Економіка 2012-05-01 17:39 Грабовський Сергій

Чого може навчити Україну аргентинський досвід приватизації

«Чи втратить Україна свій суверенітет – частково чи повністю – у разі переходу вітчизняних газотранспортних і газорозподільних комунікацій у приватну чи іноземну державну власність?» - таке питання уже тривалий час обговорюють у політичному й аналітичному середовищах

При цьому часто посилаються на зарубіжний досвід – і позитивний, і негативний. Найчастіше у ролі прикладу виступає Аргентина, де 20 років тому були приватизовані всі газогони. Дискусії сягають високих градусів – бо однозначно оцінити досвід інших країн під зазначеним кутом зору навряд чи можливо.

Не заперечуючи правомірності оцінки наслідків роздержавлення газових комунікацій під оглядом проблем національного суверенітету, подивімося на цю проблему дещо інакше – під ракурсом соціально-економічних наслідків, змін у внутрішній соціальній та політичній ситуації. Й також звернімося до класичного вже прикладу Аргентини.

У другій половині 1980-х цю країну спіткала тяжка економічна криза. Лютувала інфляція (1988 року вона сягнула 343%), зростання ВВП зійшло майже до нуля, державні монополії, які діяли в промисловості, на транспорті і у системах зв’язку, демонстрували вкрай низьку ефективність, банки не мали достатньо коштів, щоб кредитувати бізнес. Отож 1989 року були розпочаті радикальні ринкові реформи, які передбачали майже тотальну приватизацію, припинення державної підтримки національного виробника, різке скорочення соціальних витрат, стабілізацію валюти шляхом прив’язки її до долара у співвідношенні 1:1, створення широкомасштабних преференцій для іноземного капіталу. Тільки за перші п’ять років приватизації, до 1994, було продано 90% державних підприємств. При цьому основні доходи були отримані за рахунок приватизації нафтових і нафтопереробних компаній, газових й електричних державних монополій, телекомунікаційних та авіатранспортних підприємств. Результат: якщо в 1990 році на підприємствах і в установах держсектору працювало 39% робітників і службовців країни, то в 1997 – тільки 7%. Програма приватизації тільки за період з 1990 по 1997 роки принесла державі $21 млрд у вигляді «живих» грошей, боргових зобов’язань і ліквідних облігацій. Ефективність економіки різко зросла.

Але водночас під економічні трансформації було закладено цілу низку «мін уповільненої дії». Обвальна приватизація проводилася на вкрай невигідних і для держави, і для працівників умовах (досить сказати, що тільки дев’ять державних компаній з 250 були приватизовані шляхом поширення платних акцій серед працівників, і ще п’ять – шляхом їхнього продажу всім охочим на відкритому ринку). Доходи від приватизації використовувалися переважно з метою погашення заборгованості приватизованих компаній. Утричі зросло безробіття серед чоловічого населення – з 5,3% у 1988 році до 16,7% у 1996 року (кількість працюючих жінок скоротилася ще більше). Готову продукцію в Аргентині стало виробляти невигідно, оскільки її вартість після виплати всіх податків була більшою, ніж в імпортних аналогів, випущених у країнах Азії з украй дешевою робочою силою. Імпорт, по суті, задавив національного виробника готової продукції; а на додачу низка іноземних фірм, купивши в Аргентині ті чи інші заводи, потім просто закрила їх як «низькорентабельні». В країну прийшли гроші закордонних інвесторів – понад $40 млрд; проте для інвесторів були встановлені божевільні пільги – звільнення від податків на 25, 15, 10 років або повне звільнення від податків на 5 років з подальшим 10-річним періодом 80%-х пільг. В підсумку на вкладених $40 млрд прийшлося, за підрахунками місцевих експертів, щонайменше $280 млрд прибутків, безперешкодно вивезених за кордон. А на додачу відсутність прозорої та чесної приватизації породила величезну корупцію: політики, чиновники та профспілкові діячі за період радикальних реформ перевели на свої зарубіжні рахунки близько $160 млрд. Розплата не змусила себе довго чекати…

