ut.net.ua 2009-11-20 00:00 Семків Ростислав

Коли машини скажуть "Досить"

Примари похмурої антиутопії посткатастрофічного суспільства: коротко про літературу кіберпанку

За останній місяць слово «вірус» стало циркулювати на вулицях, у транспорті, в медіа з неймовірною інтенсивністю; не те щоб ми раніше його не знали – воно нас ще не лякало, оскільки не було компонентом нашої реальності. Траплялося, ми й раніше згадували про віруси – щойно сідали до комп’ютера, але й тут не відчували страху, адже на сторожі здоров’я наших машин має стояти інстальований дбайливою рукою сисадміна антивірус.

Касандри прогресу

Є в світовій літературі похмурий жанр (його все ще зараховують до фантастики), автори якого певні, що рано чи пізно антивірус знайти не вдасться: ядер­­ні ракети, препарати, створені внаслідок біологічних експериментів, потужні комп’ютери – все це вийде з-під контролю людини, й вона втратить своє майбутнє. Це жанр технічно сильних су­­спільств, котрі бояться техногенних катастроф. У нас його немає.

Творці літератури кіберпанку, а найбільш відомими є Вільям Ґібсон, Брюс Стерлінг, Ніл Стівенсон та Пет Кадиґан, – це невдячні касандри прогресу, схильні в кожному новому науковому винаході, в кожній новішій версії комп’ютера вбачати як не троянського коня, то скринь­­­ку Пандори. Панк як музика, а далі як субкультура, був бунтом проти моральних норм, влади, традиції, врешті – проти всього занадто людського; й кіберпанк логічно виростає з такого протесту. 1948 року вчений-ма­­те­­матик Норберт Вінер видає кни­­­гу «Кібернетика: контроль та комунікація серед тварин та машин»; у той час усі знову (після завершення Другої світової) вірять у силу людського розуму, прогрес і можливості нових технологій; у США рік за роком відбуваються кібернетичні конференції, в СРСР 1954-го вводять у дію першу атомну електростанцію, з’являються перші комп’ю­­тери – тож риторика 1950-х пронизана світлим і радісним передчуттям нової утопії.

Та паралельно наростає тривога. Одне з американських досліджень кіберпанківської літератури розпочинається зі згад­­­ки автора про реакцію в американському суспільстві на запуск першого радянського супутника (1957 рік): тоді ми зрозуміли, що їхні ядерні заряди можуть дістати нас із космосу; Карибська криза 1962 року (коли у відповідь на американські ракети в Туреччині з’явилися радянські на Кубі) зробила перспективу глобальної ядерної війни більш ніж відчутною; цей привид, як ми знаємо, не зник дотепер. Тоді ж, у шістдесятих, фантастика починає змінювати свій тон із бравурно-оптимістичного на три­­­­­вожно-песимістичний. Кіберпанк у цьому сенсі є посткатастрофічним: у цих романах немає питання, чи буде катастрофа, – вона вже сталася або якраз триває, й людина, людство загалом, нічого не може вдіяти – просто мусить із цим жити, з примарною надією вижити.

Кібернетика є наукою про контроль та обмін інформацією в конструйованих системах, то­­му кіберпанк самою своєю назвою означує специфіку власного страху та протесту: це література, що описує майбутнє, в якому людина вже не має значення; людина розумна поступається місцем людині технологічній, андроїду, кіборгу, роботу, комп’ютерній програмі. З погляду штучного інтелекту, котрий набуває свідомості (а це звичний, можливо, навіть центральний кіберпанківський сюжет), homo sapiens – нерозвинуті пітекантропи в історії його еволюції; словом, кіберпанк – це література, в якій машина контролює, експлуатує і врешті усуває людину.

Кіборги і параноя

Звісно, так дає про себе знати вельми архаїчний страх – страх перед стихією, котру неможливо опанувати. Проте боятися урагану, вулканічного виверження чи навіть ядерного вибуху – це боятися зовнішньої загрози, від якої, хоча б теоретично, можна заховатися; кіберпанк від початку свого існування протиставляє людині невидимого, направду внутрішнього ворога: радіацію, вірус, зрештою кіборга – напівлюдину й водночас напівмашину, компоненти яких поєднані в цьому організмі в різній пропор­­ції. Робота можна вимкнути, натомість кіборга вийде хіба… вбити: він і людина, а тому поява цього образу на сторінках книг тягне за собою весь комплекс наших гуманістичних переживань, але він і машина, а тому його можна контролювати – питання, кому належатиме контроль.

