ut.net.ua 2010-08-06 11:12 Костюк Богдана

Україна: ні друзів, ні ворогів?

Відмова України на законодавчому рівні від вступу до НАТО і поглиблення всебічної співпраці з Росією залишилися майже непоміченими на міжнародному рівні

Відмова України на законодавчому рівні від вступу до НАТО, з одного боку, і поглиблення всебічної співпраці з Росією, з іншого, насправді залишилися майже непоміченими на міжнародному рівні. Хоча якраз ідеться, defacto, про зміну зовнішньополітичного курсу держави, яка географічно розташована у центрі Європи, але геополітично уже давно перестала грати помітну роль у житті як Європи, так і Євразії.

 

Євроінтеграційні мантри: від Ющенка до Януковича

Однією з причин перемоги Помаранчевої революції вітчизняні політологи ще донедавна називали рішучий «поворот» зовнішньополітичного курсу України від багатовекторності до євроатлантичної інтеграції. Але, як і багато інших хороших ідей від Віктора Ющенка та його команди, євроатлантична інтеграція так і залишилась симпатичною ідеєю, або, якщо хочете, мрією багатьох українців. Тих, хто сподівався на серйозні реформи в усіх сферах життя, що їх наслідком мало стати покращення життя, демократизація органів державної влади і суспільства, прозорість у політиці та бізнесі тощо. Але нічого подібного не сталося, оскільки ані сам Ющенка, ні його оточення реформ, які би змусили їх усіх жити «прозоро», не влаштовували. Адже вибудувана у радянські часи система державної влади, пов’язані з нею бізнес – можливості, влаштовували команду тодішнього Президента значно більше, ніж європейські принципи життя державної еліти.

І у цьому зв’язку варто віддати належне нинішньому главі Української держави. Віктор Янукович не став заморочуватись євроатлантичними мантрами: він оприлюднив і виніс на розгляд Верховної Ради, а парламентська більшість законодавчо закріпила політико-державно-економічний statusquo, заснований у добу пізнього Щербицького і розвинений у часи раннього Кучми. Тобто, Україна знову «реформується», але за приклад бере не економічно розвинені західні демократії, які й становлять кістяк НАТО, а євразійську модель, коли «друзям усе, ворогам – закон», коли закон про податок на багатство успішно завалюється при голосуванні дружньою більшістю за підтримки опозиції, а збільшення тарифів на газ і сукупні речі б’ють у першу чергу по малозабезпечених верствах українського населення та по малому, сімейному і середньому бізнесу. А саме цей бізнес у розвинених країнах Заходу і становить оплот демократії. І, насправді, справа не стільки у відмові від курсу на зближення з економічно розвиненими, демократично і національно свідомими державами – членами НАТО та ЄС, скільки у фактичній відмові від справжніх реформ, які змінили би державу: від нинішньої системи державної влади і стратегії купівлі – продажу (від політичних партій – до галузей економіки) до відносин між владою і суспільством…

А до речі, про суспільство: згідно з соціологічними опитуваннями, які проведено на замовлення представництва Європейської комісії в Україні, 62 відсотки українців не знають або погано знають, що таке Європейський Союз! Ці ж дві третини опитаних зізнаються, що їм бракує інформації. Тобто, коли соціологи цікавляться, чи хотіли би громадяни України, аби їхня держава стала членом ЄС, - більшість громадян каже «так» і при цьому не уявляє, що то за Союз такий! «Це щось подібне до ООН», - відзначили чимало з опитаних. Не варто звинувачувати пересічних українців у тому, що вони погано орієнтуються у зовнішній політиці, то не їхня справа – це справа влади і державних ЗМІ надавати об’єктивну інформацію про Євросоюз, про стандарти життя в ЄС, про тамтешні принципи розбудови системи влади і її (влади) співпраці та контролі з боку громади. Тим часом, ані влада, ні державні медіа не поспішають рекламувати ЄС. Ясно, на це потрібні чималі кошти, які у держбюджеті відсутні – адже є першочергові завдання, є соціальні проблеми, які треба вирішувати, бо ж українці не зрозуміють, якщо виділені на зарплати кошти підуть на інформаційну кампанію якогось там Євросоюзу! Тому що українська громада виживає часто усупереч державним органам влади, і більшість громади намагається заробити на хліб насущний, куди вже там думати про асоційоване членство або зону вільної торгівлі з якимсь там Євросоюзом…

Та і російський зовнішньополітичний напрямок цікавить українців настільки, наскільки це поліпшить їхній матеріальний стан: українцям байдуже, хто вкладає кошти в українську економіку, аби буди робочі місця і більш-менш нормальна зарплата. А оскільки правила гри в Україні якщо не тотожні, то подібні до російських, саме російський бізнес і інвестує в українську економіку. Західні компанії, не звичні до нашої корупції, розтягненого у часі процесу отримання дозвільних документів, не поспішають на ринок неньки.