Приватизація високорентабельних державних підприємств – банків, структур паливно-енергетичного комплексу, транспортну, сфери обслуговування – з одночасним звільненням інвесторів від податків – мала наслідком наприкінці 1990-х цілком закономірне і прогнозоване різке скорочення надходжень до бюджету. Зріс зовнішній борг, на саме лише обслуговування якого в 1999 році йшло до 10% ВВП. Крах настав у 2001 році, коли різко знизилися ціни на зернові культури на світовому ринку і від цього не менш різко впали валютні надходження. У відповідь уряд «збалансував» держбюджет за рахунок різкого підвищення податків та зниження зарплат і пенсій держслужбовцям. А для того, щоб виплатити чергові відсотки по боргах, уряд запровадив обмеження на зняття депозитів у банках. В результаті песо обвалилося; його реальний курс до долара на «чорних ринках» досягав 1:100. Тисячі підприємств стали банкрутами, безробіття зросло до 20%. І врешті-решт Аргентина оголосила дефолт: країна фактично «зупинилася» на кілька тижнів, запанував соціальний хаос, розпочалися масові голодні бунти, погроми магазинів і держустанов. На вулиці вийшли мільйони людей, котрі в один момент втратили не тільки роботу та заощадження, а й опинилися на межі голодної смерті, без електрики, без води, без зв’язку із світом.

Читайте також: Володимир Ланвовий про планово-збиткову економіку

Урешті-решт нова влада, очолювана президентом Нестором Кіршнером, різко змінила економічний курс і подолала кризу. Була офіційно скасована прив’язка песо до долара; девальвація національної валюти сприяла істотному зменшенню імпорту і відродженню аргентинської промисловості; уряд установив соціальні виплати 2,5 мільйонам найбідніших сімей і запровадив масові громадські роботи; відбулися створення урядових фондів для фінансування комунальних служб й інфраструктури, знову стала важливою складовою економічної політики підтримка стратегічно важливих галузей індустрії; нарешті, слід відзначити відновлення фінансованої урядом пенсійної системи замість знищених кризою 2001 року приватних фондів та інші кроки в напрямі від «войовничого неолібералізму», які досить швидко допомогли стабілізувати суспільство та стимулювати продуктивну активність аргентинців. Зіграло неабияку роль і зростання цін на продовольство у світі – бо половину аргентинського експорту становить саме сільськогосподарська продукція. Сьогодні аргентинський експорт перевищує імпорт у півтора рази; ВВП у 2010 році становив загалом $584,233 млрд (23-й у світі), а на душу населення – понад $14 тисяч. Економіка країни 2011 року виросла на 9%, а безробіття впало до 8% (що все одно значно більше, ніж до початку описаних вище радикальних ринкових реформ). А створена 1992 року газотранспортна компанія «Transportadora de gas del Sur – TGS» (доставляє споживачам країни 60% обсягу газу і має найбільшу в Латинській Америці систему газопроводів – понад 7400 км) стала активним гравцем на міжнародному ринку енергоносіїв. Отож – наче виплуталися… Але все одно загальний обсяг державних боргів помітно перевищує обсяг ВВП Аргентини.

А тепер прикладемо всю цю історію до України, до вітчизняних реалій. І побачимо чимало як схожого, так і відмінного від них.

По-перше, нам надзвичайно пощастило, що радикальні економічні реформи у нас не проводилися за тими взірцями, які були запропоновані Аргентині міжнародними фінансовими установами. Бо Україна гарантовано припинила би своє існування як єдина держава – таких неймовірних рівнів сягнули б корупція, злочинність та соціальна напруженість. По-друге, у нас зарубіжні інвестори давно вже не користуються такими неймовірними пільгами, як в Аргентині, що ставить певний бар’єр на шляху авантюрного капіталу. По-третє, у нас досі не відбувалася тотальна приватизація низки стратегічних галузей, передусім сільського господарства, комунікацій та енергетики, що дає можливість проводити їх – у разі потреби – куди більш обачно і вигідно. Та й сільськогосподарські угіддя – попри всі проблеми з їхньою тіньовою приватизацією – не були розпродані з молотка.

