ut.net.ua 2009-05-29 00:00 Кручик Ігор

Місто після євроремонту

Угорський Мішкольц, скинувши тягар індустрії, стає романтичним центральноєвропейським курортом – із фортецею, печерами й музичними імпрезами

 

До Мішкольца я приїхав у сутінки. Тож коли вранці визирнув у вікно готелю, здалося, що це помилка трансферу, і я – десь у Швейцарії.
 
Передмістя «Князя тиші»
 
Прокинувся я під Буковою горою на березі гірського озера Хаморі в палаці, в архітектурі якого неоренесанс наздоганяв бароко, однак щодо сервісу – це чотиризірковий хайтек: басейн, сауни, швидкісні ліфти. А неподалік вигравав на сонці водоспад. Виявилося, що Palota – назва готелю, який розташований у Лілафюреді, передмісті Мішкольця, – таки справді означає «палац».
 
Архітекторові, котрий його зводив у 1927 році, вправно підіграли нинішні девелопери, створивши всередині комфорт рівня сучасного буржуа.   
 
Я спустився на нульовий поверх до плавального басейну. Там уже функціонував комплекс оздоровчих процедур: джакузі, солярій, сауна, масажний і тренажерний зали, турецька парильня... В сауні, попри ранок і безлюддя, на полиці сиділа незнайомка, загорнута в простирадло. Моєї англійської вистачає, щоб познайомитися з чарівною угоркою Ерікою.
 
«Знаєте, чим цікава ця місцевість? – розвиває вона краєзнавчу тему. – Ще як тут не було готелю, а лише водоспад і печера, в Лілафюред приїздили по натхнення й кохання угорські поети ХІХ–ХХ сторіч». Я нашвидку пригадав тільки Атилу Йожефа, Ендре Аді, автора «Князя тиші», й Шандора Петефі, якого добре знають у нас. Зокрема в Мукачевому, де він неодноразово бував, у замку Паланок є меморіальна дошка поетові.
 
Пані Еріка обіцяє розкрити мені ще кілька таємниць. І по обіді запрошує до печери, що за кількасот мет­­­рів від готелю.
 
І от, проминувши станцію лісової вузькоколійки, знаходимо вхід у скелю. Йдемо звивистим лабіринтом. «Гляньте вгору!» – каже Еріка. Ба! На стелі догори дриґом висять кажани, десятків зо два. Звичайно, саме тут і місце романтикам – таким от рукокрилим істотам. «А під час Другої світової війни в печері було бомбо­сховище. Місцеві жителі ховалися від літаків», – говорить пані Еріка. Перепитую: «Від яких?» – «Тобто як від яких? Від усіх: від радянських, від фашистських».
 
У підземеллях фортеці Діошдьор
 
Купальня й фортеця
 
Озеро крові. Схрестилися мечі й зміюки. Розпочинається битва з людинотваринами...
 
Ні, це не чергова світова війна. Таку діораму я бачу в іншому куточку Мішкольця – в старовинній фортеці Діошдьор, куди потрапив уже без пані Еріки, але за її порадою. Щоправда, самі руїни й бастіони короля Лайоша для мене набагато цікавіші від воскових фігур у глибині підземель.
 
Збереглася ця фортеця непогано, до того ж, підреставрована, то й виглядає як лялечка – не порівняти, скажімо, з нашою занедбаною Біл­город-Дністровською. Але ж, зрештою, тут по-справжньому ніколи й не літали ядра з кулями. Ця споруда хоч і грізна, проте «тусівочна» – збудована королем не для військових потреб, а для розважально-пре­зен­та­цій­них зустрічей і танців. Розважає вона й понині: це – одна з оригінальностей, яка постійно вабить у Мішкольц туристів з усього Євросоюзу.
 
Друга на всю євроспільноту знана фішка мішкольської туристики – термальна купальня «Бараглангфюрдо», розташована в гірській печері й оточена великим парком (Тиждень писав про неї у№3 за ц. р.).
 
Перед обідом блукаю якоюсь старовинною вуличкою, схожою на наші кримськотатарські, на горі Аваш. Тоді спускаюся до невеличкої річки Синва. Вона акуратно взята в бетон, а лавочки на берегах влаштовані «валетом» – така от дизайнерська зручність для поцілунків. Природі угорській, якщо відверто, далеко до нашої: до високих Карпат, мальовничого Криму, теплих морів і широких рік. Але майже все тут дбайливо окультурено, використовується з любов'ю, по-господарськи. А ресторанчики!.. Чи в нас їх немає? А от ідеш повз такий заклад – за вітриною затишок, посмішки, порозуміння – хочеться попросити там політичного притулку.
 
