ut.net.ua 2007-12-07 00:00 Сокирко Олексій

Політтехнологи Петра І

Збудоване за часів Петра І «нове» православ'я, мало переважно український присмак. Українське духовенство, причетне до цих процесів, першим проклало стежку до верхів'я службової піраміди для наступних поколінь своїх співвітчизників...
 
Якщо в Московській державі XVII ст. представники українського духовенства перебували в найближчому царському оточенні епізодично, то з приходом до влади Петра І їм судилася геть інша кар'єрна доля.
 
Галичанин на чолі синоду
 
 
Розпочинаючи в країні реформи, що мали на меті наблизити відсталу Росію до західного життя, молодий цар надавав великого значення їх ідеологічному обґрунтуванню. Однак з'ясувалося, що ієрархи російської православної церкви виступили непримиренними опонентами його політики, а згодом частина традиціоналістів із бояр і духовенства зробила ставку на царевича Олексія, від якого сподівалися навернення Росії до старого життя, спотвореного його батьком-«антихристом». Роздратований Петро І відповів у властивому його темпераменту стилі: в 1700 році, коли помер патріарх Андріан, вирішено було «перечекати» з обранням нового предстоятеля, а на його місце призначили «місцеблюстителя патріаршого престолу», яким став колишній префект Києво-Могилянської академії Стефан Яворський.
Скромний галичанин вчився основам світської і духовної мудрості у Львові, Любліні, Познані та Вільнюсі, прийнявши католицтво, аби безперешкодно відвідувати ієзуїтські школи. В Україні Яворський знов повернувся до православ'я, прийняв чернечий постриг і почав викладати поетику, риторику, філософію та богослів'я. Симпатизуючи людям західної освіченості, котрих серед російського духовенства практично не було, Петро І звелів звести Яворського у сан єпископа й висвятити на митрополита Рязанського і Муромського. 1721 року його призначено президентом Святійшого Синоду – духовного відомства, котре мало назавжди замінити патріаршество. І хоча новоспечений очільник російської православної церкви був солідарний далеко не з усіма петровськими ідеями, намагаючись запобігти необмеженому диктату світської влади в релігійних справах, бо саме Українці допомогли українцям освоїти Сибір: "Навернення тунгусів у православ'я". Гравюра з ХІХ ст.в його руках опинилися найважливіші важелі впливу на церковну політику та суспільну мораль. Синод під проводом Яворського перебрав на себе право тлумачення релігійних догматів, розпорядження щодо церковних обрядів, кадрових призначень, канонізацію святих, мощей, чудотворних ікон, цензуру духовної літератури, боротьбу з єресями та розколом, завідування духовними навчальними закладами та церковний суд. Рязанський митрополит та його найближчий радник – волинянин, ректор Московської словяно-греко-латинської академії Феофілакт Лопатинський – стали впроваджувачами нової церковної політики Петра І, що мала на меті жорстко контролювати діяльність церкви.
 
Головним кадровим донором церковних реформ став Києво-Могилянський колегіум, якому цар 1701 року надав статус академії, а також київські та чернігівські монастирі. Окрім випускників-спудеїв, котрих розставляли на управлінські посади, до Москви, а згодом Петербургу «виписувалися» ще й штатні викладачі й професори – радники з церковних питань, богослови, царські спічрайтери, і просто освічені ченці: редактори, перекладачі, друкарі, проповідники. Наприкінці правління Петра І та за його найближчих наступників, аж до Єлизавети Петрівни, за якої українці здобули чималий вплив при дворі, представники духовної «вченої дружини» посіли ключові посади в церковній ієрархії, будучи так чи інакше пов'язаними між собою. «Сірі кардинали», як правило, оточували себе не тільки вірними виконавцями, але й обдарованими інтелектуалами.
 
Винахідники імперії
 
Яворський і Лопатинський були не єдиними духовними особами з України, яким поталанило дістатися вищіх сходинок церковної адміністрації й впливати на політику Російської держави.
 
Ані сучасники, ані потомки не знали його справжнього імені – Єлизарій Церейський, звично іменуючи його Феофаном Прокоповичем. Майбутній ректор Києво-Могилянської академії та віце-президент Синоду народився в Києві й, як і багато його духовних побратимів здобував освіту у Львові, Римі, Лейпцізі, Халле, Йєні. Серед професорів академії Прокопович завжди вирізнявся своїм матеріалістичним світоглядом і сміливістю суджень. Справді-бо знайомити спудеїв із «єретичними» працями Декарта, Локка і Галілея, стверджуючи що все матеріальне розвивається відповідно до власних закономірностей, на початку ХVІІІ ст. було занадто навіть для інтелектуально «просунутих» київських ченців. Яскравий мислитель і тонкий дипломат не міг опинитися поза увагою космополітичного Петра І, котрий спочатку взяв його з собою у Прутський похід 1711 року, а в 1716-му остаточно забрав до Петербургу.
 
Прокопович прибув до столиці в той час, коли царева «вчена дружина» церковних ієрархів вже сформувалася і діяла. Земляки Яворський і Лопатинський та їхнє оточення прийняли київського професора спочатку індиферентно, а згодом і зовсім вороже, відчуваючи потенційну небезпеку його впливу на царя. Втім, Феофана це зовсім не знітило й за якихось 3 роки він пройшов шлях від єпископа до віце-президента Синоду, ставши головним дорадником Петра. Його головним козирем у боротьбі за владу став інтелект, стратегічне мислення: Прокопович був автором всіх найзначніших церковних нововведень, починаючи від «Духовного регламенту» Російської православної церкви, закінчуючи ідеєю впровадження Синоду, в якому керівне місце посів його недоброзичливець Яворський.
 
