ut.net.ua 2008-04-11 00:00 Поліненко Вікторія

Житомирський космос

Родина Корольова переїхала 1908 року до Києва, малому Сергієві було півтора року. Більше Корольов до Житомира ніколи не повертався. На щастя, цей факт нікого не знітив


Фото: Євген Котенко

Попри те, що в Житомирі ніколи не було «космічних» інститутів чи приладобудівних підприємств, місцеві мешканці зуміли скористатися однією обставиною. Саме в їхньому місті народився академік Сергій Корольов – науковець, під чиїм керівництвом було створено перші штучні супутники Землі, балістичні та геофізичні ракети, а також уславлені кораблі „Восток” і Восход”, котрі забезпечили дебют людини в космосі й перший вихід у відкритий простір  Всесвіту.

Свій осібний космічний міф житомиряни почали формувати з середини 1960-х - коли дізналися про всі ці непересічні здобутки з некролога головної постаті радянської космонавтики. Постаті залаштункової - бо газетні шпальти тоді рясніли іменами космонавтів, але вся інформація про конструкторів і дослідників була суворо засекречена.

Пам’яті великого земляка

Саме після 1966 року з’явилася ідея гідно вшанувати видатного науковця на його „малій Батьківщині”. До кінця 1960-х місцеві ентузіасти розшукали маму основоположника практичної космонавтики. Марія Баланіна виявилася напрочуд комунікабельною жінкою, котра зберегла гарну пам’ять. З її допомогою встановили місце розташування будинку, де народився Корольов. Вона також передала для експозиції частину родинних речей. Активність виявили й звичайні житомиряни, які приносили до майбутнього меморіального музею антикварні предмети початку ХХ століття.

Сім’я Корольових провела в Житомирі лише 2 роки. Неподалік середмістя винаймали половину маленького будиночка, в якому й народився Сергій. Коли родина переїхала 1908 року до Києва, малому було півтора року. Більше Корольов до Житомира ніколи не повертався. На щастя, цей факт нікого не знітив.

Меморіальний будинок-музей Корольова (на той час він офіційно називався відділом краєзнавчого музею) відкрили 1 серпня 1970 року. Він зайняв ту саму половину дому, яку орендувала сім’я. Наступний крок – реконструкцію всієї споруди й реекспозицію – зробили через 7 років, і музей відтоді здобув самостійність. Тепер у повністю відновленій квартирі екскурсоводи натхненно оповідали про життя академіка, а в кімнатах поруч, де насправді він взагалі ніколи не бував, – про його діяльність.

Авантюра, що стала реальністю

50 тисяч відвідувачів на рік – для обласного музею справжнє випробування, але й слава також. Якщо 4 гіди ще якось витримували наплив екскурсантів, то простору катастрофічно бракувало. І для туристичних груп, але особливо – для експонатів. Останніх більшало, як грибів після рясного дощу. Музей бо відвідували не лише рядові громадяни, але й друзі та колеги Корольова – науковці, дослідники, інженери.

Наприклад, після виставки „Радянська космонавтика на службі миру і прогресу”, яка проходила в Кореї, в подарунок від Президії Академії наук СРСР музей отримав цілий контейнер зі зразками техніки, яку там демонстрували. Оскільки в Союзі на пропаганді власної сили й „просунутості” не заощаджували, то макети місяцехода й супутників, хоч і відповідно масштабовані, вражали своїми розмірами. І в будиночок категорично поміститися не могли.

А ось для чого до початку 1980-х коштів бракувало, так це для нових так званих „культурних об’єктів”. У цей час в країні всі фінансові зусилля спрямовували на господарчі та військові потреби, і мрії житомирських фанів Корольова про велике приміщення мали великі шанси залишитися нереалізованими. Якби не одна риса характеру тодішнього заступника голови житомирського міськвиконкому Володимира Нікуліна. Він міркував так: не можна будувати музеї – і не треба. Замість культурного об’єкта збудуємо… технічний. І Нікулін „пробив” дозвіл спорудити сховище: своє прохання він посилив твердженням, що «в Житомирі іржавіє космічна техніка».

