ut.net.ua 2008-07-04 00:00 Солодько Павло

"Воєнніє люде"

У нас вистачає гарних воїнів і полководців, але мало державних діячів

 

 

 

 

Інфографіка "Теми тижня" "Переможні битви українців".

Батько мого кума – бойовий афганський офіцер Михайло Крапивенко – зі служби в Радянській армії виніс кілька оцінювальних суджень щодо військових якостей різних народів СРСР. «Найкращі воїни – чеченці й осетини, – казав Михайло Петрович. – Потім ідуть українці, вірмени і вихідці з Кубані й Дону». 

Подібної думки повинні були дотримуватися всі радянські офіцери, яким доводилося командувати мішаниною «народностей Радянського Союзу». Викладач військової кафедри МІФІ, де вчився редактор нашого відділу політики Анатолій Бондаренко, теж прослужив у Афганістані кілька років (командир роти спецназу, комісований у зв’язку з пораненням). У його рейтингу українці так само посідали чільні місця – поруч із чеченцями, вірменами й узбеками. «Перевага російського солдата – хитрість і навіть підступність, перевага українця – ретельність, – казав воєнрук. – Українці вважають себе нащадками козаків, тому вони не дозволять ворогові перемогти. Єдиний недолік – в українців ніколи нічого не допросишся, і це при тому, що в кожного обов’язково буде «заначено» як не кілька гранат, то позастатутні патрони, приціл чи консерва. В бою, мовляв, придасться».
 
Так історично склалося, що до військової справи в Україні мав стосунок чи не кожен. У часи Хмельниччини найупослідженіший гречкосій переклепував косу в бойове положення і записувався до військової верстви. Внаслідок Першої світової більшість українців знову оволоділи навичками тактики та стрілецької майстерності. Ці навички вповні використано у кривавій громадянській війні, коли в кожного вдома був «заначений» обріз чи наган. Радянська влада тоді змогла здолати опір звичайних озброєних громадян із величезними труднощами. Тому наступне покоління українців, повертаючись у 1945-му до мирної праці, мало обов’язково здавати державі зброю, до якої так звикли їхні руки.
 
Самопал  – гарант Конституції
 
Українець без зброї – в козацькі часи це був нонсенс. Військовим ставав чи не кожен у тому своєрідному «Дикому Сході», у прикордонні. На гербі Війська Запорозького зображено козака з мушкетом. Герб Київського магістрату в 1500-х роках – не християнський святий і не світський цеховий ремісничий знак. На тій печатці намальована рука з арбалетом. Арбалет – зброя саме міщан, яким доводилося постійно жити поряд із небезпекою. Готовність до повсякчасної війни – це була життєва необхідність і навіть конституція тогочасних українців. Ось як декларує їхні права тодішній гарант свобод Речі Посполитої – польський король (дослівна цитата з тексту козацького літописця Самійла Величка): «А єсли би поляки не слухали нашего королевського заказу і не повстягнулися от чинення малоросіянам кривд і прикростей, то яко воєнніє єсьте люде, так, маючи шаблю при боку своєму і в руках самопал, можете своїх древніх вольностей тим оружієм у поляков доходити». Тобто – захищайте свої права самі власною зброєю.
 
Можливо, саме в цьому праві на повсякчасну самооборону і криється нехіть українців до розбудови власної держави з чиновницьким апаратом. Навіщо держава з її інструментами насильства, якщо ти сам себе захищаєш? Це наше чи то прокляття, чи то унікальна місія – у нас вистачає гарних воїнів і полководців, але мало державних діячів. І знову ж таки – окремі вдалі спроби створити свою державу пов’язані саме з військовими: гетьманат Хмельницького, підпільний державний лад бандерівців, ЗУНР тощо.
 
«Воюють, наче землю орють»
 
Вражає те, наскільки швидко вживаються у війну наші співвітчизники, які до цього жили цілком мирним життям. «Кадрові військові якраз не воюють – вони ішли в училища, щоб пільги отримувати, – каже колишній лідер УНСО Дмитро Корчинський. – А наш звичайний бухгалтер чи вчитель втрапить в окопи, і раптом зрозуміє, що його покликання – воювати. І його вже не витягнеш. Я спостерігав за такими українцями у кількох конфліктах – спокійні й упевнені, воюють, наче землю орють». «Найкращим моїм призовом був дніпропетровський, – згадував Михайло Крапивенко. – Колишні студенти воювали добре й дисципліновано, до того ж вони єдині з усіх «земляцтв» підтримували один одного, встановивши своєрідне самоврядування. Приміром, вони збирали гроші у товариську касу (про яку не знав замполіт) на випадок смерті чи важкого поранення когось із товаришів». Власне, нічого дивного в такій готовності нащадків козаків воювати немає. Так історично склалося. Дивує тільки, що за народницьким пафосом і жертовністю можна забути й перемоги.
 

Війна – річ огидна. Але воювати за свої права (і тим більше перемагати) – річ цілком звична для всіх народів і людей земної кулі. Наша військова історія – нічим не трагічніша за інші, хоча її і прийнято подавати як низку поразок.