ut.net.ua 2010-02-12 00:00 Криштофович-молодший Вячек

Be Simple * (* будь простішим)

Спонтанні інвенції про Боббі МакФерріна в Києві
Навмисно не стану вживати як заголовок словосполучення Simple Plea­­sures – назву його найвідомішого альбому. Її вже довикористовували донесхочу, тому що, як не крути, творчість Роберта МакФерріна – це уособлення «простих задоволень». Це спів у душі, покладений на рівень мистецтва найвищого ґатунку. «Коли виходжу на сцену, сідаю на стілець, і в світлі прожектора роблю все, що заманеться. Як удома, – каже музикант. – Це ніби коли до тебе приходить уся твоя сім’я, і ви разом робите, що хочете – вечірку з танцями, жартами тощо. Зазвичай просто імпровізую кілька тем на початку виступу. В Києві зімпровізував навіть три. Я так чиню не через самолюбство: просто вслуховуюсь у зал, сприймаю, як працює звук, налаштовуюся сам... А на певному етапі запрошую людей на сцену. Цей стан, знаєте, подібний до очікування гостя, коли ти бігаєш кімнатами, прибираючи та виставляючи закуски. Саме такі в мене приблизно перші 30 хвилин концерту».

Широка публіка знає МакФерріна саме за Don’t Worry, Be Happy – композиції з альбому, записаного лише за допомогою власного голосу. Втім, останнє десятиріччя Боббі не включає цю пісню до програми своїх сольних концертів. У нього й так є чим потішити публіку: невичерпне надбання джазової, чорної, класичної музики та власних нескінченних імпровізацій. У його концерті завжди буде, як у швейцарському армійському ножі, «необхідний» набір: бітлівська Blackbird, Drive, Ave Maria Баха/Гуно, а останнім часом він дуже по-домашньому почав «знущатися» з прекрасної Somewhere Over the Rainbow із мюзиклу «Чарівник країни Оз».

Інвенція перша. Обов’язкова

Щойно Боббі МакФеррін закінчує давати приблизно 5048-ме інтерв’ю в своїй кар’єрі, він починає співати собі під носа, роздаючи автографи на журналах, фотографіях та буклетах дисків. Питаю: «Ви часом не співаєте зараз Scrapple from the Apple Паркера?» – «Еее... Мабуть, ні. Думаю, я зробив певний симбіоз із двох інших композицій Чарлі Паркера». Він постійно собі щось наспівує. В готелі, в машині, у ванній кімнаті. Іноді здається, що на сцені йому бракує домашніх капців. Його спів – це майстерність, освіта та світогляд на то­­му рівні, що «понад веселкою». Але цей спів, здається, не має жодних формальних ознак освіти або «школи»: Боббі МакФеррін – такий собі enfant ter­­rible, котрий дістався до всіх благ вільної творчості; останні 30 років у нього є карт-бланш робити все, що заманеться. І він цим користується – навіть диригує всесвітньо відомими академічними оркестрами. Що йому ще треба? Про це й запитую. «Ви знаєте, я хочу зібрати групу, де були б я, Джеймс Тейлор, Елісон Краус, Ерік Клептон на гітарі та Стів Гедд», – ділиться планами Боббі. 

У. Т.: А хто на басі?
 
– Гм... Поки що я таки не готовий сказати.
 
У. Т.: Чому такий склад? Чому раптом Джеймс Тейлор?

– Він один із моїх найулюбленіших артистів. А в Елісон Краус голос, як у янгола. Стів Гедд вплинув на таку кількість барабанщиків, як, напевно, ніх­­то інший. Ерік Клептон – поза коментарями. Й нам усім заважають індивідуальні гастрольні графіки. Але це в мене цілком серйозний намір. Я вже навіть написав якийсь матеріал для цієї групи. А ще хотів би частіше викладати й мати на це більше часу. 

У. Т.: Скажіть, ви не втомилися?
 
– Коли? Зараз чи після виступу? 

У. Т.: Взагалі. Ви вже понад 20 років даєте регулярні сольні концерти, постійно розмовляєте з журналістами... Чи не набридає вам ця визначеність: одні й ті самі пісні, знання того, що відбудеться на концерті...