Між іншим, у цьому зв’язку виникає така думка: насправді, великий вітчизняний бізнес, зорієнтований на експорт, зацікавлений у якнайшвидшій інтеграції України до Євросоюзу. Ну, не хочеться українським олігархам віддавати «шмат» власності російським конкурентам – ні в Україні, ні в Європі. Тим більше, що після фінансової та економічної кризи в Європі можна недорого ( у порівнянні з Україною) прикупити або мережу готелів, або енергогенеруючі компанії, а то й індустріальні підприємства. Це вже не кажучи про нерухомість: її багаті українці почали скуповувати в елітних місцях європейських столиць та курортів майже паралельно з російськими олігархами і багатіями. Там же – у «старій Європі» - часто живуть родини українських бізнесменів та політиків, а їхні діти навчаються у престижних учбових закладах. Одним словом, як каже київський політолог Михайло Погребінський, «українська олігархія давно й успішно інтегрувалась до ЄС».

Дещо про психологію і про мандри

Якщо чесно, від колишнього губернатора потужної Донеччини, чиє становлення господарника та політика відбулось у добу СРСР (назвемо це – епохою пізнього Брежнєва), не варто було і чекати закликів до інтеграції в ЄС і вступу до НАТО. Не може людина – за дуже рідким винятком – зламати власну психологію, і перетворитися з «міцного господарника» радянської закваски на прихильника демократії та ринкової економіки. Віктор Янукович чесно і щиро керує країною так, як його вчили радянські наставники і старші товариші. Між іншим, при цьому він намагається пострадянський і справді дикий капіталізм «вписати» хоч у якісь рамки, за прикладом російського екс-Президента і нинішнього прем’єра РФ Володимира Путіна. Що з цього вийде – покаже час.

Поки що виходить не дуже: по-перше, такої масованої атаки з боку Росії на українську власність, попередньо «розписану» поміж вітчизняними олігархами, не чекав ні Янукович, ні його команда у Києві і на місцях.

По-друге, спроба згорнути демократичні свободи (які при Ющенку мало не перетворились на анархію) викликала несподіваний для нинішньої української влади супротив як усередині країни, так і у демократичних державах Заходу. А до цього Президент виявився не готовим: для нього – а ще більше для його бізнесового оточення – важливий позитивний імідж України, яка, повторюю, експортно зорієнтована. «Думка закордонного партнера чимало важить для таких людей, як Янукович. Колесников, Клюєв, Ахметов: ці люди ведуть бізнес по усьому світу, мають власність у державах Євросоюзу, спілкуються з партнерами у ЄС і США. Тож звинувачення влади України у порушенні прав людини для них негативний фактор: ці звинувачення можуть загальмувати розвиток їхнього бізнесу за кордоном», - каже виконавчий директор Української Гельсинської Групи з прав людини Володимир Яворський.

По-третє, Президентське оточення, розставивши на місцях свої кадри, не очікувало, що, наприклад, у Криму «старі регіонали» за підтримки комуністів і навіть БЮТівців, виступатимуть в окремих місцинах автономії проти «нових (новопризначених) регіоналів» з Донбасу. Не менш показовим є приклад Тернопілля, де Януковичу довелось чи не в авральному порядку спершу призначати, а потім звільняти губернатора (Я. Сухого). Плюс – вирубка у Харкові зеленої зони (парку Горького) спричинила акції громадянської непокори та знизила рейтинги «регіональної» влади.

Тож тепер В. Януковичу треба «грати на три фронти»: зберігати стабільність усередині України, при цьому не використовуючи зайвий раз силу проти громади; зберігати на належному рівні співпрацю України та ЄС, поглиблюючи реальний діалог з європейськими столицями і сподіваючись до нового 2011 року зробити подарунок своїм бізнесменам – підписати угоду про створення зони вільної торгівлі (ЗВТ) між Україною та Євросоюзом; зберігати знову братерські взаємини з Росією, при цьому не віддаючи російським «братам» задарма українську власність.