Зазираю до пивниці «Кортьолда». «Що питимете?» – виходить поцікавитися власник закладу Дьордь Вашко. З'явившись, мов режисер з-за лаштунків, прислуговує відвідувачам, наливає місцеве диво-пиво з токайским виноградом, і корона з господаря не падає. Пропонує холодець, розповідає, що на честь цієї страви в Мішкольці навіть влаштовують бали. Рестораторові цікаві іноземці, та й бізнес цей панові Вашку до смаку.
 
Ці бастіони король Лайош здубував для розваг
 
У тіні «залізного велетня»
 
Акуратні коробочки багатоповерхівок, повз які проїжджаєш до центру, пофарбовані в якісь несерйозні салатові або рожеві барви. А бетонні стіни розвеселені чудернацькими графіті. І хоч вони не надто подібні до наших неоковирних хрущобів, мадяри ставляться до них скептично: мовляв, коробки – спадок тоталітарної епохи. Природніші тут приватні будиночки під черепицею, затишні й теж різнокольорові: жовті, салатові, брунатні.
 
За останні 650 років Мішкольц, одне з найдавніших міст країни, двічі був офіційною столицею Угорщини, а в радянський палеозой став такою собі неформальною «меккою важкої індустрії». Тут плавили чавун, розвивали машинобудування, виробляли цемент і хімікалії. Над містом і його мешканцями й донині нависає закляття червоних чаклунів – репутація промислового міста. Зупинилися й підприємства легкої промисловості, бо їх продукція могла знайти попит лише всередині невибагливого соц­табору.
 
Ну й згадалося, що тут є металургійний комбінат, який купили наші олігархи.
 
«Залізний завод» чи «залізний велетень» – так називають його у Мішкольці. Проїжджаючи повз ньо­го ввечері, я побачив лише темні труби. А вдень, оглядаючи фортецю Діошдьор, заліз на найвищу башту. Звідти добре видно, як над дахами іграшково-сумирних котеджів індивідуальної забудови стирчать високі труби комбінату. Однак вони не димлять – монстр, здається, не дихає. Хоча мішкольці переконані, що він таки працює – тихо й мирно, не заважаючи місту, виконуючи всі європейські екологічні приписи.
 
Тиждень запитує у пані Юдіт Бай із мерії Мішкольца про нюанси співпраці міста з українськими покупцями металургійного підприємства. Пані Юдіт на загал інвесторами задоволена: з ними контакти хороші, вони регулярно зустрічаються й спілкуються на професійні теми з муніципальними чиновниками: «Нещодавно власники комбінату допомогли мерії створити центр реалізації продукції та бази логістики в новому Промисловому парку Міш­кольца, і це сприятиме торговельним контактам».
 
Площа суперГероїв
 
В Угорщині навіть у найменшому магазинчику охоче беруть пластикові картки і, як з’ясувалося, в бюро обміну валют визнають наші гривні. Такий сюрприз не всюди побачиш у сусідів, у тій же Росії чи Польщі.
З мовою важкувато, мадярська – складна, але добре йде тут німецька, бо угорці майже всі – австрофіли. Та й з англійською не пропадеш.
 
Щось задеренчало – рейками проїхала чудернацька видовжена... карета? «О, тут навіть трамваї антикварні!», – захоплено вигукує турист із Бонна, клацаючи фотоапаратом. Справді, якщо, скажімо, в Кракові міські трамваї нагадують космічні апарати, то тут електротранспорт старовинний, вишуканий, мабуть, у стилі Атилли Йожефа.
 
«Це – віденський трамвай», – пояснює пані Юдіт. Виявляється, заможніші австрійці передають міський транспорт, який відслужив свій термін, мішкольцям – як гуманітарну допомогу братам по євроспільноті.
Що ж, до цих будівель якнайкраще пасують такі от трамваї. Картинна галерея під черепицею, театр із вежею й дзиґарем на ній. Мабуть, це і є ота «психологічна Європа», якою марив Хвильовий.
А от Палац музики, що носить ім’я композитора-авангардис­­та Бе­ли Бартока й розташований на площі його імені. Тут проходять, зокрема, як каже пані Юдіт, європейські оперні фестивалі «Барток плюс». Після плюса може йти, скажімо, Моцарт, далі Чайковський – щороку хтось інший.
 
Блукаючи середмістям, ніяк не оминеш центральний архітектурний ансамбль Площі героїв. Назву цю приклеїли ще в часи комунізму, коли тут влаштовували танкові паради. Бруківка витримала, назва теж: її вирішили не змінювати, а – переосмислити й залишити. Тепер центральний монумент сприймається як пошана угорським лицарям усіх часів, зокрема й дисидентам-анти­комуністам.
 
