ut.net.ua 2009-07-03 00:00 Чекан Олена

Доба панукраїнізму

Мистецтвознавець Дмитро Горбачов про українськість малоросіянина Чехова, бандуриста Татліна й сюрреаліста Шевченка

 

Видавництво «Мистецтво» презентувало шляхетний і амбітний альбом «Українське малярство останнього тисячоліття. Від Алімпія Печерського до Казимира Малевича». Упорядник альбому – Дмитро Горбачов, найвідоміший в Україні мистецтвознавець, консультант аукціонів Christie's та Sotheby's.

Коли ми працювали над альбомом, я сам був вражений, наскільки нам є чим пишатися. Згадалися слова одного, як раніше сказали б, політ­рука. Зараз їх називають вихователі. Я тоді читав образотворче мистецтво для військових. Були такі курси на американські гроші: впродовж двадцяти днів їм давали історію України, лінгвістику тощо. І ось в Одесі підходить один до мене й каже: «Ми військові, наша доля – віддавати життя за вітчизну, а ми нічого не знаємо про Україну. Я не думав, що це так серйозно, – українське мистецтво». От цією книгою ми й намагаємося розкрити маловідомі сторінки нашої культури.

Українці впродовж кількох сотень років були придворними живописцями королів й імператорів. Це свідчить про їхній дуже високий рейтинг серед художників-сучасників. У польського короля Ягайла був православний маляр Андрій Русин із Волині. Його дуже цінують зараз у Польщі. У Лжедмитрія І і Марини Мнішек – львів’янин Шимон Богушович, він і до Москви їх супроводжував. Катерина ІІ пишалася Дмитром Левицьким. Писала французьким енциклопедистам: «Наш Левицький не гірше за вашого Фрагонара». Володимир Боровиковський – художник і Катерини ІІ, і Павла І, і Олександра І. Іван Крамськой – українофоба Олександра ІІ. Ілля Рєпін був, по суті, репортером Олександра ІІІ, малював його, як потім Ісаак Бродскій Лєніна.

До речі, тоді існувала страшна конкуренція між трьома головними колекціонерами Російської Імперії: Олександром ІІІ, Павлом Трєтьяковим і нашими Терещенками. Олександр ІІІ ніяк не міг змиритися, що Трєтьяков випередив його, придбавши картину Рєпіна «Іван Грозний і син його Іван». А от «Запорожців» імператор уже пильнував – одразу дав великий аванс. Картина стала вельми популярною, її возили на різні виставки. Коли полотно побачив Гійом Аполлінер, він спитав у свого побратима, українського скульптора Олександра Архипенка: «Чого це вони так регочуть?» А дізнавшись, закричав: «Та це ж Рабле! Це ж раблезіанський гумор!» І написав одну з найкращих своїх поезій «Лист запорожців до турецького султана». Те, що останньою картиною Рєпіна стали «Вечорниці», не випадково. Українськість була в ньому все життя. Мову знав добре. Коли вчився в петербурзькій Академії, то зразу став своїм у малоросійському земляцтві. Згадував, як із Миколою Мурашком співали: «От, якби не ті тини, та не перетинки, то ходив би до дівчат робити дитинки».

Один із розділів книги ми назвали по-радянському: «Вони були першими». І справді, українське мистецтво інколи набагато випереджало європейське. От наприклад, у ХІІ сторіччі в нас було написане «Житіє святого Алімпія Печерського». Перша в світі біографія художника. Це наш видатний іконописець, чернець. А в Європі на це спромоглися лише в ХІV. Такої честі удостоївся італієць Джотто, бо вивів західний католицький живопис з-під православного, візантійського впливу.

Т. Шевченко. Натюрморт, 1860

 

