ut.net.ua 2010-08-26 14:12 Безп’ятчук Жанна

Спогади Містера Chairman

Геннадій Удовенко про п’ять годин від Вашингтона до Нью-Йорка, ранок 24 серпня 1991 року, рочестерський тризуб і ґданські листівки

«Все йде, все минає», але щось лишається. Що саме? Це залежить від вибору свідомого чи підсвідомого нашої епізодичної пам’яті, від уміння літописати себе. Той, хто вміє це робити, здобуває історію, той, хто не прагне чи не може, здобуває нудні підручникові звіти-компіляції, що не дарують уяві символів і образів, а інтелекту – смислів і змістів. І новочасні ідеологи можуть перетасовувати ці компіляції, як їм заманеться.

Тиждень зустрівся з Геннадієм Йосиповичем Удовенком, чільним представником унікального покоління українських дипломатів, щоб поговорити не про рутину й тривоги сьогодення, а повернутися в історію двадцятирічної давності. Його поколінню дипломатів доводилося пробивати стіни байдужості до України у світі,  воно може порівняти безликість служби представником УРСР у радянських дипломатичних структурах із статусом посла, міністра, постійного представника незалежної України. Зрештою, це покоління знає, з чого, власне, починалося українська незалежність. Нам же залишається добре пам’ятати, думати, розуміти.

Адміністративний чи державний кордон? 

Що таке кордон? Це єство держави.Коли приймався Акт проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року, я був постійним представником України при ООН. У період між Актом і референдумом була прийнята низка важливих законів, зокрема Закон України Про державний кордон України № 1777-XXIIвід 4 листопада 1991 року. Верховна Рада вносила зміни в цей закон кілька разів.

Від самого початку української незалежності в нас були проблеми з Росією. Вона керувалася таким принципом, що державним кордоном країн СНД є державний кордон колишнього Радянського Союзу по периметру. Все, що всередині цього великого периметра, - це адміністративні кордони, а не державні. І так має бути й надалі. Навіть у 1994 році, коли я був призначений міністром закордонних справ, це питання ще активно обговорювалося. Росія все ще нав'язуваласвій підхід. У 1994 році генерал-лейтенант Андрій Ніколаєв, командувач Прикордонними військами РФ, дуже розумна людина, ерудит, син радянського генерала, наполягав, що мають бути саме адміністративні кордони. Але ж в Декларації про державний суверенітет від 16 липня 1990 року йшлося, що державний кордон України — це колишній адміністративний кордон на сході й державний кордон на Заході. І ніхто не має права порушувати територіальну цілісність України. Кордон УРСР по всьому периметру — це державний кордон. Крапка. Це був і є наш непорушний принцип. Росіяни ж, просуваючи ідею адміністративних кордонів, ігнорували принцип суверенітету й територіальної цілісності, але це були лише перші кроки зі становлення України та Росії як незалежних держав.

Я почав працювати на посаді міністра закордонних справ 31 серпня 1994 року, а у жовтні  відбулася Рада міністрів закордонних справ країн СНД, що передувала саміту СНД. Там теж розглядалося питання про кордон. Я наполягав на тому, що ми не визнаємо жодних інших підходів. Андрей Козирєв був тоді міністром закордонних справ РФ. І ось розгорнулася дискусія. У таких випадках всі мовчать, крім  - Росії та України. Пан Козирєв говорить: «Давайте поставимо це питання на голосування». Поставили. За українську пропозицію — сім держав віддали свої голоси, за російську — п'ять. Не підтримали нас Росія, Казахстан, Білорусь, Вірменія. Казахстан тоді був у дуже складній ситуації: росіян там було більше ніж казахів. Андрій Козирєв підбиває підсумки: «Геннадий Йосипович, выж видите, будем придерживаться российской позиции». Але в кінці-кінців перемогла точка зору України. І РФ прийняла відповіднийвласний закон щодо кордонів.

Більше ніж оптимізм

Навіть найоптимістичніші оптимісти не думали про те, що така величезна кількість людей проголосує «за» на референдумі 1 грудня 1991 року.  А проголошенню незалежності України та референдуму передувала Декларація про державний суверенітет. А 8-10 вересня 1989 року – установчий з'їздНародного Руху України. Ці події привели до того, що 1 грудня 1991 майже 93 % населення України проголосували за незалежність. Це було несподівано для всіх. Я пригадую,як В'ячеславЧорновіл говорив: «Ну, хоча б ми отримали 50 відсотків плюс один голос «за»». Тоді люди повірили Народному Руху, його гаслам. Повірили, що саме незалежна Україна забезпечить високий рівень життя.