Між іншим, якщо угода про створення ЗВТ більше розрахована на бізнес, то лібералізація візового режиму між Україною та Євросоюзом надасть поштовху саме поширенню інформації про ЄС. «Краще один раз побачити», хіба ні?! Принаймні, соціолог – директорка Фонду «Демократичні ініціативи Ілька Кучеріва» Ірина Бекешкіна стверджує: «Якщо пересічні українці отримають змогу подорожувати по європейських країнах, вільно пересуватись по ЄС, кількість тих, хто знається на проблематиці Євросоюзу, у нас значно зросте. За нашими даними, трохи більше 20 відсотків українці їздили до ЄС як туристи, а відсоток студентів, які вчились у країнах ЄС, просто мізерний. Це погано, тому що мандри по різних країнах, спілкування з громадянами тієї чи іншої країни є найкращою інформацією про життя держави чи союзу держав…». Крім цього, це ще і можливість порівняти рівень життя – нашого та їхнього, і шанс побачити реальну дію європейської демократії…

Щоправда, чимало самих європейців (в основному – з колишнього «соціалістичного табору»), констатують, що «європейська демократія тхне російським газом». Маючи на увазі вплив офіційного Кремля, вибачте – «Газпрому» на ставлення ЄС до тієї ж України. Знову ж таки: не секрет, що «охолодження» стосунків між Україною та ЄС відбулось ще у період президентства В. Ющенка, коли чвари поміж ним та Ю. Тимошенко, між різними політичними кланами в Україні розчарували західних прихильників нашої держави. До того ж, українсько-російські проблеми, в основному пов’язані з енергоносіями, популярності Україні не додали, вже не кажучи про зимові «газовати» між Києвом і Москвою, унаслідок яких мерзли європейці…

Неважко збагнути, що енергетичну стабільність, без якої немає стабільності економічної, більшість європейських політиків та бізнесменів проміняли на добрі взаємини з не прогнозованою Україною. При цьому навіть нині, усупереч бажанню нинішньої влади, Україна не стала для європейців менш прогнозованою: не розуміють європейські політики (а разом і політологи, і аналітики, і бізнесмени, і банкіри), як можна ставити на один щабель питання пролонгації іноземних військ та ціну на енергоносії… Маю на увазі перебування Чорноморського флоту Росії у Криму – за «низьку» ціну на імпортований газ. Прикметник «низький» свідомо беру у лапки, бо від 1 серпня, як і абсолютна більшість українців, сплачуватиму за побутовий газ більше, ніж раніше; відповідно, нові газові розцінки потягнуть подорожчання житлово-комунальних послуг, товарів першої необхідності і так далі.

І знову про безпеку

Поняття «безпека» настільки багатогранне, що розкрити його сутність в українському контексті в одному матеріалі вельми складно. Тому що безпека – необхідна складова повсякденного життя кожної людини і цілої держави, тому що безпека – це не лише питання цілісності і захищеності держави, а і проблема наявності чи відсутності гарячої води у наших оселях або електрики на робочому місці. Не кажучи вже про спеку, лісові пожежі і розмноження небезпечних мікробів у зігрітих водах Азовського і Чорного морів – у контексті сьогодення. Але електрика, гаряча вода, нормальне функціонування житлового комплексу і громадського транспорту, можливість отримати зарплату і зняти її з банкомату, щоб придбати пляшку прохолодного пива чи свіжого тістечка тим чи іншим чином залежать саме від безпеки цілої держави.

А державу під назвою Україна назвати безпечною чомусь не виходить – як і вважати, що вона унебезпечена від потенційних ворогів. «Застаріла міська інфраструктура, застарілі енергомісткі технології на виробництві – від важкої індустрії, металургії до сільського господарства, відсутність інновацій і глибоких посекторових реформ роблять Україну небезпечною з точки зору проживання у ній. НЕ менш небезпечні тенденції поширення ВІЛ – СНІД-у, туберкульозу і висока смертність від онкологічних захворювань та алкоголізму, зниження рівня освіти і кваліфікації українських робітників не лише зменшують привабливість нашої країни в очах потенційних інвесторів, а і роблять життя у ній небезпечним для самих українців», - розповідає експерт європейського центру енергозбереження, фахівець з питань стабільного розвитку Вадим Дюканов.

Соціолог Ірина Бекешкіна додає: «Перед Україною уже не так гостро стоїть питання вступу до НАТО, чи євроінтеграції: по-перше, на гірше змінюється довкілля, але якщо ті ж таки держави – члени Альянсу та Євросоюзу впроваджують технології, гуманні для природи і дружні для людини, то українська влада на це не здатна. По-друге, українське населення скорочується: це і результат погіршення довкілля та недовіри населення до влади, до позитивних змін, і причина збільшення міграційних потоків з України до більш розвинених територій. По-третє, розмивання української ідентичності, української національної ідеї русофільством і панславізмом, люмпенізація населення аж ніяк не сприяють зміцненню української державності, що також вельми небезпечно…».

Політолог Михайло Погребінський радить шукати «ворога у собі»: «Це просто по Шварцу, ба навіть по Фрейду: найбільш проблематично знищити внутрішнього ворога, змінити себе самого. Врешті-решт, не Янукович чи Тимошенко кидають недопалки просто на підлогу у наших під’їздах, і не Азаров або Соболєв накачуються пивом зранечку і кидають порожні пляшки повз смітники, просто на клумбу… Доки не зміниться психологія особи, доки не навчиться людина і суспільство відповідати за свої власні дії, не варто чекати змін у владі. Від країни з нівельованими моральними цінностями годі чекати прориву до європейської стабільності, добробуту і чистих вулиць!».

