Економіка 2011-12-26 18:27 Лозовий Ларіон

Як розділити Нафтогаз?

Можливість реорганізації НАК «Нафтогаз України» чи приватизації її активів тривалий час була табу для державного керівництва. Державне право власності на магістральні трубопроводи проголошувалось аксіомою енергетичної політики, а його недоторканність – мало не єдиною опорою економічного суверенітету у вирі газових війн та конфліктів. Нині ж усе вказує на те, що епоха державної монополії на газотранспортну систему добігає кінця

За таких обставин цікавою є не лише її подальша доля, а й те, як позначаться зміни на газовому ринку на добробуті кожного громадянина.

Кінець монополії

Майбутнє компанії залишається непевним. З подачі президента процес реорганізації НАК ніби вже й запущено, а в кабінетах профільного міністерства готується план його реформування, що має відбутися 2012 року. Інформації щодо формату реорганізації, статусу правонаступників, залучених груп інтересу назовні не потрапляє, що, власне, і породжує різні версії експертів і занепокоєння громадян. Можна робити лише певні припущення, спираючись на відомі виклики, що стоять перед Нафтогазом, і взяті Україною зобов’язання.

З одного боку, держава мусить знайти гроші, щоб розрахуватися за борги, що накопичувалися протягом багатьох років, та водночас прагне отримати нижчі ціни на імпортований газ. Російська сторона у відповідь на вимоги знизити ціну порушує питання про свій контроль над стратегічними ресурсами: газотранспортною системою і газорозподільними мережами.

З іншого, норми так званого Третього енергетичного пакета ЄС (який є обов’язковим і для України як члена Європейського енергетичного співтовариства) забороняють компаніям одночасно виконувати функції транспортування, постачання та видобутку газу й вимагають реорганізації вертикально інтегрованих структур. Вони унеможливлюють існування НАК «Нафтогаз України» у нинішньому її стані, понад те, вимагають його подальшої реорганізації, що має відбуватися за певним, уже визначеним Директивами ЄС (і Брюссельською Декларацією Україна – ЄС від березня 2009 року) сценарієм.

Отже, Нафтогаз перебуває під тиском з усіх боків – відрізняються лише вимоги до змін в його організаційній структурі і формах власності (включно з «м’якими» формами зміни власності – передачі енергетичних активів у концесію чи довготермінову оренду). Не зважати на вимоги і підтримувати статус-кво уряд невдовзі буде не в змозі: зі зростанням ціни на газ вичерпуються можливості для фінансування дефіциту НАК. Але, власне, вплив на добробут громадян і ситуацію в країні залежатиме від того, якими саме будуть зміни і кого оберуть у партнери.

«Транзитне» надбання

Подальшу долю НАК влада вирішує у вкрай непрозорий спосіб. Це породжує у громадян обґрунтовану підозру, що в них хочуть відібрати щось цінне. Адже лише 5–6% українців, за даними опитувань, готові погодитися на здачу ГТС. Від часів перших газових конфліктів із Росією наявність української «труби» пов’язують зі збереженням національного суверенітету. Таке розуміння знайшло своє відображення й у державній політиці: законодавчо встановлюючи 2006 року заборону на реорганізацію державних транзитних підприємств, Верховна Рада вичерпно пояснила свої дії тим, що це надасть Україні гарантії проти тиску зовні й посилить її незалежність.

Не можна заперечувати значення української ГТС як стратегічного активу, втрата якого призведе до зменшення політичної ваги країни загалом. Наявність потужної ГТС приносить Україні неабиякі дивіденди, позаяк країна отримує гроші за транзит, знижки на газ від Москви, політичну увагу Брюсселя. Водночас така «трубна залежність» розбещує політиків: вони вже десятиліття поспіль намагаються конвертувати свій контроль над транзитом російського газу у низьку ціну на імпортоване блакитне паливо, нехтуючи підвищенням енергоефективності й модернізацією виробництв у країні.

Найкращий ворог?

Як відомо, ніщо не відіграє у становленні національної ідентичності такої вагомої ролі, як наявність реальної чи потенційної зовнішньої загрози. Українська модель управління газовим транзитом теж будувалася великою мірою на противагу агресії зовнішньої енергетичної політики Росії. Навіть нині ніщо не викликає такого метафізичного жаху, як можлива участь північного сусіда у контролі над газотранспортною системою України.

Такі побоювання небезпідставні. В арсеналі Газпрому наявна «білоруська» формула інфільтрації у транзитні активи країн-сусідів: гра на залежності економіки та соціальної політики цільової країни від блакитного палива, погрози різкого підвищення ціни на газ, «компромісна» пропозиція передачі частини транзитних активів Росії. Зазвичай паралельно з цим експансія Газпрому поширюється на інші сектори економіки – електроенергетику, хімічну промисловість, машинобудування. Дієвість цього засобу довело нещодавнє повне поглинання ВАТ «Белтрансгаз» Росією.