Читайте також: Українська влада хоче розпродати все державне майно до 2014-го року

І найголовніше – Аргентина (як й «азійські тигри» та латиноамериканські економічно успішні «ягуари») розташована у зоні зовсім іншого клімату, ніж Україна. Вона має три кліматичні пояси: тропічний, субтропічний і помірний.  Холодно тільки у її південних малозаселених провінціях; а у столиці, скажімо, торік сніг випав і вкрив ненадовго землю вперше за 60 років. Іншими словами, людям там не загрожує смерть від холоду навіть у разі, якщо приватизована газотранспортна компанія за кризових умов відключить боржникам опалення (на холодному півдні країни є поклади дешевого бурого вугілля – можна у крайньому разі перейти на нього…). А у разі дефолту України – про небезпеку якого вже понад два роки попереджають незалежні експерти – хто візьметься гарантувати, що вельми специфічні приватники (як бачимо, вони існують не тільки на пострадянських просторах) не замкнуть магазини і не перекриють узимку населенню електрику й опалення?

Та й навіщо продавати газотранспортні підприємства, які за умов справді кваліфікованого (а не корумпованого та вкрай політизованого, кланово-кримінального) менеджменту всюди у світі приносять немалі доходи?

Але останнє питання, мабуть, за чинних політичних обставин є риторичним.

Одначе вітчизняним політикам – і не лише владним, а й деяким опозиційним, якщо вони не хочуть зникнути безвісти разом із своїми партіями, - все одно варто було би добре вивчити аргентинський досвід. І придивитися до того, що робиться у цій південноамериканській державі (де, до речі, мешкають сотні тисяч українців) сьогодні.

P.S. Аргентинський сенат 26 квітня 2012 року переважною більшістю голосів схвалив законопроект про націоналізацію нафтогазової компанії YPF, 57,4% акцій якої належать найбільшому концерну Іспанії – Repsol. Законопроект цей внесла президент республіки Крістіна Фернандес де Кіршнер. Можна не сумніватися, що на початку травня палата депутатів остаточно затвердить його, після чого 51% акцій YPF перейдуть у державну власність Аргентини, які б протести не лунали з боку Іспанії та Євросоюзу.

Крістіна Кіршнер (дружина Нестора Кіршнера, якого вона змінила на посаді глави держави у 2007 році) є представницею пероністського руху, що традиційно виступає за активну роль держави в економічних процесах, хоча і відмовився від радикальних ідей всезагальної націоналізації, які колись сповідував. Але ця націоналізація (здійснена як складова перегляду тотальної приватизації) не зумовлена самими тільки ідеологічними міркуваннями. Справа в тому, що нещодавно в Аргентині відкриті величезні родовища сланцевого газу та нафти, відтак після їхнього освоєння країна перетвориться із імпортера енергоносіїв (власних не вистачало для потреб економіки) на одного із провідних експортерів. Так, за оцінками фахівців, Аргентина посідає третє місце у світі після США і Китаю за величиною запасів сланцевого газу. А в листопаді 2011 року було оголошено, що у провінції Неукен виявлене гігантське родовище Вака Муерта з нетрадиційними запасами вуглеводнів. Питання лише в тому, хто контролюватиме розробку і видобуток цих енергоносіїв. Навчена гірким досвідом минулих десятиліть, аргентинська політична та ділова еліта прагне убезпечитися від несподіванок у разі настання тих чи інших кризових ситуацій і створити підвалини повної енергетичної незалежності країни.

 

Новини RedTram

Loading...