Пункт транзиту – не Москва, а ООН

Наша головна теза 1990-1991 років була така: Вашингтон може співпрацювати з Києвом напряму, тобто без посередництва Москви. У той момент я був Постійним представником УРСР, а потім незалежної України при ООН. Загалом я пропрацював там сім років з лютого 1985 року. Мені дуже пощастило, бо вже в березні 1985-го лідером Компартії СРСР був обраний Михайло Горбачов, почалася перебудова - і українським дипломатам стало легше працювати. Ми розгорнули в ООН дуже активну діяльність. Мене називали «M      ister Сhairman». Я там очолював різні групи, комітети. Вперше представника України, міністра закордонних справ УРСР Дмитра Мануїльського обрали головою спеціального політичного комітету ще 1945 року. Цей комітет готував преамбулу Статуту ООН. Стаття перша була викладена в українській редакції: одна з цілей ООН «підтримувати міжнародний мир та  безпеку й задля цього вживати ефективних колективних заходів для попередження й усунення загроз миру». Це наша українська фраза. А потім із 1945-го по 1987-ий представники УРСР не обиралися більше жодного разу головами центральних органів Генасамблеї. І ось 1987 року мене обирають головою Другого економічного комітету. В ті часи економічним питанням країни-члени приділяли більше уваги, ніж політичним. У 1989 році мене вдруге обрали головою спеціального політичного комітету. Таким чином, я двічі обирався на посаду голови комітетів Генасамблеї. Я також був виконуючим обов'язкиголови спеціального комітету ООН проти апартеїду. У ті часи це була найактуальніша проблема на порядку денному ООН. Я працював у Комітеті по невід'ємнихправах палестинського народу, був три роки поспіль віце-головою Економічної і соціальної ради (ЕКОСОР). При мені ще рік у 1985 році УРСР була членом Ради Безпеки. Отак Україна себе стверджувала в ООН.

Але не це головне. Головне, що я, працюючи постпредом, міг пропагувати Україну як велику державу, підтримувати активні контакти з американськими бізнесовими та політичними колами, закликати їх до встановлення прямих контактів із Києвом. У 1990 році мене запрошували в Конгрес на слухання. Я часто зустрічався й дискутував щодо майбутнього України з тодішнім заступником Держсекретаря США Стробом Телботом. Юридичним знаряддям у такій діяльності до проголошення незалежності була Декларація про державний суверенітет. Достатньо було того, що вона проголосила верховенство Конституції УРСР над Конституцією СРСР.

30 хвилин телефонної тиші

До речі, ось такий цікавий факт: Буш-тато, виступаючи 1990 року у Верховній Раді, закликав Україну не руйнувати Радянський Союз.Американці боялися, що буде втрачено контроль за його ядерною зброєю. Взагалі, з американцями важко було працювати. Анатолій Зленко з липня 1990 року був уже міністром закордонних справ УРСР. Він дав мені доручення організувати його зустріч із державним секретарем США Джеймсом Бейкером. І я телефонував із Нью-Йорка до Вашингтона багато-багато разів, щоб провести щодо цього переговори. Але вони навіть не хотіли мене приймати в Державному департаменті у Вашингтоні. Один раз я хвилин 30 чекав розмови по телефону, щоб потім мені відповіли: «Містер Удовенко,  ви є постійним представником УРСР при ООН. Тож і займайтеся питаннями ООН. А якщо у вас є якісь питання до американської сторони, то звертайтеся до постійного представника США при ООН Томаса Піккерінга. Він їх розгляне, а вам сюди зась».

Паралельно з цим я організовував візит Леоніда  Кравчука до ООН. Хотілося дуже, щоб він побував також і у Вашингтоні. У січні 1991 року Леонід Макарович уже був головою Верховної Ради З ним ми домовились, що я готуватиму його візит до США у вересні 1991 року для виступу на сесії Генасамблеї ООН. Я йому тоді сказав: «Згоди американців на ваш візит абсолютно не потрібно. Моє завдання включити вас у список промовців, підготувати програму перебування». Він погодився на те, щоб я провів переговори щодо можливості його зустрічі з президентом США Джорджем Бушем. Це був початок січня 1991 року. Як тільки я повернувся до Нью-Йорку, то почав просувати цю справу. І ще тримав під контролем візит Анатолія Зленка.