Трохи тішать апокаліптичні очікування приходу Газпрому зазвичай тим, що мовляв, об’єктом цієї експансії є не лише Україна та її найближчі сусіди, а й Європа. Понад те, схоже, що європейці «не бояться» продавати свої активи росіянам. Справді, навіть якщо судити за часовими горизонтами укладених контрактів на постачання газу (деякі сягають 2035 року), стає зрозуміло, що Газпром для Європи – це всерйоз і надовго. Ця компанія є ключовим співвласником транзитних систем усіх Балтійських країн, а також більшості газових труб у Фінляндії, володіє половиною ділянки газогону Ямал – Європа, що пролягає територією Польщі, а також деякими транзитними активами в Німеччині й Австрії. Втім, ці капітали не варто переоцінювати – будучи гігантом постачання, Газпром для більшості країн Європи залишається пігмеєм транзиту. Із проблемами стикаються лише ті держави, на ринках яких російська компанія грає ці дві ролі однаково сильно – Литви, Латвії, Естонії. Однак країни Західної Європи через міжнародний арбітраж домагаються зниження Газпромом ціни на газ за довготерміновими контрактами, мотивуючи це тим, що спотова ціна на блакитне паливо (конкретні об’єми у конкретний час) майже вдвічі нижча за «довготермінову» російську.

Балтійські негаразди

Болючий досвід реорганізації енергетичних компаній балтійських країн, а особливо Литви, має цікавити нас тим більше, адже Україна цілком може повторити їхній шлях. У цих країнах державні магістральні трубопроводи стали об’єктом реструктуризації та приватизації. Газпром, разом зі своїм партнером E.ON Ruhrgas, скористався нагодою, щоб прибрати до рук більшу частину литовських газогонів. Результат – монополізація ринку, перешкоджання доступу до магістралей сторонніх компаній, відсутність інвестицій у технічну модернізацію, а головне – диктат цінової політики, що змушує Литву закупати паливо за значно вищими цінами, ніж інші країни ЄС. До того ж Газпром є «стороннім предметом» для європейського правового поля – його присутність на ринку є неабиякою перепоною для виконання вимог Енергетичних пакетів ЄС із розділення транспортування і постачання газу (дія яких, до речі, поширюється й на Україну).

Ситуація в балтійських країнах дає можливість проілюструвати недоречність втішного аргументу щодо розподілу акцій між можливими майбутніми власниками української ГТС. Мовляв, поділ власності НАК «Нафтогаз України» можна організувати так, щоб контрольний пакет акцій залишився за державою. Таким є формат багатостороннього консорціуму, що озвучувався під час осінніх газових переговорів: за його умовами 50% + 1 акція зберігались би за Україною, 30% – продавались Росії, а решта перейшла би до іноземних інвесторів. Росія схилялась до паритетного з Україною співвідношення акцій (по 40% відповідно). Насправді ж така торгівля за відсотки не має особливого сенсу, зважаючи на непрозорість визначення реального права власності на газових ринках, зокрема і європейських. Газпром має низку безпосередньо чи неформально афілійованих компаній в Європі, потенційно готових стати третьою стороною в майбутній угоді. Те, що в Литві та Латвії Газпром володіє лише міноритарними пакетами акцій транзитних компаній (Lietuvos Dujos, Latvijas Gāze), не вберегло ці країни від описаних проблем. Зрештою, в Україні ця проблема помножується на тотальну корумпованість чиновників, тож чиїм номінально не було би керівництво можливого консорціуму, невдовзі російська сторона цілком може знайти для нього переконливі аргументи.

Зрештою, нині балтійські країни намагаються використати положення Третього енергопротоколу для витіснення Газпрому зі свого ринку. Так, Литва через суд домагається виведення російського монополіста зі складу акціонерів своєї газотранспортної компанії.

Плата за спокій

Стає зрозуміло, чому настанова «хто завгодно, лише не Газпром», здається виправданою. Що далі російський монополіст залишатиметься від української газотранспортної системи, то спокійніше буде на серці в українця. Питання лише в тім, яку ціну він готовий заплатити за цей спокій.

Якщо Газпром буде виключено із процесу перерозподілу українських транзитних активів і черговий цикл газових переговорів не матиме успіху, держава більше не зможе втримувати на наявному рівні тарифи для населення, компенсуючи різницю у вартості газу. Зрештою, хоча потреби населення задовольняються здебільшого за рахунок газу власного видобутку, продавати його за низькою ціною собі на збиток Нафтогаз невдовзі не зможе. Тож змушений буле підвищувати ціни і на так званий внутрішній газ. Найбільш відчутним цей удар буде для малозабезпечених верств – пенсіонерів, а також жителів сільської місцевості, які використовують газ для опалення. Розмови про те, що таке підвищення назрівало давно й саме соціально-дотаційна функція Нафтогазузавела цю компанію в борги, не зробить цей удар менш болючим.