До того ж, національної ідеї в Україні як не було, так і не має. І не передбачається: гуманітарний блок нинішнього уряду, за мовчазної згоди або байдужості більшості українського суспільства, розвиває ідеї панславізму, російського шовінізму та продовжує розподіл України за ознакою «свій – чужий», точніше «галичанин – донечанин».

При цьому додається ще проблема ідентичності Криму,  який особливо і не асоціював себе з Україною і залишався «форпостом російського неоімперіалізму» (за словами народного депутата Олеся Донія). А відтепер, з пролонгацією перебування російського Чорноморського Флоту, з одного боку, і демографічною революцією мусульманського населення автономії, з другого, Крим ризикує перетворитись не просто на не український регіон у складі України, а на справжнісіньку «гарячу точку», чи то «заморожений конфлікт» на кшталт Придністров’я. І навряд чи проросійських радикалів або ісламістів (поки що не чисельних) цікавлять правові нюанси: приклад Косова та проведена Росією анексія Абхазії, що би про них не казали ООН, ОБСЄ або правники – міжнародники, вельми яскраві. «Небезпека не у тому, що Крим стає радикальним, а у тому, що ані антиросійська політика Ющенка, ні про-донецька політика Януковича не виправляють, а лише загострюють ситуацію в АРК», - стверджує лідер кримських комуністів, народний депутат України Леонід Грач.

А починається все, справді за Фрейдом, з відсутності само ідентифікації – як особистості, так і держави. Як політика, так і пересічного громадянина України. Національна ідея – це той щит, який міг би зберегти єдність української держави, сприяти її розвиткові, допомогти нарешті народитися політичній нації українців. Але поки що ні влада, ні суспільство, ні вузенький прошарок інтелігенції здатності до створення такої ідеї не продемонстрували. Щось намагався зробити В. Ющенко – але його погляд на національну ідею України носив … лузерський характер: була Трипільська цивілізація – і немає. Були повстання і війни – ой як багато українців полягло у тих битвах. Голодомор знищив селянство – носія національної традиції. Так, це все було, кривавою видалась українська історія.

Але, за великим історичним рахунком, історія будь-якого народу, становлення будь-якої держави за рідким винятком без крові і потрясінь не обходяться! Чеський історик і політолог, директор міжнародного Вишеградського фонду Петер Вагнер пояснює: «Історія людства у крові купається, тож саме інтелектуали і влада тієї чи іншої держави не на кількості пролитої крові, а на кількості та якості здобутків мають створити ідею, яка рухає державу, яка єднає народ. Для мене справжнім відкриттям було те, що гетьман Іван Мазепа, переможений Петром Першим, для України стільки зробив: жертвував на освітні заклади і монастирі, на розвиток науки та культури. Мене дивує, чому Мазепу згадують українці (включно з вченими) у контексті саме Полтавської битви і втрати гетьманом влади?! Мазепу ж можна героїзувати як стратега, полководця, мецената – і вельми харизматичного чоловіка, такого собі українського Дон Жуана… Для сучасних українців потрібен саме такий Іван Мазепа, і потрібне те ж Трипілля як перша європейська сільськогосподарська цивілізація, що її досвідом і здобутками досі аграрії користуються! Незрозуміло, чому ані українська влада, ні наука не популяризують прогресивні переможні історичні факти?!». Без коментарів.

І насамкінець: не варто нагадувати про ті українсько-російські угоди, які названі Харківським пактом, ані про десятки міжнародних договорів, згідно з якими окремі держави і міжнародна спільнота у цілому гарантували України її суверенітет і територіальну цілісність. Не варто, оскільки декларації і гарантії на сьогодні залишаються на папері (плюс – тексти можна в інтернеті знайти), ними справно оперують урядовці і дипломати, аналітики і політики.

Але реального почуття безпеки ці потрібні, корисні, необхідні Україні тексти пересічним українцям не дають. Тому що внутрішнього розуміння поняття «безпека», за дуже рідким винятком, українці не мають. Тому що, теж за дуже рідким винятком, більшість українців не почувають себе убезпеченими і захищеними не те що у разі нападу зовнішнього ворогу, чи то посягань когось на територію України, - а під час ремонту власної оселі, чи під час пересування по рідному місту, або ж у процесі повсякденної праці. Та і українцями, врешті-решт, себе почувають далеко не всі громадяни цієї держави: не тому, що погані, а тому, що майже нічого не знають ні про свою рідну землю, ні про свій народ.