Економіка 2012-08-30 14:27 Лановий Володимир

Український бізнес – афера століття. Підприємницькі прибутки як суспільне благо

Як ужитися з фальшивим, здебільшого злочинним бізнесом? А головне, як повернути справу у здорове, продуктивне русло, адже без вільного ринку і приватної енергії й надалі залишимося на жебрацькому рівні

Усі ми прагнули позбутися того ярма, яке накинула на наші шиї комуністична диктатура і пайковий плановий соціалізм. І що отримали, скинувши його? Кращим життя для більшості людей не стало. «Реформи» були такими, що шахрайство та розкрадання суспільного майна стали не лише дозволеною, а й навіть престижною справою

Як ужитися з цим фальшивим, здебільшого злочинним бізнесом? А головне,  як повернути справу у здорове, продуктивне русло, адже без вільного ринку і приватної енергії й надалі залишимося на жебрацькому рівні. У своєму циклі статей «Український бізнес – афера століття» я намагаюся розкрити основні проблеми українського бізнесу й альтернативу його розвитку. В першій статті – про важливість для економіки вільного підприємництва і те, чому Україна є пасткою для нього

Нерідко можна почути думки, що приватні підприємства працюють лише собі на користь і економіка може цілком обійтися без них. Тож ґрунтуючись на таких твердженнях, можна дійти висновку, що виключно державні господарські об'єкти забезпечують суспільні блага. Серед українських політиків і держслужбовців домінує ідея пошуку оптимального співвідношення підприємств державної та приватної власності.

Крім того, широко поширеною є думка, приватні підприємства потребують ефективних власників. Звідси випливає, що за відсутності таких господарські об'єкти мають залишатися у власності держави. Або відомою є також позиція, що підтримувати і розвивати необхідно всі форми власності. Чи так насправді? Вочевидь, не все так просто.

Якщо немає господарських прибутків, то відповідно не відбувається і грошових накопичень та інвестицій у суспільних масштабах, а отже, не створюються й можливості для зростання виробництва, збільшення кількості робочих місць, запровадження науково-технічних досягнень. Це аксіома. Категорія прибутковості властива лише приватно-ринковій системі господарювання.

За феодального ладу та попередніх формацій господарських прибутків за незначним винятком не отримували. Не було фактично й динаміки економічного розвитку. Дехто зауважує: за планово-соціалістичного устрою теж мали місце і прибутковість, й інвестиції. На нашу думку, були. Але чи за державно-монополістичної системи були прибутки господарськими, тобто такими, що є результатом реалізації господарської ініціативи, а не наслідком вилучення частини майна, благ, результатів праці селян і працівників міських підприємств й закладів науки, експропріації приватних накопичень царської Росії, привласнення владою земельної та природної ренти, використання безоплатної праці каторжан, ув'язнених, військовослужбовців, контрибуції та ленд-лізу у ІІ Світовій війні тощо.

Й отримували прибутки не ті підприємства, які відзначалися економією, новизною продукції чи іншими господарськими досягненнями, а яким встановлювали ціни, вищі за виробничу собівартість. Частина ж підприємств мала реалізувати свою продукцію за цінами, нижчими за витрати, тож вони були планово-збитковими.

Ціни встановлювалися згори – ось у чому полягала корінна відмінність планової економіки! Прибутки отримували держава і вона ж роздавала їх окремим суб'єктам господарювання. Вона як єдиний власник усіх прибутків накопичень та інвестицій, не потребувала інших суб'єктів, охочих їх отримати і бути їхніми власниками. Той устрій не міг бути успішним, позаяк не спонукав до підприємництва – ініціативної людської діяльності, що приводить до вироблення та реалізації інноваційних споживчих цінностей та/або застосування новітніх способів виробництва і новітніх ринків.

Читайте також: Рай для олігархів. В Україні панують ідеальні можливості для процвітання монополій

Без підприємницьких ідей та дій засоби виробництва і праця робітників сенсу не мають. Лише разом знаряддя праці, робоча сила й організаційні зусилля підприємців створюють вартість вироблених товарів і є частинами цієї вартості. Треба також додати землю і грошовий капітал, що беруть участь у створенні вартості. І це стосується будь-якої галузі чи виду діяльності – промисловості, торгівлі, транспорту, будівництва, комунікаційних, комунально-побутових, готельно-ресторанних, адвокатських чи ремонтних послуг тощо.