Непогоджений візит

Нам треба було пояснювати американцям, що Україна із себе являє.23 серпня після тривалих переговорів із американською стороною разом із представником України в радянському посольстві в США  Ігорем Дунайським я прибув до Вашингтона на зустріч із директором департаменту Радянського Союзу і Східної Європи американського МЗС (Державний департамент. - Ред). З боку американців було 14 чоловік. Ми говорили про все на світі: і про роззброєння, і про права людини, і про економіку, і про сільське господарство.

Але почалася ця зустріч із того, що мене страшенно роздратувало. Після багатомісячних переговорів мене раптом запитують, щоправда, звертаючись уже «пане посол»: «Чи погодили ви свій візит із послом СРСР у США?» Мене це просто розлютило. Я відповів: «Свій візит я погодив із міністром закордонних справ України й дію відповідно до його вказівок». А закінчилася наша дискусія тим, що мене запитали: «А що там у вас завтра Верховна Рада буде приймати?» У Нью-Йорку це була третя-четверта година по обіді, у Києві — плюс вісім годин, тобто близько одинадцятої вечора. Я чесно не знав, що наступного дня відбуватиметься засідання Верховної Ради. Мене ніхто як повпреда УРСР при ООН про це не інформував. Але я був такий злий на них, що сказав: «Буде прийнято історичне рішення – і ви від нього ахнете!» А наступного дня вранці Ігор Дунайський телефонує мені й каже: «Геннадій Йосипович, Україна проголосила незалежність! - Яку незалежність? - Нічого не можу більше сказати. Тільки почув цю фразу: Верховна Рада проголосила незалежність України!» Я просто не міг повірити, що це чую.

Один американський уїкенд 1991-го

Я хотів проінформувати світове товариство якомога швидше про проголошення незалежності, бо достеменно не знав, що коїться в Україні.По-перше, прийняв рішення негайно повернутися з Вашингтона до Нью-Йорка. Це була субота. Я планував вихідні провести у Вашингтоні. До Нью-Йорка їхати машиною годин п’ять. Протягом цих годин я весь час крутив приймач, він ловив тільки короткі хвилі, тому я не міг піймати Україну, але думав, може, якась американська станція хоч щось повідомить. Проте ніхто нічого не повідомив.

Моя квартира й представництво в Нью-Йорку були в одному й тому ж будинку. Я пішов до свого кабінету, сів і думаю: «Що я особисто можу зробити для України, яка прийняла таке історичне рішення?» Я був її єдиним послом за кордоном на той момент. Були ще представники у Парижі, Женеві та Відні. Вони називалися постійними представниками УРСР при міжнародних організаціях у Франції, Швейцарії та Австрії. Але числилися радниками радянських диппредставництв. Вони не мали власного бюджету, штату працівників. А в мене було повнокровне представництво, ми мали власний кошторис. Це давало мені певну свободу дій: я не питав радянського постпреда, чи можна мені їхати до Вашингтона. Я навіть йому не повідомляв про свої поїздки. Я накидав план: по-перше, поінформувати Генсека ООН; по-друге, направити йому ноту з проханням поширити новину про українську незалежність серед всіх країн-членів ООН; по-третє, підготувати окрему ноту постійним представництвам країн при ООН. Тобто одна нота йде через ООН, а другу я надсилаю особисто всім постійним представникам країн. Для чого я це робив? Україна проголосила незалежність, а тут знайдеться якийсь Михайло Муравйов, що знищив у 1918 році УНР.

І ще я запланував провести прес-конференцію. У неділю подзвонив на квартиру Генеральному секретарю ООН Пересу де Куельяру і поінформував про те, що Україна проголосила незалежність. Я також попросився до нього на прийом в понеділок, зв’язався з міністром Зленком. Він з усіма заходами погодився, але попросив не проводити прес-конференцію до вівторка. Тоді мало відбутися засідання президії Верховної Ради, на якому прийняли рішення про заборону Компартії. Але я вже не міг скасовувати зустріч із журналістами, проте попередив їх, що буде ще одна в середу. Тоді прийшло дуже багато журналістів з усього світу.