Про авторство ж головного винаходу Прокоповича довго не наважувалися казати вголос. У серпні 1721 року Росія підписала довгоочікуваний Ніштадський мир, яким для неї завершилася Північна війна. Попри її виснажливість для країни, успіхи війни були очевидними: починаючи від здобуття стратегічно важливого виходу до Балтійського моря, закінчуючи впевненим утвердженням на європейськкій політичній арені. У жовтні того ж року на одному з засідань Синоду Прокопович запропонував Петру прийняти «титул імператора всеросійського та найменуватися Великим та Батьком Вітчизни». Згодом ця ідеологема, відповідно до якої Петро порівнювався з вітхозавітними царями та уславлювався за подвиги як цар-солдат і реформатор, докладно описана й опрацьована Прокоповичем, майже повністю увійшла до урочистого акту прийняття титулу 22 жовтня 1721 року в Петербурзі. Лише з тією різницею, що початкову її ініціативу приписав собі... фаворит царя князь Алєксандр Мєньшиков. Наступні покоління російської еліти, та й самі династи не згадували про те, що пишністю свого титулу, який ставив їх на один щабель із імператорами Священної Римської імперії, вони завдячують «сірому кардиналу» Феофану Прокоповичу.
 
Митрополити та місіонери
 
Глобальні зрушення у становищі російської церкви, до яких її священнослужителі виявилися неготовими, спричинили справжню міграцію частини українського духовенства на північ. «Вчена дружина», представники якої були мозковим центром і адміністраторами реформ, постійно дбала про розширення свого кола за рахунок земляків-випускників Київської академії, Чернігівського та Новгород-Сіверського колегіумів. Українські священники вигідно вирізнялися не тільки загальною освіченістю, але й практично незнайомим тогочасному російському духовенству вміннями виголошувати проповіді, «казання», вести активну душпастирську діяльність.
 
Перший масштабний «призов» українських священнослужителів на російську службу відбувся у 1700–1702 роках, коли викликані до Москви вчорашні ігумени та ієромонахи ставали митрополитами й царськими духівниками. Зіркою першої величини став архімандрит Новгород-Сіверський Спасо-Перображенського монастиря Димитрій Туптало, висвячений за наказом Петра спочатку на митрополита Сибірського і Тобольського, а згодом – Ростовського і Ярославського. Димитрій мав у своєму доробку чимало богословських розвідок різних жанрів, драм, перекладів Святого Письма. Його найголовніша праця – «Книга житій святих» («Четьї Мінеї») – стала своєрідною церковно-релігійною енциклопедією східного християнства, що потім витримала не один десяток видань. У Ростові Димитрій відкрив 2-гу в Росії духовну семінарію з викладанням у дусі могилянських традицій. 1757 року мощі Димитрія Ростовського було визнано нетлінними, а його канонізовано.
 
Перше призначення українця на Сибірську митрополію започаткувало ще одну тривалу тенденцію – навернення до православ'я задля політичної лояльності до Росії підкорених народів Сибіру і Далекого Сходу. Спочатку освоювали майбутні нафтогазові і золотносні вотчини військові, географи та інженери, визначаючи кордони із сусіднім Китаєм, облаштовуючи фортеці та гарнізони, налагоджуючи комунікації. Неодмінним супутником першопрохідців були священники, яким уряд доручив організацію самостійних духовних місій. Одразу після Димирія Ростовського на сибірську кафедру було призначено його протеже Філофея Лещинського. Попри нарікання опонентів, енергійний митрополит розпочав свою діяльність цілком у дусі «київських» традицій: 1703 року в Тобольську відкрив греко-латинську школу, закувши в Києві величезну для того часу бібліотеку – понад 200 різних підручників, букварів, граматик, часословів і псалтирів. За 21 рік його перебування в Сибіру було відкрито 288 шкіл для підготовки освіченого духовенства. Палкий шанувальник театру, Лещинський шокував консервативних поборників «московського благочестя» заснуванням у Тобольську постійного театру, глядачів до якого скликали благовістом соборних дзвонів.
 

1706 року Петро І доручив йому християнізацію якутів, тунгусів, вогулів і остяків. Окрім суто місіонерських здобутків – за деякими підрахунками до православ'я було навернено понад 40 тис. корінних мешканців Сибіру – відбувалося й наукове вивчення нових земель. У 1712–1715 роках у поїздках до хантів і мансі, що населяли райони Нижньої Обі та Іртиша, митрополита супроводжував політичний засланець, колишній повірений гетьмана Мазепи Григорій Новицький, який вів щоденні записи про життя, побут, мову, традиції та матеріальну культуру місцевого населення. Опальний мазепинець став автором першої етнографічної праці, присвяченої західно-сибірським народам – «Про народ остяцький», що вийшла друком у 1715 році.

Послідовником Лещинського на Тобольській кафедрі став колишній єпископ Чернігівський Іоанн Максимович, котрий окрім підтримання заснованих його попередником закладів, започаткував «трудову міграцію» своїх співвітчизників до Сибіру – першими «гастарбайтерами» стали українські малярі та іконописці, які принесли до містечок у тайзі мистецькі традиції українського та європейського бароко, розписи та ікони яких прикрашають Тобольський Софійський Успенський кафедральний собор, а також храми Тюменського Троїцького монастиря і Тобольської Спаської церкви. Інший помічник Лещинського – Антоній Стаховський, котрий у 1720 році став митрополитом Тобольським і всього Сибіру, тісно співпрацював з експедицією Степана Крашеніннікова, котра практично відкрила для європейського світу Камчатку. Українські ченці, котрі входили до її складу, вперше зростили на камчатських землях жито, подавши місцевим жителям приклад регулярного землеробства.