Головна інтрига роману Філіпа Діка «Чи мріють андроїди про електроовець», відомого за екранізацією «Той, хто біжить лезом» (Blade Runner), полягає якраз у складності вирізнення кібернетичних організмів з-по­­між людей. Смертельно небезпечною машиною може виявитися сусід, котрий зараз приязно тобі усміхається. Звідки чекати удару? Намтомість, знаючи, що кіборг – це мікс, аплікація машинного та людського, чи гуманно буде полювати на нього і позбавляти його життя? Діка вважають одним із предтеч літератури кіберпанку; герой згаданого роману Рей Декард – мисливець за людиноподібними кі­­боргами-андроїдами; він у самому епіцентрі тих дивних нових для людини проблем: чи можуть андроїди переживати, любити, розуміти й творити мистецтво? А чим тоді люди суттєво відрізняються від цих організмів? І, найстрашніше, чи не є андроїдом він сам? Адже в суспільстві майбутнього межу між машинним та людським відстежити годі.

Кібернетичний організм залишається небезпечною мрією, та наукова фантастика, підрозділом якої вважають кіберпанк, може продемонструвати великий каталог уже здійснених мрій. А що як завтра ми побачимо їх на вулицях?.. З цього погляду, література кіберпанку є своєрідним соціальним прогнозуванням: що далі?

Водночас, доповнений технологією організм – це споконвічна людська мрія про досконалість та безсмертя. Морфей із найбільш знаного кіберпанківського фільму «Матриця» каже: деякі закони цього світу можна обійти, деякі – зламати. Технологія робить людей сильнішими: агенти з того ж фільму ні секунди не сумніваються, що Триніті знищить загін дебелих і наголошено маскулінних поліцейських, адже вона не просто дівчина-кіборг, організм, наділений технологічно генерованими надможливостями. Ввесь кіберпанк постає такою сагою про нові можливості, котрі здатні покласти край людській цивілізації.

Природа контролю

Кіберпанк є постмодерною антиутопією. Антиутопією, бо не лише земну реальність майбутнього, а й вигаданий Вільямом Ґібсоном і тепер уже втілений (мрії збуваються!) у світовій мережі кіберпростір контрольовано; й постмодерною, бо ми вже не тішимо себе сподіваннями, що контролює його людина. Вся перша трилогія Ґібсона (романи «Нейромант», «Граф Нуль», «Мона Ліза овердрайв») – мозаїчна історія про те, як штучні інтелекти рухаються до всесвітньої влади, а люди намагаються їм перешкодити, та нічого не спроможні зробити. Хоч уже в класичних антиутопіях («Новий радісний світ» Олдоса Гакслі, «1984» Джорджа Орвелла, «451° за Фаренгейтом» Рея Бредбері й багатьох інших) з’являється визначальна і для романів кіберпанку риса: влада, контроль та анонімність. Вінстон Сміт, центральний персонаж «1984» Орвелла, ніколи не бачив Старшого Бра­­та, котрий невідступно стежить за ним; у романах Ґібсона зроблено наступний крок: бачити нікого, бо земну та віртуальну реальності контролюють програми – безтілесний, проте наділений свідомістю цифровий код.

Загальна схема кіберпанківського роману така: є машинна система контролю, котрій на її ж території, у змодельованому ком­­п’ю­­тером кіберпросторі намагається кинути виклик від­­чайдух-хакер, романтичний, позичений у жанрі вестерну «ковбой клавіатури». Як і у вестернах, фінал його пригоди сумний: він гине або (ще одна данина романтичним сюжетам) змушений залишити технологічний світ і переховуватися там, куди цивілізація ще не дійшла. Натомість, як каже Блеквелл – персонаж іншої трилогії Ґібсо­­на: коли ви знайдете таке місце, де немає телефонів та телебачення, покличте мене туди. Подібно до Рея Декарда в згаданому романі Філіпа Діка, хакери Ґібсона – Кейс, Боббі, Лейні, знаючи, з якою невидимою та могутньою силою їм доведеться зіткнутися, постійно перебувають у непевності, очікуванні удару звідусюди, в елементарному страху. Можливо, страх – це найперше, що в романах кіберпанку позначає людину. Адже машини не бояться.

Звісно, залишається ще любов. Усі кіберпанківські твори є, власне, романами, бо обо­­в’яз­­ково розповідають любовні історії. Інколи, як у «Матриці», спалахує навіть віра, що любов таки врятує. Втім, варто перечитати початок «Графа Нуль», аби переконатися, наскільки досконалою може бути симуляція цього визначального для людини почуття.