– Це не зовсім так. Початок концерту завжди несподіваний. Я не знаю, яка буде аудиторія. Це абсолютно не напружує. Маю певну ідею того, як проходитиме виступ, але щоразу тебе щось здивує. Це просто класно. Знаєте, є дуже багато речей, які я роблю постійно. 30 років співаю соло (і в мене в житті було насправді кілька виступів, коли я почувався втомленим), диригую оркестра­­ми, співаю з хорами та біг-бендом, беру учать у гуртах із іншими музикантами, як, наприклад, із Чіком Коріа. 

У. Т.: І як вам вдається не втратити запал?

– Усе просто. Ще перед тим, як мені може стати нудно, я встигаю зайнятися чимось іншим. А потім повертаюся до того, за чим устигнув скучити.

Напередодні київського концерту Боббі МакФеррін виступав у Москві з немаленьким хором співаків, представників різних культур, які виконували напівімпровізовану оперу... Він так робить часто: дуже цікава концепція й не менш цікава історія. Але не наша історія. В Києві він співав соло, й це вкрай приємно. Саме сольний спів – за його ж словами – найбільш природний для нього стан.

Концерт Боббі Мак­­­Ферріна – те, що ти знаєш заздалегідь. Адже є достатньо DVD та численних свідоцтв твоїх друзів-знайомих. Хоча й тут на тебе завжди чекають несподіванки. Найголовніша – оце «те, що ти знаєш заздалегідь» усе одно розкладає тебе на запчастини. Методично заганяє в стан ейфорії. Це неймовірно настільки, що коли хтось для цього підбиратиме слова, то це буде дуже поверхнево. Тут – слова є лише в піснях; поза ними краще не вправлятися в зайвому красномовстві. Один мій знайомий – московський оглядач Кирил Мошков нещодавно сказав: «Це один із дуже небагатьох людей, котрі мені траплялись особисто, в яких є виділений прямий канал до Господа». 

У. Т.: Якось я дізнався, що ви дуже релігійна людина. А коли був маленьким, мені з ваших відео здавалося, що ви просто добре обкурений. (МакФеррін регоче). Втім, ви не проповідуєте... На відміну від тих багатьох, хто виголошує зі сцени релігійні постулати.

– Ні-ні. Це не є моє покликання. Я – співаю. Хоча, мабуть, міг би стати непоганим проповідником. Так, я – християнин. Беру в дорогу кілька Біблій для різних випадків. Щоранку читаю та молюся щонайменше годину – молюся на різні теми. Бути добрим, щоб моя наступна поїздка була безпечною, про свою сім’ю, бути уважним слухачем, бути хорошим до будь-якої людини. Намагатися бути хорошою людиною... 

Інвенція друга. Довільна

Мабуть, у будь-яких підручниках для шоуменів подібний варіант не розглядається як «статистична похибка». Пляма від прожектора-двох, один стілець, один мікрофон, одна людина. Все. Тут будь-хто має лише два виходи: почуватися «оголеним», або дати всім джазу. Є ще унікальний варіант відчувати обидва стани... В цій справі немає нічого інтимнішого, аніж співак на сцені сам на сам. По суті, це й подобається публіці найбільше. Худий афроамериканець у светрі або майці та джинсах, який змушує тебе робити те, що, можливо, робиш украй рідко – бути щасливим. Так-так-так – до появи певних музикантів у твоєму житті ти вважаєш ці слова зовсім порожніми. Це може бути не МакФеррін, але дуже добре, якщо це він: стовідсотковий ефект. 

– Бог дав мені талант і сили розкрити його. Багато хто просто не віднаходить свій талант. Навіть якщо в мене цей дар з’явився від народження, я про нього не знав, доки мені не виповнилося 27 років. Я його шліфував шість років, поки не дав перший сольний виступ. Два-три роки не слухав жодної музики, адже боявся, що стану копіювати когось і щось на мене вплине. А потім ще довго працював над технікою. Але техніка – це не все. Можна здобути найкращу техніку в світі, а що далі? Найважливіше – відчувати. Я дуже довго працював саме над тим, щоб люди почувалися щасливими, коли мене слухають. 

У. Т.: Це – частина вашого дару?
 