Аргументом апологетів лібералізації енергетичних ринків та реструктуризації вертикально інтегрованих компаній в Європейському Союзі є те, що збільшення кількості постачальників газу здатне забезпечити більш конкурентну систему утворення цін і покращити надійність постачань. Це може налагодити конструктивну співпрацю між газовими трейдерами, постачальниками тепла, населенням чи його представниками, таким як ОСББ. Останні, наприклад, теоретично зможуть вільно обирати постачальника тепла чи газу з тих, що пропонуватимуть найнижчі ціни. Як свідчить досвід країн ЄС, ціни на лібералізованих ринках справді знижуються.

Проте для українців аргумент більшої конкуренції на газовому ринку не є переконливим, принаймні найближчим часом. Адже інфраструктури для появи багатьох постачальників тепла чи газу немає. Тож ціни будуть лише зростати: нині середня ціна для населення становить $80 за 1 тис. м3 газу, що у чотири – вісім разів менше, ніж ціни на європейських ринках. Звичайно, незаможні споживачі є і в ЄС, але вони отримують адресну грошову допомогу з державної казни. Натомість в Україні функції соціального захисту переважно покладені на компанії, що видобувають газ. Отже, майбутнє вихід видобувних компаній із заплутаної системи субсидування разом із запровадженням більш вільного ціноутворення означатиме, що пересічний українець буде змушений платити за газ та тепло в рази більше.

Дим вітчизни

Не варто забувати, що НАК «Нафтогаз» володіє не лише магістральними трубопроводами та розподільчими мережами, а й іншими «непрофільними» активами, реструктуризація яких тягне за собою складні дилеми й соціальні наслідки. Насамперед, це низка великих теплоелектроцентралей (ТЕЦ), які перебувають на балансі холдингу і одними з перших мають пройти зміну форми власності. Початок концесійних конкурсів планується вже на 2012 рік. Сам факт передачі ТЕЦ у концесію є позитивним й дає змогу сподіватись на проведення довгоочікуваної модернізації потужностей. Однак Мінпаливенерго висунуло новим розпорядникам вкрай важливу умову – ТЕЦ мають бути переведені з використання газу на вітчизняне енергетичне вугілля. Здавалося б, логіка такої вимоги зрозуміла – це зменшить залежність від поставок блакитного палива й підтримає вітчизняне вуглевидобування.

Проте використання вугілля з метою централізованого опалення має один неприємний побічний ефект. Більшість українських ТЕЦ, створених за радянських часів, будувалась в межах міст (щоб уникнути втрат при передачі тепла) і працювала виключно на безпечному для довкілля газі. Вугільні теплоелектростанції (ТЕС) натомість намагались розташовувати подалі від міських конгломератів й оточувати санітарними зонами. Ризики для здоров’я населення, що проживає біля великих установок спалювання вугілля, справді значні: статистика легеневих та серцево-судинних захворювань у населених пунктах, що перебувають у зоні ризику, перевищує середню по Україні ледь не вдвічі. Після реструктуризації нафтогазівських теплоелектроцентралей зворотну сторону українського «вугільного ренесансу» може відчути кожен, хто за своїм вікном бачить трубу великої котельні.

Гарантувати встановлення принаймні необхідного очисного обладнання і достатню його ефективність і не дозволити власникам ТЕС заощадити на здоров’ї населення мають офіційно затверджені списки найкращих доступних технологій, обов’язкових для використання. Утім, Україна таких списків, на відміну від Європи і Росії, наразі не має. А отже, ймовірно, що газ, зокрема і вітчизняного видобутку, отримають насамперед промислові підприємства або зарубіжні споживачі, а не міста (через більшу чутливість населення до цінового чинника), де це екологічно чисте пальне є життєво необхідним.

Багатий, здоровий і незалежний?

Реорганізація НАК «Нафтогаз України» є доволі ризиковою. Це й посилення економічного впливу Росії, яка має шанси претендувати на значну частку активів компанії, і стрибок тарифів на газ через лібералізацію ринку і погіршення здоров’я мешканців міст внаслідок забруднення повітря вугільними котельнями. Проте зберігати нинішній стан речей уже неможливо. Зрештою, важкі наслідки лібералізації, яка стає неминучою в найближчий час, пов’язані з тривалим зволіканням із реформою Нафтогазу, утримуванням низьких цін на газ, які демотивовували бізнес інвестувати у дружнє до довкілля обладнання та у нарощення видобутку українських енергоносіїв.

Дешевий російський газ аж ніяк не вічний – білоруське економічне диво, виплекане на російських енергетичних субсидіях, протрималося недовго. У таких умовах питання полягає в тому, чи зважиться уряд України на економічно необхідні кроки і чи зможе при цьому переконати населення, що незручності, які супроводжують реформу енергетичного сектору, є меншим злом, аніж збереження статус-кво і поступова деградація країни.

Про автора: експерт Міжнародного центру перспективних досліджень

Новини RedTram

Loading...