Кохання на сторінках кіберпанківських книг підкреслено романтичне: воно триває мить і наперед позначене смутком прощання. В романі Ґібсона «Ідору» розділ «Щасливий», у якому любовна пригода Лейні набуває завершення, найкоротший – лише 10 рядків. Та й гендерні характеристики в цих історіях від початку змінено: традиційні маскулінні чоловіки майже не мають шансів вижити: їх сила – ніщо порівняно зі сталевими м’язами машин, а загнані в підпільні ком­­п’ю­­­терні нори хакери можуть виявити власну силу хіба в мережі. На противагу маємо низку образів вольових та вбивчо міцних завдяки технології жінок, най­­яскравішою з-поміж яких є Ґібсонова Моллі (з неї майже повністю позичено матеріал для створення матричної Триніті). Між тим, штучним інтелектам байдуже, в яких образах себе являти. Показовий у цьому сенсі останній епізод третього фільму «Матриця»: десь далеко у віртуальному просторі, змодельованому під схід сонця над водами океану, зустрічаються старші чоловік та жінка, а ще маленька дівчинка. Це штучні інтелекти різного ступеня розвитку. Вони спокійно, з дрібкою легкого смутку говорять про загиблого людського героя – Нео, весь епічний подвиг якого врешті-решт мав наслідком, ні, не перемогу – лише перемир’я між жменькою зосталих людей та машинами. А перемир’я, як ми знаємо, може бути тимчасовим.

Чорна діра довкола Чорнобиля

У нас не пишуть кіберпанківських романів. Українською навіть не перекладено жодного іноземного. Цікава тенденція: виглядає, що ми просто ніколи не задумувалися над такими речами. Ми не чекаємо катастроф і не намагаємося прогнозувати майбутнє. Вірус заскакує нас зненацька. Й доки ми упиваємося питомим бурлеском рідної культури, наш простір моделюють інші. В кіберпанківських романах, більшість яких написано від 80-х років минулого сторіччя, Україна не лише фігурує, а й позначена цілком упізнаваною метафорою. Безживна пустка довкола чорнобильсь­­ко­­го саркофага, чорна діра світової інформаційної мережі, затаврована слідом гігантської ядерної катастрофи. Так, хочеться бачити в такому погляді страх західного обивателя перед роздутими в ЗМІ наслідками 1986 року, а не похмуре пророцтво. Сподіваймося, що втікач «запустілих залізобетонних пейзажів далекого Києва» Віталій Чорнобиль, персонаж роману Ніла Стівенсона «Лавина» – образ випадковий, екзотичний. Врешті, в кібер­­пан­­ківських романах навряд чи яка країна може похвалитися безпекою і добробутом, та й національних держав у нашому сучасному розумінні там уже давно немає.

Але варто замислитися над іншим – над бідністю уяви, котра не моделює нашого завтра й не реконструює, що було вчора. Фактична відсутність у сучасній українській літературі резонансних прогностичних та історичних романів – суттєва вада всього культурного процесу. Так, знаєте, й далі пишемо про курйозні пригоди опереткових козаків-невмирак на кшталт Андруховичевого Отто фон Ф. чи переживаємо перші оргазми проблемних підлітків Дереша або Карпи.

Біда, звісно, в бракові традиції жанру. В нас не було якісних антиутопій, то звідки взятися в такій пустці транквільному до страждань індивіда кіберпанку? (Винниченкову «Сонячну машину» не враховуємо: це радше казка, фентезі, ніж вірогідна прогностична модель). Хоча можемо себе заспокоїти – знані антиутопії, як і сьогочасну літературу кіберпанку творили автори, приналежні до націй, котрі звикли вважати себе «великими», котрі вірять, що здатні керувати світом і тому спонукають себе мислити глобально. Немає польського або чеського кіберпанку – натомість російський існує ще з середини 1990-х.

 [1639]

 
Найвідоміші книги в жанрі кіберпанк

 Томас Пінчон
 
«Райдуга гравітації»,
 
1973
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 Вільям Ґібсон
 
Трилогія «Кіберпростір»:
 
«Нейромант», 1984
 
«Граф Нуль», 1986
 
«Мона Ліза овердрайв», 1988
 
 
 
 
 
 
 
Брюс Стерлінг
 
"Схизматриця", 1985
 
«Вакуумні квіти», 1987
 
  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Руді Рюкер
 
"Програма",
 
1982
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 Ніл Стівенсон
 
«Лавина»,
 
1992
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Пет Кадиґан

 
«Чай з порожньої чашки»,
 
1998
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
Майкл Свенвік
 
"Вакуумні квіти",
 
1987

 

 

 

 

 

 

 

Джон Ширлі
 
«Трансманіакон»,
 
1979