– Так. Це частина мого дару.
 
МакФерріна, власне, варто називати в множині. Він – сам собі call-response-метод у музиці: їх щонайменше двоє, й вони підтримують діалог один із одним. Коли їм стає більш-менш нудно, вони починають залучати публіку. А вона цього тільки й чекає, бо значна її частина знає сценарій і готова до розвитку подій. У декого були навіть ноти Ave Maria Баха/Гуно. Баха зазвичай бере на себе МакФеррін, а Гуно просить заспівати зал. Коли йдеться про стару Європу, де всі вивчають нотну грамоту й класичну музику нарівні з математикою, то це цілком зрозуміло, проте коли київська зала склалася в майже ідеальний хор на три голоси, в декого просто щелепа відпала... І це жодним чином не бу­­ло «постановкою» від організаторів: іноді хтось просто знає сценарій.

Є такий DVD під назвою Try It at Home – мається на увазі гра з ідіомою don’t try it at home (не намагайтеся це зробити самі), коли по телевізору показують якісь карколомні трюки. Це півгодинне відео – просто розповідь про те, як МакФеррін пересувається залою й спілкується з аудиторією, співає з ними пісень, які вигадуються на місці, брутально ходить по кріслах тощо. В Києві значна частина слухачів, звісно, розуміла його жарти, але мовний бар’єр усе одно заважав невимушеності. Він кликав публіку на сцену, як завжди: тут був й імпровізований хор-хоровод із глядачів, і люди, які присідали до нього на краєчок сцени. Й хоча з ситуації можна вичавити купу ци­­нічного сміху, ти чомусь усе сприймаєш пози­­тивно. А замість заспівати на біс він просто влаштував спонтанну прес-кон­­ференцію зі слухачами. Я більше не дивитимуся DVD МакФерріна – вони класні, але не відбивають і краплі всього кайфу, абсурду та відвертої розваги наживо. Сценка з київського концерту:

«Привіт, дівчино. Що співатимемо?» – «Шо-шо?» – «Що ти хочеш заспівати?» – «Нє поняла, але ай вонт ту донт воррі бі хеп­пі». (Боббі на певному етапі співу): «Стоп-стоп – тут уже час співати куплет зі словами». – «Шо-шо?» – «Та нічого, поїхали далі»…

 – Навіть коли до тебе на сцену виходить людина, позбавлена слуху, й не влучає в ноти та не розуміє тональності, ти маєш зробити так, аби все було весело, й вона в жодному разі не пішла зі сцени присоромленою. Ти можеш їй допомогти та підіграти, й вона ніколи не повинна бути засміяною. Ніколи. Це було б просто нечесно. Я дуже-дуже це люблю – співати з людьми. Тут завжди є несподіванки. 

У. Т.: До вас на сцену вийшла дівчина й цілком вправно заспівала українську народну пісню, а вам вистачило секунд двадцять (Боббі сміється), аби підхопити й зрозуміти її загальну ідею та гармонію…

– Ти просто маєш слухати й розуміти природу та зміст музики. Тож у цьому випадку я був її учнем. Хочу мати записи українського співу. Можливо, колись би скористався ними. 

У. Т.: А звідки ви берете матеріал для співу?

– Звідусіль. Із музикантів, яких чую по світу, з того, що чую навколо. 

Інвенція друга з половиною. Проміжна

У Боббі МакФерріна на сцені є небагато допоміжних засобів, але трохи більше, ніж здається. Вже згадувані мікрофон, стілець, по якому він іноді барабанить, і, звісно, публіка та запрошені гості. Ще – очевидні «примочки» та фільтри для голосу: ділей та хол, а також гармонайзер, що додає низьких частот голосові, коли той «падає» в басовий регістр. Також на сцені розташовано багато контрольних колонок-мо­­ні­­то­­рів – для ідеального шоу потрібен максимальний контроль. Попри всю зовнішню простоту ідеї, за МакФерріном стоїть велика індус­­трія, в якій задіяно чимало людей – у артиста, котрий має багато кілограмів заліза, вкритого золотом (узяти хоча б 10 статуеток Grammy), інакше й не може бути.