Тараса Шевченка й досі недооцінюють як художника. А він був професіоналом найвищого штибу. Коли працював етнографом в експедиціях, – справжній реаліст. Коли для себе, – вільний і непередбачуваний. Є в нього одна річ – чистий сюрреалізм. І справді: гіпсова Венера намальована, наче живе жіноче тіло. Тільки потім помічаєш, що вона на постаменті. Й оцей непевний, за межами часу інтер’єр, де невідомо на чому висить годинник без стрілок – така собі «сунична галявина» Інґмара Бергмана. Й химерна дитинка, що розчиняється в просторі… На засланні найголовнішим для нього було не дискваліфікуватися. А на той час це, перш за все, вміння малювати оголену натуру. От йому потай в експедиціях і позували солдати. А теперішні фрейдисти зраділи: якщо він напівголих чоловіків малює, отже, – бісексуал. А де він на засланні міг узяти натурниць?.. Шевченко ніколи не був натуралістом, він завжди творив свої світи. Його відомий малюнок, де він оголений іде берегом Аральського моря. Та це ж Меркурій, античний мандрівник у рембрантівському береті, в римських поножах! А портрет Ускової з дитинкою – це ж чистий бідермаєр! Гармонія затишку, спокою, тиші. Й оця видовжена рука Ускової, яка наче боронить дитину від зовнішнього ворожого світу.

Казимір малєвич. селянин між хрестом і мечем. 1932-1933 роки

 

Українські й українсько-російські художники були першими в абстракціонізмі. Василь Кандинський – і москвич, і одесит. Казимир Малевич, який називав себе українським патріотом. Його небіж (він ще живий) згадує, як на кухні в Житомирі батько й дядько потай співали «Ще не вмерла Україна…». Мова Малевича була пересипана українськими словами, а коли він хвилювався, то й узагалі переходив на українську. З великим пієтетом він ставився до українських селян і вважав, що їм нема зносу, – малював їх такими богатирськими чоловіками. А після 1929-го року – безпорадними, бо зрозумів, що навіть таких міцних більшовики змогли переламати. А який у нього відгук на Голодомор! Обвуглений селянин між закривавленим хрестом і закривавленим мечем! В Україні співали тоді «При дорозі хрест високий з Господом розп’ятим, всенький кулями пробитий, кров’ю обіллятий…». Першими були й наша кубофутуристка Ася Екстер і мій улюблений Олександр Богомазов. І конструктивіст Володимир Татлін. До речі, він був також професійним бандуристом. Хлопцем прибився до кобзарів, коли втік від мачухи. Навчився в них не тільки співати й удавати з себе сліпого, а й робити бандури. Перед війною 1914 ро­­­ку його з групою кобзарів повезли на Виставку російського народного мистецтва у Берлін. Почула його курфюрстиня, й він отримав запрошення від Вільгельма ІІ – співав тому козацькі думи. Отак він заробив трохи грошей і поїхав до Парижа. Мріяв побачи­­ти роботи Пабло Пікассо. Сів біля його майстерні й почав співати. Пікассо потім розповідав радянському мистецтвознавцеві Міхаілу Алпатову, мовляв, Татлін так гарно співав і грав, що він запросив його до себе. А той раптом зі сліпого кобзаря перетворився на цілком зрячого й почав роздивлятися роботи метра. Тоді ж Татлін закохався в двомірні скульптури Пікассо і почав робити так звані контррельєфи. А потім уславився баштою Третього інтернаціоналу. Першими ми були і в концептуалізмі: роботи Василя Єрмилова 1930-их років. Між іншим, це помітили французькі мистецтвознавці й написали, що він випередив Європу на цілих 10 років.

Був такий радянський академік Віктор Лазарєв, який стверджував, що на цих теренах не було ані готики, ані ренесансу. Росія й досі цим хизується. А виявляється, що в творах наших художників можна відстежити всю західну стилістику. Коли західна готика почала втягувати в мистецтво реальний світ, наші іконописці дуже вдало застосували цей принцип у своїх роботах. З’являються й квіточки, й геологічно наближені гори, й натуральне зображення їжі – велика риба на фресці «Таємна вечеря» в королівський каплиці в Любліні, яку наш Андрій Русин малював на замовлення короля Ягайла. І тут-таки українська родзинка: на корку в Юди сидить чортик, як потім у гоголівського Вакули. В наших готичних іконах можна побачити й перетин із Босхом. Був у нас і ренесанс – у творах з’являється гармонія спокою, любов до симетрії, до прямих ліній, циркульних форм – це початок ХVІ сторіччя. Саме тоді на Заході працював Леонардо да Вінчі, який не розлучався з лінійкою і циркулем. Усе в нас було. Реалізм, імпресіонізм – і все високого рівня. На виставці «Український модернізм», що тріумфально пройшла в США, сенсацією стали роботи Всеволода Максимовича. «Український Клімт» – так про нього писала The New York Times. Порівнювали й із Обрі Бердслеєм, і не на користь останнього. Й справді, панно Максимовича аж світяться такою беззахисною, такою вселенською ніжністю! Але найбільшою несподіванкою для американців стало те, що «в російському мистецтві повно українців». Відомий англійський мистецтвознавець Нікіта Лобанов-Ростовскій, який організував цю виставку, сказав на відкритті: «Росіянам здається, що це їхнє, насправді – це українське».

