ut.net.ua 2010-07-15 15:05 Горбик Роман

Віршуючи в твіттері

Зведена на марґінес поезія намагається пробитися до читача через соціальні медіа – однак поки що без помітних успіхів. 41 Міжнародний фестиваль поезії, що відбувався в Роттердамі, вкотре довів: поезія залишається простором контркультури
Один із найважливіших літературних фестивалів у світі – Міжнародний Роттердамський – засновано 1970 року, коли після революційних 60-х перспективи поезії видавалися, вочевидь, значно оптимістичнішими. Захід щорічно проводить міжнародна громадська фундація Poetry International, що й міститься в самому Роттердамі. Вона об’єднує редакторів і критиків із 40 країн світу – це дозволяє залучати до участі різномовних поетів із усіх усюд. Приміром, цього року до Роттердама приїхали 24 автори із 21 країни, від Норвегії до Судану. Програма заходів трошечки ширша ніж уже традиційні й для України фестивальні форми. У міському театрі протягом тижня поєднувалися поетичні читання, круглі столи, відео- й цифрова поезія, експериментальна музика. Поема Нізамі «Лейла й Маджнун», обрана за один із тематичних текстів фестивалю, «перекладалася» мовою музики й сучасного танцю. Власне поети-учасники фестивалю теж були на будь-який смак, умовно кажучи, від Зерова до Тарнавського і від Драча до Жадана. Характерна особливість українських поетичних збіговиськ – «фестивалять» практично тільки молоді поети – для Європи цілком незнана.
 
«Цього року фестиваль має дві теми: перша – поезія й проза, відмінності й подібності між ними, друга – поезія зі США, – розказує прес-секретар фестивалю Ян Курвінкель. – Чому саме ці теми? Нам здалося, що існує певне суперництво між поезією та прозою, проте водночас у них є й багато подібного, вони навіть, можна сказати, люблять одне одного. Але коли в 1990 році один із найцікавіших сучасних поетів Чарльз Шиміч отримав Пулітцерівську премію за поезії в прозі, дехто навіть обурювався, що перемогла така «непоетична книжка». От про це й хотілось би поговорити.
 
З іншого боку, після 11 вересня двері американської поезії немов зачинилися від світу: як тепер кажуть, «американська поезія для американців». Цю прикру відрубність хотілось би подолати. Поки що нам вдалося зробити окрему сторінку на нашому сайті, присвячену американським поетам, її запустили в березні. На фестиваль приїхала Кетрін Коулз із Poetry Foundation, щоб розповісти про стан поезії в Америці, маємо також зі США кількох авторів найпершої величини: Крістіан Гокі, Майкл Палмер, Чарльз Кеннет Вільямз.
Росіянка Катя Каповіч теж нині мешкає у Сполучених Штатах. Крім читання їхньої поезії, ми також обговорюємо вірші класика Воллеса Стівенза – він ще й голландець за походженням, тому дуже близький нам, організаторам. Церемонію відкриття ми назвали «13 способів подивитися на дрозда» – на честь однойменного вірша цього видатного поета минулого сторіччя».
 
Церемонія відкриття, власне, стала за квінтесенцію фестивалю. Час, що його не посідало читання віршів, організатори примудрилися урізноманітнити виступами кількох джазових гуртів, короткометражним відеоартом на теми поезії, Віславою Шимборською, що декламувала себе на великому екрані, й навіть виступом експериментального театру. Актори пізніше вишикувалися у фойє в спеціальних дерев’яних кабінках, куди кожен міг зайти поспілкуватися, що невідв’язно нагадувало голландську проституцію з її вітринами. Самі читання були дуже стислі й динамічні: геометричне, скупе освітлення сцени, лише по одному віршеві від автора. Таким чином спробували віддати разючу відмінність стилів учасників, від украй політично анґажованого Камрана Мір Газара з Афганістану («Покинь, кажуть вони мені, писати! / Пиши – і ми покажемо тобі Ґуантанамо вдома, / пиши – і ми порішимо тебе») до герметичного марокканця Аль-Саддіка Аль-Радді («Вулиці спорожніли від моїх друзів / лампи погасли / у вікнах далеких домів / і втрачене серце відлунює у своїй самітній кімнаті»). В залі – досить чимало людей як на поетичний захід. Тобто не більш як три-чотири сотні.
 
На щоденних поетичних читаннях, відповідно, «світилася» ще менша (хтось скаже – достатня) кількість людей, чимало з них, до речі, літніх. До того ж, коло відвідувачів було приблизно те саме впродовж усього фестивалю. Певний контраст між організацією заходу на межі винахідливого і попсового та невеликою як на культурну подію міжнародного рівня кількістю відвідувачів вкотре створював враження, що поезія в цій формі – таке собі свято для себе, захід для невеликого кола «своїх», друзів і однодумців, глибоко нішева пропозиція на культурному ринкові, яка потайки прагне стати справді масовою і водночас соромиться свого бажання. По суті – та сама тусівка, нехай навіть глобального масштабу. Контркультура на ґрантовому утриманні великого капіталу; андеґраунд, що підторговує в фойє роттердамського театру буржуазно ошатними книжками й футболками з написом «Palestine IsReal».
 
«Поезія в Нідерландах (як і, мабуть, деінде нині в світі) посідає, м’яко кажучи, периферійну позицію, – провадить пан Курвінкель. – Наприклад, нова книжка віршів виходить накладом десь у 800 примірників зазвичай, якщо дуже відомий автор – десь зо дві тисячі. Так, сьогодні за поезію доводиться боротися. Але нам подобається ця боротьба. Я от дедалі частіше чую, що поезія то елітарна культура. Але еліта – сьогодні це, як бачите, новий андеґраунд, тому все починається спочатку, це замкнуте коло. Певна річ, сучасне мистецтво виглядає високочоло, проте люди можуть відкрити для себе й інший його бік: слова, значення, відчуття. Поезія це передусім досвід, а отже, в принципі, доступна для сприйняття».
 
У боротьбі за публіку західні фестивалі освоюють нові медіа, зокрема, соціальні мережі. Однак поки що це не дало як-небудь відчутного результату. «Ми намагаємося застосовувати нові можливості для популяризації поезії і залучення ширшої публіки, – ділиться секретами пан Курвінкель. – Наприклад, у день відкриття фестивалю ми почали акцію на твіттері: виставляємо анонси подій, цікаві цитати з круглих столів, посилання. Активно використовуємо прямі трансляції в інтернеті; віддавна маємо власну сторінку на фейсбуці. Є в нас і власний блоґ, де поети, організатори, учасники фестивалю діляться враженнями – це один із найвдаліших ходів. Хоча, слід сказати, я особисто твіттер просто ненавиджу і переконаний, що це радше доповнення до вже наявних інструментів, а не порятунок як такий. Напевне, треба інвестувати більше в промоцію таких фестивалів як наш, більше перекладати поезію. Ми повинні знайти насправді змістовні форми просування поезії – в тім-то й проблема, що поки що їх бракує».

Якщо пригадати, що англійське слово «твіттер» зокрема відсилає до пташиного щебету і свисту, не дуже оптимістичним пророцтвом для просування поезії у вебі версії 2.0 звучатиме цитата з учасника фестивалю іспанця Антоніо Ґамонеди: «Хтось висвистує в моєму серці. Не знаю хто це є, але розумію цей нескінченний, моторошний склад».

схожі публiкацii