ut.net.ua 2007-11-02 00:00 Зікора Антон

Селище для прислуги

Основну касу сімейного бюджету козинців наповнюють багаті кияни, які масово будують котеджі

Основну касу сімейного бюджету козинців наповнюють багаті кияни, які масово будують котеджі.

На сайті www.kozin.com.ua сказано, що Козин — «цікаве і неповторне селище міського типу, розташоване на рівнинній місцевості на берегах Дніпра та річки Козинки. Знаходиться це селище за 25 км від центру Києва та за 15 км від райцентру — Обухова. Офіційно в Козині мешкає 3,5 тис. жителів, але насправді на козинських землях проживає близько 10 тис. осіб. Дуже багато мешканців зараз проживає на території Козина в нещодавно побудованих сучасних котеджних селищах. Також у Козині тимчасово проживає більше тисячі приїжджих будівельників». На жаль, в електронному довіднику нічого не сказано про те, що більшість дорослого населення цього селища працює фактично прислугою. Основий дохід у козинські родини приносить робота на багатіїв, серед яких чимало впливових політиків. Вчорашні селяни, забувши про своє колишнє життя, працюють будівельниками, няньками, кухарями, садівниками та покоївками. І якщо в інших містечках, у яких мешкають скоробагатьки, вважається поганим смаком не мати помешкання для прислуги, то в Козині це правило не прижилося. Прислуга тут жила ще до появи господарів.
 
Козин-Ностра?
 
Кухар Наталка:"Загребли всю нашу землю, гади"Задоволені навалою на селище столичних нуворишів не всі.
 
— Загребли всю нашу землю, гади, — посміхаючись, говорить Наталка, кухар кафе «Грааль», розташованого в самому центрі селища. Дівчина говорить, що заможні приїжджі не гребують перекусити у «Граалі». Хоча, звичайно, основний контингент харчується у своїх будинках, кожен з яких більший ніж кафе.
 
— Ви знаєте людей, які працюють у нових українців? — запитуємо ми Наталю.
 
— Так, я сама була такою. Рік працювала кухарем в одного: адже у мене за спиною «калінарний технікум». Господар любив смачно поїсти, готувала я йому по 5 страв, продукти для них привозили тільки з фірмових магазинів. Але ми з ним не спрацювалися: він занадто мало платив, повернулася до кафе... Ця мафія про нас зовсім не піклується.
 
На спині в олігарха
 
— Та яка там мафія? — втручається в розмову Михайло, який працює охоронцем в іншого киянина. — Я  тут на заводі «Космос» працював (завод «Космос» у селищі виробляє обприскувачі — прим. ред.), то й 1000  гривень не отримував. Зараз моя зарплата — 600 доларів. Стільки мають тільки охоронці в Києві, а мені не  треба їздити в місто, тільки дорогу перейшов, і я вже на роботі. Я думаю, що мій хазяїн — не бандит.
 
— Бандити? Ну, не знаю, може, і не бандити вони, але дуже дивний народ, — каже козинець Дмитро  Шпет. — Я тут працюю у фірмі, ми телевізійне обладнання багатіям установлюємо та дещо інше.
 
— І як?
 
— Ну, це, знаєте, коли розумієш, що слова «домашній кінотеатр» — не просто рекламний трюк. Це коли дійсно маєш справу з кінотеатром, хоч і домашнім.
 
— Добре, розмірами нас останнім часом важко здивувати. Чому ж ваші клієнти дивні?
 
— Установлювали ми якось плазмовий монітор в одного з донецьких політиків. Думали, як зробити крісло  так, щоб йому добре було дивитися телевізор. Приміряли: так низько, так високо. А цей тип говорить: «Давай вище встановлюй». Я йому: «Ні, треба нижче». Сперечалися ми так, поки він не став рачки й не сказав: «От сідай на мене, уяви, що я крісло». Я отетерів, сів на це «крісло», і після цього з усім вже погоджувався.
 
— Так хто ж це був?!?
 
— Не скажу. Але відомий дядько, олігарх.
 
— Ви сиділи на спині в олігарха?
 
— Виходить, так. Правда, насамкінець виявилося, що я правий. Довелося все переробляти.
 
— Дмитро, ти цю байку вже десятий раз за сьогодні розказуєш, — каже Наталка.
 
Корінні козинці живуть по-старому
 
Ландшафтний дизайн
 
Донедавна Софія Петрова працювала вчителькою ботаніки в місцевій школі, але років за 2 тому зрозуміла, що каші з маслом на шкільну платню не звариш, і перекваліфікувалася в ландшафтні дизайнери. Згодом виявилося: це є тим, чим вона займалася все життя в себе біля хати, адже ландшафтний дизайнер — це, по суті, садівник, тільки діє з розмахом. Софія розповідає, що за кілька років Козин ми не впізнаємо — він буде подібним до ботанічного саду. Зараз  на «фазенди» нових хазяїв у великій кількості завозяться різні кущі, дерева й квіти. Заможні жителі селища хочуть оточити свої ділянки «зеленим поясом». А от те, як це краще зробити, їм підкаже Петрова. Вона порівнює себе із шахістом, який розставляє фігури на дошці. Колишня вчителька ботаніки спочатку виготовляє макети майбутніх садів у розмірі 1 : 100 або 1 : 200, і пропонує це своїм замовникам. Ті або погоджуться, або ні.
 