Той корпус, де сьогодні експозиція „Космос”, за проектом, насправді був ангаром, який іменувався „павільйоном для зберігання космічної техніки”. Вже в процесі втілення дизайнерських ідей „сховище” всередині набуло респектабельного вигляду. А зовні й досі виглядає як бетонна коробка, яку влітку затишно обплітають виноградні лози.

Зблизька на фасаді можна прочитати афоризм «Per aspera ad astra», який прямо вказує на призначення ангара. Та ще праворуч побачити ракети: здалеку, особливо, коли приїздиш до міста вперше, вони скидаються на верхівки мечетей, що вивищуються над приватними будиночками. Зблизька картина також надзвичайно мирна.

Музей охороняють бойова і так звана „академічна” ракети – біля їх підніжжя прогулюються кури й собаки. Наочна ілюстрація концепції Житомирського музею космонавтики – поєднання технічних і гуманітарних компонентів в одному цілому.

У підвісних кріслах під музику Space можна відчути невагомість

Чарівна скринька   

На відміну від численних українських музеїв, „вписаних” у більш чи менш відповідне приміщення, ангарний анекдот пішов Житомиру лише на користь. Крім того, що над укладанням та оформленням композиції працювали професіонали, так ще й дизайн замовили народному художникові України Анатолієві Гайдамаці та не менш відомому майстрові Володимиру Федорову.

Переступаючи музейний поріг, одразу забуваєш про земні турботи. Тому що не до них – хочеться роздивитися, і то все. І то в подробицях. Почавши просто зі входу: стилізованих дзеркальних „воріт”-ілюмінаторів і каси у вигляді кабіни фантастичного апарата. Щоправда, аби самій касирці зайти до цієї конструкції і вийти з неї, щоразу треба перебиратися через доволі високе „вікно”, проте концепція вимагає жертв.

Значущий елемент дизайнерського рішення – велетенські екрани (як у центрах управління польотами). Над ними розташувалася штуковина, схожа на помісь кажана й ночов. Це радіотелескоп бокового огляду, розроблений у Харківському інституті радіоелектроніки. За його допомогою вперше в світі визначили рельєф поверхні Венери.

У центрі експозиційного простору – заповнений водою гранітний басейн із книгою посередині. Така ніби й не космічна композиція – наочна метафора філософії цього музею. Адже космос – не просто місце, куди літають ракети. Це ще й античне поняття, пов’язане з гармонією та впорядкованістю. Надзавдання місцевих музейників – показати і конструкторський доробок, і глибинний зв’язок людини із Всесвітом. І це завдання вони матеріалізують уперто й послідовно.

Сенс загадкового басейну розшифровується доволі просто: вода – символ життєвої горизонталі, ще до кінця нерозгадана таємниця, інформаційна система, про формулу якої досі тривають наукові дискусії. Біблія, що лежить на скляній підставці, – символ божественної вертикалі, мудрості й нашої „залежності” від вищих сил. Красиво й логічно, чи не так? 

Усі задуми музейників поєднано тут таким чином, аби будь-який відвідувач, навіть дуже далекий і від космосу, і від філософії, замислився над питаннями не побуту, а буття. На стінах, до слова, - фотоколажі шедеврів світового мистецтва. Бо творчість, як пояснює директор музею Ольга Копил, – явище, котре наближує нас до Всевишнього. Не дивно, що музей охоче дає прихисток літературним вечорам, виставам, концертам і виставкам.

Усе, що потрібно

Спостерігаючи за пересуванням відвідувачів, я помітила, що чоловіча частина аудиторії віддає перевагу великим і технічно „насиченим” агрегатам – контейнерам ракетних сходинок, макетові місяцехода, апаратам космічних кораблів, куди, звичайно, не можна залізти, але „з головою” зануритися в споглядання різних панелей і дротів – цілком реально.

Мене особисто зацікавив доволі дивний набір. По-перше, куточок, в якому зібрано матеріали про досягнення Інституту електрозварювання ім. Патона: макет „Вулкана” – першої установки для зварювання в космосі – в натуральну величину, і зразки діяльності цього приладу. Здавалося б, де я – а де зварювання. І все ж саме біля цих експонатів виникає виняткова мить – накочується відчуття гордості за співвітчизників, котрі придумали, як різати електронним променем пластини в космосі, сполучати їх і шар за шаром напилювати метал. Думаю, подібні емоції виникають не лише в киян, але й жителів інших великих українських міст: левова частка експонатів має стосунок до вітчизняної виробничої, конструкторської та наукової бази.

