщо я йому зателефоную просто зараз?» – таким запитанням вона дошкуляла мені цілу годину, яку вона оцінила не в один десяток доларів.
 
«БУТЬ ЖЕНЩІНОЙ»
 
Колега якось робила традиційний репортаж (це стандартне завдання для початківців – бідолах відправляють знімати «бомжів або проституток») із міліцейського рейду на Окружній. На замовлення журналістки правоохоронці відібрали для коментаря найпопулярнішу серед клієнтів повію.
 
Повненька тітонька, звично переговоривши з міліціонерами й продемонструвавши на камеру вміст своєї сумочки – «В мене повний сервіс для клієнта: тут і гондони, й вологі серветки!» – розкрила таємницю успіху зі щирою посмішкою: «ґлавноє – буть женщіной!»
 
[1013]
 
Краще життя для проституток
Ісаак Бабель. «Гапа Гужва»
(із книги «Велика Криниця»), 1930 р.

 

 

 

 

  
Було пізно, друга година ночі, коли двері відчинилися й жінка, навхрест стягнута шаллю, переступила поріг.
 
 
– Суддя, – сказала Гапа. – Що з блядьми буде?
 
Осмоловський підвів обличчя, обтягнуте рябуватим вогнем.
 
– Виведуться.
 
– Життя буде блядям чи ні?
 
– Буде, – сказав суддя. – Тільки інше, краще.