Перес де Куельяр говорить мені: «Геннадій, це ж не міняє ваш статус в ООН: ви як були членом ООН, так і лишаєтесь. Ви ж країна-засновник». На це я йому відказав: «Так, я згодний. Формально нічого не міняється, крім назви, але ж змінюється сама суть нашого членства». Я вручив йому ноту й попросив, щоб її поширили як офіційний документ Ради Безпеки й Генасамблеї.

Як відкривалися двері

Паралельно з цим тривали перемовини з американською стороною щодо візиту Леоніда Кравчука й зустрічі його з Джорджем Бушем. Американці, вичікуючи результати референдуму, говорили: «Ви що? Він же не є президентом».Він обіймав посаду голови Верховної Ради, але це була на той момент вища посадова особа країни.  Водночас канадці, ще до прийняття Акту проголошення незалежності, базуючись на Декларації про державний суверенітет, під тиском української діаспори запросили Леоніда Макаровича відвідати Канаду з офіційним візитом. Я особисто до цієї ідеї не мав стосунку, але мені доручили організувати цей візит, що мав поєднатися з відвідинами Нью-Йорку й можливою зустріччю з президентом США.

І от я робив постійні човникові операції до Оттави. За активної участі української діаспори вів перемовини з канадським МЗС саме про державний, а не якийсь напівофіційний візит Леоніда Кравчука. У нас виникла єдина проблема: українська діаспора офіційно порушила питання про те, щоб радянський посол не був присутній на зустрічі. У Канаді Леонід Кравчук мав зустрітися з генерал-губернатором, з прем'єр-міністром, виступити в парламенті. Нагадаю: це був серпень 1991 року, ще до ГКЧП. Ми разом з Анатолієм Зленком відправилися на прийом до  тодішнього радянського міністра закордонних справ, щоб він дав команду своєму послу не йти на зустріч. Той пручався: «Ну, як я не піду, ви що?» Але ми досягли такого компромісу: замість посла прийшов його заступник і став у другому ряду тих, хто зустрічав, щоб не впадати в око.

Це, взагалі, був такий бурхливий час, нам доводилося йти ва-банк. Канадці мене запитують: «А чи прийме містера Кравчука містер Буш?» Я кажу: «Так, звісно, прийме». Американці мене запитують: «А хто там у Канаді на вашого голову парламенту чекає?» Я їм відповідаю: «Як хто? Прем’єр, генерал-губернатор, парламентарі». І от, нарешті, завтра прибуває Кравчук із Канади, а сьогодні увечері мені повідомляють, що президент Буш із ним таки зустрінеться. Так відбулася перша зустріч чільника української держави з чільником американської напередодні відкриття чергової сесії Генасамблеї 20 вересня 1991 року. Це був результат перемовин, які тривали з січня 1991-го. І це була справді успішна зустріч.

Крім того, його дуже тепло прийняла українська діаспора. Також мені хотілося, щоб він зустрівся з представниками американської еліти. Я налагодив гарні контакти з президентом американської косметичної фірми «Ревлон» Брюсом Словіним. І я разом із цим бізнесменом влаштував вечерю на честь приїзду Леоніда Кравчука в його приватному будинку. Ми запросили на неї десь чоловік 30. У представництві України при ООН також відбулося прийняття на його честь. Прийшло близько 1000 людей. Люди стояли на вулиці в черзі, щоб увійти до будинку представництва й просто потиснути руку Леоніду Кравчуку.

Синє – вгорі, жовте - внизу

Люди тоді плакали, побачивши, як в ООН піднімається український синьо-жовтий прапор, за який вони боролися все своє життя. Канадці мене запитують: «Який у вас прапор?» Я кажу: «Синьо-жовтий». А вони: «Дайте нам офіційне підтвердження». Я телефоную до Києва своєму заступнику Віктору Крижанівському: «Треба терміново дати по факсу підтвердження з печаткою, що нашим прапором є синьо-жовтий стяг!» А тут до Нью-Йорка приїжджає Дмитро Павличко (було то ще до заколоту в Москві й проголошення незалежності) і каже: «Якщо Леонід Кравчук приїде, треба щоб підняли синьо-жовтий прапор». І я тоді доручив нашому дипломату Володимиру Єльченко, що тоді займався протоколом у представництві при ООН, провести переговори зі секретаріатом, службою безпеки ООН, щоб поміняти прапор. Ми написали відповідну ноту. Тоді цей прапор ще не майорів над Верховною Радою, тільки над Київською міською радою. Прапор для ООН виготовили наші американські друзі. Володимир Єльченко зустрівся з сержантом, який мав піднімати український прапор, дав йому новий, пояснив, що синє має бути згори, жовте — внизу. Ми запросили українську діаспору.