На сцену виносять ще один стілець і виходить рожевощокий хлопчак із баяном. «Ой, а ти хто такий?» – Німа пауза. Це акордеоніст Олексанр Хрустевич – феноменальний хлопець: нещодавно він приніс свої роздруковані імейли до однієї моєї подружки, а там – запрошення до Карнегі-Холлу, класичного фестивалю в Ньюпорті та ще низка першокласних пропозицій. А він просто не розуміє англійської. Але ж прекрасно знає й що таке форте, й що таке піанісимо. Для виконання з ним МакФеррін обрав твір німецького композитора Йоганна Пахельбеля. Другий місцевий спеціальний гість – гітарист Енвер Ізмайлов. Він теж кепсько розмовляє англійською, хоча знаний у всьому світі. Виконав дві теми просто неочікувано вдало, бо ж Ізмайлов не джазовий музикант за своєю суттю. 

Інвенція третя. Остання

Олексій Коган і компанія стоять в очікуванні Боббі МакФерріна. Він надає перевагу телефонним та інтернет-інтерв’ю, і його можна зрозуміти. Тому тепер «до тіла» допущені лише двоє журналістів: я й Віктор Віннер, фотограф Юрій Руднєв та, власне, Коган – обличчя компанії Jazz in Kiev. Коган розповідає, що коли оголошував початок концерту, хвилювався, ніби вперше. Окрім хвилювання та радості в організаторів була ще одна турбота – як у залі розмістити всіх охочих: квитки безпрецедентно й «до дна» розпродали ще за тиждень до концерту. В Когана дзвонить телефон – МакФеррін запрошує нас до себе. В готельному номері зустрічає босоніж, у джинсах та кофті – майже так само, як і на сцені. Він відпочиває, п’є чай. Ми дещо обмежені в часі, адже виконавця ще чекає прийом у посла США в Україні. Помітно, що МакФеррін не дуже розуміє, навіщо цей прийом на його честь, і не знає, що саме там треба говорити. Він тримає певну, правильну дистанцію, але не дивиться на тебе зверхньо й відповідає на будь-які запитання. Єдине, на що музикант не зміг відповісти: «Яке запитання вам досі так і не поставили, а ви на нього чекали?» Він не хоче філософствувати – МакФеррін просто п’є чай. Чай скінчився. І ти не хочеш брати в нього інтерв’ю – просто хочеш трохи поговорити...

Біографічна нота
Роберт «Боббі» МакФеррін

Народився 1950 року в Нью-Йорку в родині оперного баритона Роберта МакФерріна та співачки Сари Купер. З дитинства захоплювався музикою: спочатку грав на кларнеті, згодом основним інструментом обрав фортепіано. Після навчання у школі вступив до Каліфорнійського державного університету.

1977 р. – дебютував як вокаліст у складі колективу Astral Projection з Нового Орлеану.

1980–1981рр. – виступи на фестивалях Playboy Jazz Festival та Kool Jazz, де МакФеррін здобув перше публічне визнання.

1982 р. – дебютна платівка під назвою Bobby McFerrin потрапила на верхівки джазових чартів. Наступний альбом The Voice став першим джазовим вокальним диском, записаним а капела – без жодного музичного інструмента.

1988 р. – збірка Simple Pleasures отримала статус мультиплатинового альбому.

У 1990-х МакФеррін виступав як диригент із різними оркестрами світового рівня (симфонічні колективи Монреаля, Мюнхена, Роттердама, Лондона, Відня тощо).

2008 р. – представив у Карнегі-Холл свою вокальну оперу-імпровізацію Bobble.

 ДИСКОГРАФІЯ
Bobby McFerrin, 1982
The Voice, 1984
Spontaneous Inventions, 1985
Elephant’s Child, 1987
Simple Pleasures, 1988Don’t Worry,
Be Happy, 1988
How the Rhino Got His Skin/How the Camel Got His Hump, 1990
Medicine Music, 1990
Play, 1990
Hush (спільно з Йо-Йо-Ма), 1991
Many Faces of Bird, 1991Sorrow Is Not Forever, 1994
Paper Music, 1995Bang! Zoom, 1996
The Mozart Sessions (спільно з Чіком Коріа), 1996
Circlesongs, 1997
Mouth Music, 2001
Beyond Words, 2003