Виключно завдяки особливим підприємницьким якостям частина компаній отримує прибуток, який є залишком із отриманих доходів після відшкодування витрат господарства і сплати відсотків за отриманий капітал. Не ставши власником підприємства, людина не виявлятиме підприємницьких здібностей, як і не направлятиме власні та запозичені гроші на започаткування нового підприємства та подальше його вдосконалення.

Варто відзначити активну творчу роль підприємництва, на відміну від інших складових процесу, які виконують пасивну, функціональну роль.

Підприємництво слід відрізняти від наукових досліджень, конструювання нових виробів, розробки дизайну чи торговельної марки, побудови типового технологічного процесу. Всі ці елементи становлять підстави і передумови виробництва та бізнесу. Але без підприємництва ці розробки не матеріалізуються, залишаючись на папері.

Підприємці – виробники, проте вони не просто виконавці задуманого і розробленого, а насамперед ініціатори й організатори запровадження найкращих із можливих розробок, а не просто протегують власні ідеї. Вони також провідники своїх виробів на ринки, шукачі найліпших і найвигідніших ринків, скарбничі і примножувачі вартості, що перебуває в обігу організованого ними виробництва.

Як результат цього специфічного підприємницького процесу отримуємо кращі вироби, найвищу продуктивність, мінімальні витрати, найкраще задоволення попиту. Причому виробами можуть бути будь-які споживчі блага – товари, послуги, інформація, ІТ-продукти тощо.

Ще одна важлива риса підприємництва – його частка у створюваній вартості і вклад у отримувані доходи, що є непередбачуваними і змінними. Інші складові – земельна рента, вартість обладнання, заробітна плата, банківський відсоток – це відносно сталі величини, що встановлюються відповідно до середніх ринкових значень.

Підприємницький прибуток, як і зусилля підприємців, ніяк не пов’язані з середніми значеннями. Цей показник діяльності підприємства завжди індивідуальний і визначається особливостями конкретного винаходу, а також сприйняттям споживачів нового блага.

Підприємницький прибуток, як правило, є явищем недовготривалим. Його максимальне значення досягається на початковому етапі застосування нових виробничих ідей чи випуску нового блага, коли воно унікальне.

З часом, з оволодінням новими методами господарювання іншими постачальниками, розширенням виробництва і задоволенням підвищеного попиту на новації розмір підприємницького прибутку зменшується, на відміну від інших складових чистого доходу – ренти, проценту, зарплати, амортизації основного капіталу, які залишаються майже незмінними.

Він зникає повністю тоді, коли організаційно-технологічні вдосконалення починають застосовуватися на всіх підприємствах галузі, коли ніхто не отримує індивідуальної економії, а також після освоєння випуску нового товару всіма конкурентами і повного задоволення попиту споживачів на нього.

Отже, підприємництво як таке є креативним, адже розвиває виробництво. І воно не дозволяє задовольнятися досягнутим. Його стимули – особливі та надзвичайні. Підприємницький прибуток може бути надприбутком і гіперприбутком, якщо підприємницька пропозиція є революційною, як наприклад, свого часу залізниця і паровий двигун, а нині – інтернет і його новітні операційні системи.

Але спочиваючи на лаврах, можна втратити усе й збанкрутувати. Без підприємництва не відбувається розвитку, немає користі, організації, збагачення й прогресу суспільства.

Підприємництво – ворог планово-адміністративної економіки

Чому соціалізм усунув підприємництво і чи можна назвати підприємцями директорів та інших керівників радянських заводів, фабрик, а також міністерств і відомств? В окремих випадках радянські директори проявляли підприємницькі якості: вони технічно переозброювали свої заводи, запроваджували кращі технології, ставили на серійне виробництво нові види виробів, оптимізували пропорції внутрішньовиробничих потужностей тощо.

Проте підприємцями вони не ставали. По-перше, через те, що не мали змоги отримати у свою власність частку прибутку, що мала утворюватися в результаті вдосконалень, натомість отримуючи лише заробітну плату (до якої входили також різноманітні премії та заохочення, спеціальні разові виплати за технічні модернізації та міністерські персональні надбавки).

Інакше кажучи, таких удосконалень могло і не бути без згоди на те власника – держави (міністерства), яка розглядала керівника заводу виключно як найманого працівника. По-друге, нововведення на держпідприємствах не були інноваціями за своєю суттю, адже лише відтворювали у реаліях планової економіки досягнення інших, підприємницьких структур, які, звичайно, знаходилися за кордоном. Відтворювали, як правило, викривлено, оскільки часто вимагалася певна модифікація чи зовнішня зміна іноземної моделі.