Спіймати хвилю щастя

Я б не ув’язував визнання України зі складанням повноважень президента СРСР Михайлом Горбачовим 25 грудня 1991 року. Все ж таки насамперед усі чекали результатів референдуму.Потім після 1 грудня вже почалася хвиля визнання України як незалежної держави. Першою з колишніх соціалістичних держав її визнала Польща, а із західних — Канада. Взагалі, дипломатичне визнання йшло своєю чергою. Мене призначили заступником міністра закордонних справ, і я вів переговори щодо встановлення відносин з іншими державами. Це був такий час, коли не знали, кого куди призначати. Так, я, скориставшись своєю владою, пишу ноту, що Сергій Кулик, перший секретар, призначається тимчасово повіреним у справах України в США. Посла тоді ще не було. Американський бізнесмен українського походження із Вашингтона дав нам офіс із трьох-чотирьох кімнат, трошки меблів. Сергій Кулик попрацював так близько місяця. Потім призначили вже посла Олега Григоровича Білоруса. І пішла хвиля.

Світанкова прес-конференція 

Якщо СНД було б чимось  подібним до СРСР, то Україна побила б рекорд з книги Гіннеса, пробувши незалежною лише сім днів. Після прийняття Акту про незалежність дуже потужна українська громада міста Рочестер, що на заході штату Нью-Йорк, почала готувати на 7-8 грудня 1991 року урочистості з приводу проголошення Україною незалежності. Вони запланували їх ще у вересні, не чекаючи референдуму. Люди були впевнені, що шлях до незалежності вже незворотний. У будинку мерії Рочестера зробили з льоду триметровий тризуб. Уявіть собі: заходите ви до мерії американського міста — і бачите прямо у вестибюлі цей величезний український тризуб, а поруч із ним — трибуна. На урочистості зібралася еліта міста.

Мене розмістили в одному з рочестерських готелів. І ось десь о годині третій-четвертій ранку будять і повідомляють, що в мене журналісти хочуть брати інтерв’ю. Виявляється, що поки я спав, утворили якесь СНД. Я нічого про те не знаю. А тут уже півсотні журналістів чекають на мене. Перше запитання в голові: 1 грудня ми проголосували за незалежність, а 8 грудня вже утворюємо якусь співдружність, чи не повернення це до СРСР? Всі цього боялися.  Так от на цій прес-конференції я крутився як вуж, бо нічого не знав.

Народний Рух у Ґданську 

Загибель Леха Качинського — це велика втрата не тільки польського, але й українського народу. Він був поборником цієї ідеї, що Україна має бути вільною та демократичною.1992 року мене призначили першим послом України в Польщі. Ми досить часто зустрічалися з Лехом Валенсою. У перший же рік він зробив державний візит до України. Прем’єр-міністр Ханна Сухоцька (1992-1993) зробила офіційний візит. Відвідали Україну також польські міністр оборони та міністр закордонних справ. У перший же рік ми створили комітет при президентах України та Польщі. Володимир Горбулін був співголовою з українського боку. У Ґданську поляки надали нам прекрасне приміщенні для нашого консульства. У радянські часи якщо радянський посол організує візит президента країни, де перебуває на дипломатичній службі, до СРСР і візит Генсека до цієї країни, то цього йому вистачить на все життя. А ми тоді за один рік організували аж п’ять візитів найвищого рівня. Маршал польського Сейму Юзеф Олекса (1993-1995) приходив до мене на квартиру, ми багато дискутували. Те, що Польща визнала нашу незалежність першою, - наслідок активної діяльності Солідарності й особисто Леха Валенси. Юзеф Пілсудський сказав ще в 1918 році, що без вільної України не може бути вільної Польщі й навпаки. В наші часи це повторив Лех Валенса. Ця фраза була директивою для відродження українсько-польських відносин. А в радянські часи Солідарність допомагала Народному Руху України, друкувала листівки, які потім нелегально переправлялися через кордон. Вже тоді у поляків перемагали проукраїнські сили. А потім ці люди прийшли до влади в Польщі. У Ґданську нам показували приміщення, де проходило нелегальне засідання Народного Руху України. Лех Качинський був однодумцем Валенси.