Є в нашому народному мистецтві дуже цікавий образ – козак Мамай. Він з’явився не без впливу картини Джорджоне (XVI сторіччя), який першим намалював співака на природі, що сам собі акомпанує. До образу козака Мамая зверталося не тільки народне мистецтво. Давид Бурлюк дуже любив цей сюжет – десятками малював Мамаїв. А яка в нього є фантастична робота, де князь Святослав у вигляді козака Мамая – це ж треба придумати! – п’є з верхівки власного відтятого черепа! Така містична ремінісценція, бо насправді з черепа Святослава пив печенізький князь. Між іншим, наше народне мистецтво знали в світі саме як українське. Пікассо цінував Марію Примаченко, особливо любив її фантастичних звірів. Мені навіть здається, що в його «Герніці» є щось від Примаченко. А глибинна, схована орнаментальність Ганни Собачко, нашої народної футуристки... Вона теж була відома в Парижі на початку минулого сторіччя, бо її роботи пропагувала Ася Екстер. Катерина Білокур… Проростання зерна, буяння квітів, квітуча земля – це для неї вселенська подія. І її конкретний гіперреалізм, що на Заході з’явився значно пізніше. Вона була дуже законослухняною, тому в неї такі соцреалістичні назви як «Колгоспне поле». Та все одно митець у ній завжди перемагав. От і виходило – квітуча галактика й десь там (спробуй роздивися) малесенький шматочок поля з трактором.

Українофоби презентують Київ як губернське російське місто, де ніхто про Україну й не згадував. Можливо, в ХІХ сторіччі був якийсь час тотальної русифікації, але початок ХХ-го зовсім не такий. Тоді навпаки – українськість підкреслювали. Навіть на світлинах сім’ї Булгакових сестра Міхаіла, яка співала в хорі Кошиця, в українських строях. Марія Башкірцева теж фотографується в українському костюмі. «Голова земної кулі» Вєлімір Хлєбніков, до речі, приятель нашого Єрмилова, дуже тішився, що по мамі він українець – Вербицький. Так само й футурист Владімір Маяковскій, у якого мама була з роду запорізьких козаків, а бать­­ко – кубанських. Що вже казати про його побратима Давида Бурлюка. Той називав себе татарсько-запорізьким футуристом, бо його рід із татар. Було таке явище, коли татари масово ставали українцями. Звідси прізвища Кочубей, Башмет. Мені дуже важливо, що в альбомі з’явився художник Микола Ге. Він жив в Україні, в українському середовищі, його рідний брат – українськомовний етнограф Лядава. Він собі такий псевдонім узяв. Це була звична ситуація. Рідний брат філософа Ніколая Бердяєва – українськомовний поет і етнограф Сергій Бердяєв.

В анкеті перепису 1890-го року Антон Чехов написав: національність – малоросіянин. А в листі до видавця Алєксєя Суворіна: «Вчера ехал в поезде с русскими, и они все ругали Англию за то, что та эксплуатирует Индию. А я сказал, что Англия дала Индии электрику, а что вы дали порабощен­­ным вами народам?» Коли Микола Гоголь ще був націоналістом, він писав Михайлові Максимовичу: «Что ты нашел в этой Кацапии, там кроме кислых щей и матюков ничего нет. Поедем в Киев. Он наш, он не ихний». Це вже потім, коли письменник перейнявся загальним слов’янством, а без Росії воно було неможливе, він писав Сєрґєю Аксакову: «Я – ваш, Москва моя»…

Один московський мистецтвознавець, дуже доскіпливий і об’єк­тив­ний, сказав мені цікаву річ. У мистецтві й культурі наразі відкрилося так багато всього зробленого українцями, що можна говорити про добу панукраїнізму. Потім подумав і додав: «Слухайте, а моє ж прізвище Пацюков, то виходить, і в моєму корінні є щось українське!»