Ці радянські нововведення насправді лише поширювали інновації, вже представлені на інших ринках. Найкраще обладнання у найсучасніших секторах економіки СССР, приміром у мікроелектроніці, радіоелектроніці, електронному машинобудуванні, ракетобудуванні, було закордонного походження.

Загалом можна виокремити три хвилі технологічного імпорту: у часи індустріалізації; після ІІ Світової війни (за рахунок американського ленд-лізу і контрибуції, накладеної на Німеччину), у 70–80-ті роки ХХ століття, коли після світових енергетичних криз злива нафтодоларів дозволила купувати нову техніку на Заході.

Розробки радянських конструкторів, освоєні промисловістю, від взуття й автомобілів до пароплавів і ядерних реакторів, копіювалися із зарубіжних аналогів, зокрема здобутих розвідувальними службами Радянського Союзу.

Підприємцям потрібне відкрите море, фінансистам – тиха гавань

Яким є взаємозв’язок між підприємництвом та інвестиціями, звідки надходять останні для потреб підприємництва? Інвестиціями стають кошти громадян, а також їхніх груп чи нації в цілому, які вкладаються у виробництво, бізнес, операції з метою отримання прибутку, і перетворюються на капітал. Якщо інвестиції роблять приватні особи, які прагнуть найвищих доходів, то вони, цілком імовірно, надійдуть саме підприємцям.

Підприємництво та фінансовий бізнес докорінно різняться між собою. Сенс першого полягає в об’єднанні чинників і компонентів виробництва задля створення пропозиції на ринку споживчих благ; другого – у прибутковому і неризикованому вкладенні (розміщенні) грошових засобів і великої ролі не відіграє, куди саме: у виробництво, на депозит, цінні боргові чи майнові папери, коштовності, нерухомість, фінансові, валютні чи інші спекуляції.

Підприємництво спрямоване на вироблення нових продуктів, пошук ринків, добір найкращих технологій, засобів виробництва, методів його організації. За своєю суттю воно є виробником товарних цінностей. Бізнес ставить за мету збереження вартості грошей завдяки отриманню пасивних доходів – процентів, дисконтів, дивідендів, ренти, курсових різниць тощо. Позиція цього виду діяльності пасивна, він лише реагує на зміни цін, прибутків, вартості капіталу, які забезпечуються насамперед підприємницькою діяльністю.

Підприємець не боїться ризикувати, він і не думає про ризики, коли починає господарську справу. Фінансисти ж не ризикують, оскільки їм не відомі всі можливості тих чи інших підприємств, ринків, вони не можуть бути певними щодо дій уряду чи змін на грошових ринках, від яких залежить фінансова ситуація, але при цьому мають відповідати за зобов'язаннями перед власниками грошей.

Вони посередники і їх цікавить фінансова стабільність і передбачуваність (хоча, звісно, деякі фінансові посередники – фінансові спекулянти – працюють «на ризиках», їх цікавить нестабільність, зриви курсів і цін, падіння і зростання, які дають можливість занизити вартість активів, які вони купують, і завищити вартість того, що продають). Якщо підприємців цікавлять інновації та їхнє застосування, то фінансисти реагують на нововведення з великою пересторогою.

Вони чекатимуть, допоки інновації остаточно будуть упроваджені та гарантуватимуть надійні сталі позитивні результати. Фінансисти-інвестори не запроваджують, а розповсюджують інновації.

Підприємцю потрібні вільний доступ до ресурсів та ринків, свобода діяльності, незалежність від держави, власників землі, робітничих профспілок, кредиторів. Натомість фінансиста свобода й ресурси не цікавлять.

Він готовий співпрацювати з органами влади, землевласниками, з будь-ким, щоби зменшити ризики і перекласти частину їх на інших. Через це, на відміну від підприємницького класу, банкіри, біржові брокери, інвестори не прагнуть і політичної свободи і шукають способів співпраці з чинною владою, хоч би якою корумпованою та тоталітарною вона була.

Протягом 70 років не було підприємців і не було прибутково орієнтованих приватних вкладень грошей. Економіка була позбавлена можливості індукувати прибутки за рахунок зменшення витрат на підприємствах та представлення на ринках нових споживчих цінностей.

Читайте також: Ерозія капіталу – ознака планово-збиткової економіки

Так, у часи соціалізму українська громада повернулася до організації суспільства, економіка якого не здатна самовдосконалюватися, отримувати підприємницькі прибутки й ефективно їх використовувати, а суспільство – культурно й інтелектуально розвиватися.

Чи діє нині прибутково-підприємницька економіка. Якщо – ні, що саме стоїть на заваді?