Мішкольскі дівчата
 
Репутація міста колись мала й інші відтінки. Якщо Угорщину вважали «найвеселішим бараком соцтабору», то не в останню чергу завдяки Мішкольцю. Тут – чи не вперше в країнах тодішнього «кремлівського пу­­лу» – дівчата почали демонструвати відвертий стриптиз, танцювати канкан. Тут сміливо й по-ка­пі­та­ліс­тич­ному створили угорський Мулен Руж. Красуні «задовольняли зростаючі потреби трудящих», але геть не так, як заповідав їм муміфікований «дідусь Ілліч». Треба ж було в часи дефіциту чимось отоварювати гарячі гроші металургів?
 
Про ті справи зараз нагадують хіба що картинки в місцевому приватному музеї «Лезерпонт», де іронічно, але й з деякою ностальгією представлене соціалістичне минуле міста (про це зібрання артефактів див. Тиждень №50 – 2008  р.). Навіть пам’ятник, присвячений мішкольським дівчатам, які сидять на лавочці над річкою Синвою, – це вже з пізнішої епохи. Юнки всміхаються не металургам, а капіталістичній дійсності, за якої народилися.
 
Якщо згадали про грішне, варто додати кілька слів і про святе. Мішкольц – віротерпиме місто, тут відкрито десятки церков усіх європейських конфесій, знайшов Тиждень і православну з чудовим різьбленим іконостасом.
 
Фантомні зітхання
 
I муки зойк, і втіхи теньк,
I крові дзюрк, і злота дзеньк...
Усе мана, усе мина.
Ендре Аді
Отже, угорці не бідкаються, що їх позбавили промислових підприємств. Добре розуміють, що вся тутешня індустрія була утопією, причому навіть не тутешніх, а кремлівських мудраків, які підтримували місцевих танками так званої Варшавської угоди. Ну, який економіст запланував металургійний комбінат за тисячі кілометрів від промислових копалень руди? Сюди її возили аж із Кривого Рогу.
 
Шкодують мішкольці хіба що за сякими-такими робочими місця­­ми – безробіття тут сягає 20%, таке от постіндустріальне похмілля. Однак цю проблему важко помітити ззовні – місто чисте й гарне, сервіс усюди пречудовий. Це, до речі, через ту ж таки деіндустріалізацію: на кожне місце офіціанта чи продавця претендують по кілька осіб.
 
Однак якийсь фантомний біль відчувається, особливо у спілкуванні з пенсіонерами.
 
 «Проблема тут із лікарями», – зітхає бабуся, котра годує голубів над Синвою. Угорським клінікам хронічно бракує кадрів. Багато молодих ескулапів не приховують бажання продовжити кар'єру за межами країни, насамперед у Німеччині, Австрії й Великій Британії. Їм там краще. Старенька згадує минуле, наче покійного чоловіка-алкоголіка: забули­­ся образи й бідність, лишилася ностальгія. Місто потроху маліє: молодші переїжджають далі на Захід, а старші – у приватний сектор, ближче до природи.
 
...У готелі під Мішкольцем, у тому самому Лілафюреді, стояв автомат, схожий на гральний, на якому я прочитав напис «інтернет-бокс» і зрадів: от зараз надішлю звідси додому європривітання. Закинув у щілину збоку 100 форинтів, але... так і не зміг осягнути складномовний мадярський інтерфейс. Що ж, напишу з Києва.

[1347][1348]

 
Як дістатися, де жити

 

Літаком до Будапешта з Києва, квиток коштує $329, або з Одеси – $275, або потягом із Києва – купе 769 грн. Далі автобусом чи потягом близько двох годин, інтенсивне сполучення, вартість проїзду приблизно €21–35.
 
Зупинитися, крім розкішної ­«Палоти» (від €130 за двомісний номер) можна в 18-ти демократичніших тризіркових готелях, наприклад «Анна», «Кітті», «Паннонія», або й у геть недорогих хостелах, серед яких є й студентські.
 
Мандрівникові на замітку

 

Безумовно, відпочивальників цікавить можливість витратити якомога менше, зокрема, на мобільний зв'язок.

Компанія «TravelSіM Україна» пропонує туристам здешевлення роумінгу. ТревелСіМка працює в 162 країнах світу та в 60 з них передбачає безкоштовні вхідні дзвінки. В 105 країнах світу вихідні дзвінки в межах $0,39-$1,00. Вартість вихідних дзвінків з Угорщини - $0,65/хв.
 
Ціни на стартові пакети TravelSіM доступні: «Стандарт» з $10 на балансі коштує $22½., ціна «Бізнесу» з $40 – $52½. А ще є «Еліт» ($112) зі $100 на рахунку. Послуга TravelSіM має багато переваг: безкоштовні вхідні в багатьох країнах, відсутність абонплати і плати за з’єднання, єдиний цілодобовий тариф для будь-якої країни. 
 
Абоненти також можуть заробляти бонусні милі за кожну хвилину розмов, для чого необхідно зареєструватися й стати учасником програм лояльності авіакомпаній - «Панорама клуб» від МАУ або «Меридіан» від «Аеросвіту».