— Є одна проблема, — зазначає ландшафтний дизайнер. — Багато хто хоче такий ландшафтний дизайн, як на картинках іноземних журналів, — показують пальцем на таку картинку і кажуть: «Хочу, щоб було так». А як я їм це зроблю: там використовуються зовсім інші кущі й квіти: клімат там також інший. Порівняйте Грецію або хоча б Францію з Києвом. Адже у нас навіть не Крим. Доводиться пояснювати їм, як дітям, кожен каприз яких завжди виконується, що в наших широтах такі рослини не ростуть.
 
Однак Петрова загалом позитивно оцінює навалу «нових українців» на Козин.
 
— Ні, вони не тупі, як в анекдотах, які про них розповідають на естраді, і не хами.
 
— Але якщо все тут буде виглядати так, як ви кажете, то чи не виглядатиме воно штучним? — запитуємо ми.
 
— Сперечатися не буду: мене із самого початку бентежило те, що ландшафтний дизайн надає всьому якоїсь штучності. Але нехай буде краще таким, ніж той, що ми маємо. Огляньтеся навколо.
 
Оглядаємося: дійсно, кожний саджає свою зелень як хоче, безсистемно. Козин створює враження хоч  і благополучного селища, але трохи хаотичного. Це підсилюється тим, що Козин — типове селище контрастів — вілли «нових» стоять поруч зі скромними будинками пенсіонерів.
 
У Козині тимчасово проживає більше тисячі приїжджих будівельників
 
Плов їли двома бригадами
 
Варто зазначити, що на «крутих», які тут оселилися, працюють не тільки місцеві жителі. Працівників,  особливо будівельників, у Козині не вистачає, тому сюди приїжджають з усієї України. Муляр Вітя фактично  місцевий — він із Плютів, сусіднього з Козином селища. Вітя вже неодноразово отримував тут замовлення,  чим дуже задоволений. Від Плютів до Козина їхати 20 хвилин, до Києва вдвічі довше, але ж там потрібно діставатися містом до роботи.
 
Біля магазину ми зустріли двох чоловіків явно не нашої зовнішності. Еркиль й Азіз несли із собою повні сумки продуктів, але вміст не від різнявся розмаїтістю. У раціоні бригади узбеків явно переважає хліб і консерви, однак будівельники не скаржаться:
 
— Добре живемо, — стверджує Азіз. — Платять нам нормально. Стільки в Узбекистані не заробиш і за 3 місяці. Тільки переліт на Батьківщину дорого коштує.
 
— Що ж це ви, тільки хліб із консервами їсте?
 
— Ні. У неділю обов’язково плов. Готуємо з м’ясом і з родзинками. Колишній хазяїн, у якого працювали узбеки, довідавшись, що його будівельники готують смачний і автентичний узбецький плов, попросив приготувати страву для нього та його друзів. Недільний пікнік у Козині мав пройти під знаком східної кухні, що припускала не тільки наявність плову на столі. Бригаді видали гроші на продукти, звільнили на день від основної роботи. Будівельники, які перекваліфікувалися на кухарів, старалися, як могли, виявили всю свою майстерність: до вечора можна було відкривати ресторан «Узбекистан». Однак у господаря плани змінилися: до Козина в цей день він так і не приїхав, ні сам, ні з друзями... Щоб східний харч не пропав, довелося на допомогу кликати бригаду, що працювала по сусідству.
 
Спогад про фільм «Іграшка»
 
Освіта чергової співрозмовниці виявилася максимально затребуваною в рідному селищі: вона педагог-логопед. Таку няньку заможні батьки спеціально шукали для 5-річного Сергійка: у дитини дефекти дикції. Валентина Миколаївна — пенсіонерка, і ті 300 дол., які їй платять за місяць, для неї, як манна небесна.  Працює вона тільки у вихідні, коли сюди приїжджає родина Сергійка, — корінна козинка «ставить» йому правильну вимову, потроху  викладає українську та російську.
 
— У цілому, скаржитися не доводиться, — каже вона. — Тільки от виховують вони сина неправильно.
 
— Це ви говорите як педагог?
 
— Це я говорю як людина, яка бачила фільм «Іграшка». Пам’ятаєте таку французьку картину?
 
— А як же, там про журналіста.
 
— І ще про розбещеного хлопчика, у якого все було, окрім нормального спілкування. А цей журналіст працював у нього живою іграшкою.
 
— Ви з таких? Ви працюєте іграшкою?!?
 
— Добре, хлопці, я пішла.
 
— А хто він, ваш хазяїн?
 
Валентина Миколаївна поспішає зникнути від нашої техніки — диктофона й фотокамери…
 
І на останок про спасіння. Перед від’їздом ми заходимо в церкву Покрови Божої Матері УПЦ Київського патріархату. Храм побудований у свій час ще козаками,при Союзі з нього зробили дискотеку, в 1992 році відродили. Настоятель храму отець Ярослав розповідає, що коли в перший раз проводив тут богослужіння, на ньому була присутня всього одна бабуся. Сьогодні в неділю тут буває до 50 прочан, у свята — ще більше.
 
— А багаті люди до вас ходять?
 
— Рідко. Тільки тоді, коли потрібно освятити машину або будинок.
 
— Не надто вони бажають порятунку на небесах.
 
— Так. Але ми його бажаємо всім.