По-друге, нарешті здійснилася моя дитяча мрія – побачити легендарні тубуси з космічним харчем. Видовище, відверто кажучи, не вражає. Тубуси схожі на ті, що в кіно показують. А сублімовані продукти, за всієї поваги до їх корисності й зручності, на вигляд – як твердий котячий корм. По-третє, скафандри. Один над усе виразний – оригінал, котрий на Юрієві Артюхіну побував у космосі. Цей костюм використовувався у найбільш небезпечні миті: на старті, під час стиковок і спуску. В комплекті до нього – зітканий зі спеціальної сітки стрій, призначений для виходу у відкритий космос. Крізь сітку проходять трубки з рідиною. Без такої „підкладки” космонавт ризикує перегрітися.

Нарешті, унаочнення гуманістичного спрямування тутешніх музейників – замість твердих лав для відпочинку екскурсантам пропонують посидіти (а точніше, погойдатися) на спеціальних підвісних конструкціях. Одягнувши навушники, відвідувач може послухати музику – в репертуарі домінують звуки Space.

Міський космос

Музей виконує водночас освітню, експозиційну, методологічну й наукову функції. Але ним космічна тема в Житомирі не вичерпується. В міському топосі чимало назв, так чи інакше дотичних до завоювання позаземних просторів. Бажання житомирян найменувати все навкруги відповідно до свого міфу має досить об’ємний вигляд: вулиці Гагаріна, Гречка, Корольова, Ціолковського, Космонавтів, перший провулок Корольова, Корольовський район, Центральний парк культури та відпочинку ім. Гагаріна. І класика жанру - кінотеатр „Космос”, фасад якого прикрашено мозаїчними знаками зодіаку.

Доки вешталася під холодним березневим дощем, чомусь пригадала часто цитовані пророцтва Ціолковського. Викладаю близько до тексту: задовго до історичного польоту Юрія Алєксєєвіча Ціолковський переконував, що людство не залишиться на Землі. Спочатку воно вийде за межі атмосфери, а потім завоює всю Сонячну систему. Як не дивно, та ці віщування видаються найбільш реальними саме тут – у місті, яке свою мрію вже втілило.

Скафандр льотчика-космонавта Юрія Артюхіна наближує реальність Космосу

 
ДОСЬЄ ТИЖНЯ

Від спецтюрми до орбітальної станції

Сергій Павлович Корольов народився 1907 року в Житомирі в родині вчителів.
1922-1924 рр. – навчання в будівельній профшколі, 1924 р. – в Київському політехнічному інституті, з якого він згодом переходить до Московського вищого технічного училища.
 
У 1931 р. Корольов створює громадську організацію – Групу вивчення реактивного руху, яка за півроку стає державною науково-конструкторською лабораторією з розробки ракетних апаратів. Через 5 років науковець доводить до стадії випробувань перші зразки крилатих ракет.
1938 р. його заарештовано й засуджено до 10 років виправних робіт.
 
З 1940-го Корольов перебуває в московській спецтюрмі, де під керівництвом Алєксєя Туполєва бере участь у створенні бомбардувальників Пе-2 і Ту-2 та розробляє проекти керованої аероторпеди.
 
До 1946 р. працює над ракетними двигунами в КБ тюремного типу при казанському авіазаводі. Того ж року його переведено до Казані, де він отримує посаду конструктора балістичних ракет.
 
Найважливіші проекти: балістична ракета Р-1 (аналог Фау-2) та її модифікації, ракета Р-5М з ядерним бойовим зарядом, міжконтинентальна Р-7, перша радянська стратегічна ракета, перші наземного і морського базування мобільні ракети, перший штучний супутник Землі, автоматичні апарати для дослідження Місяця, перший у світі пілотований людиною космічний корабель „Восток-1”, вдалий старт якого дозволив вивести на орбіту цілу серію подібних апаратів, кораблі „Восход”, конструкція яких уможливила вихід людини у відкритий космос, та пілотована орбітальна станція.