Для функціонування прибутково-підприємницької економіки потрібні кілька передумов.

По-перше, ціни на продукцію підприємств мають встановлюватися не окремо для кожного з них, а як результат взаємодії на ринку всіх продавців і покупців певного товару, що і формує середню ціну. Остання відповідає середнім витратам на підприємствах галузі та відрізняється від них залежно від перевищення або нестачі пропозиції товару щодо наявного попиту.

Це метод ринкового, а не адміністративного ціноутворення. У цьому випадку ціна є зовнішнім чинником для конкретного підприємства, вона є спільною величиною для всіх і не залежить від витрат окремого випадку.

По-друге, підприємницький прибуток виникає лише у тих господарствах, які діють краще за інших: використовують новіше й продуктивніше обладнання, більш якісні чи дешевші матеріали, досконаліше організовують виробництво й управління.

Ще одним джерелом прибутку є встановлення значно вищих, ніж звичайні, цін на традиційну продукцію та принципово нові вироби, що вперше пропонує ринку підприємець.

Те саме відбувається, коли бізнесмен відкриває нові ринки для його традиційної продукції. В інших підприємців, які не досягли подібних результатів, витрати на виробництво і продаж перебувають на рівні ринкових цін або вище, а отже, їхня діяльність не забезпечує відповідного прибутку. Підприємці у цих випадках задовольняються преміями (бонусами) за виконання спеціальних менеджерських функцій – висування загальних ідей, пошук ринків, укладання великих контрактів, залучення висококваліфікованих керівників тощо або отримують на свої рахунки рентні платежі на правах власника землі чи її надр, будівель, комунікацій, інших виключних прав. Відповідні витрати підприємств, що, зрозуміло, є складовими собівартості продукції.

Можна зауважити, що підприємницький прибуток є лише часткою прибутків бізнесменів – власників підприємств. І вони не зникають з утратою самої лише підприємницької частки прибутку.

По-третє, має існувати підприємництво як особливий вид людської діяльності, який об'єднує складові виробництва для випуску і продажу певного товару та забезпечує функціонування утвореної при цьому компанії. Від об’єднання компонентів виробництва та способу, завдяки якому воно відбувається, вибору обладнання, добору працівників і технологій, які застосовуються, залежить успішність задуму.

Особливістю підприємництва є також постійний пошук нових варіантів бізнесу, технологій, іншого (кращого) застосування старого обладнання, приміщень, земельних ділянок, згортання старих збиткових підприємств і створення нових за видами продукції, галузевою належністю, способом виробництва. Усі ці варіанти змін належать до певних інновацій.

Справжній підприємець живе інноваціями. Завдяки останнім бізнес пропонує ринку товари, вартість яких значно перевищує вартість аналогів інших постачальників і які забезпечують власнику тимчасові підприємницькі надприбутки (Цей вкрай важливий висновок належить нашому земляку, уродженцю Чернівців, який устиг попрацювати міністром фінансів у міжвоєнній Австрії, Йозефу Шумпетеру).

 Ті, хто не дотримується правила жити інноваціями, втрачає ініціативу та завзятість, а невдовзі перестає бути підприємцем як таким, оскільки його бізнес стає неконкурентним, збитковим і компанія банкрутує чи ліквідується.

По-четверте, підприємець здебільшого не є кредитором, інвестором, фінансовим партнером бізнесу. Той, хто має за мету накопичення і заощадження, отримання процентів на капітал, вдале тимчасове розміщення грошей задля їхнього примноження не стає підприємцем, він фінансист.

Завдання фінансиста-інвестора – зменшити ризики розміщення капіталу, якщо це можливо, диверсифікувати вкладення, вчасно ліквідувати невдалі інвестиції та перемістити їх у інші об’єкти.

Власника заощаджень цікавить насамперед вкладення грошей у майнові активи, цінні папери, земельні ділянки тощо, які забезпечать найвищий відсоток, дивіденд, ренту.

Все вищеперераховане не становить інтересів підприємця, який організовує й удосконалює конкретний бізнес. Тому покладання на підприємця обов’язку шукати кошти, необхідні для втілення господарських ідей, вирішувати завдання з мінімізації інвестиційних ризиків тощо лише шкодитиме справі та відповідно ефективності економіки.

Отже, можна констатувати, що фінансовий бізнес має бути відокремленим, спеціалізованим; підприємництво не зможе розвиватися, бути успішним, якщо в економіці не створені сприятливі умови для легкого доступу суб’єктів господарювання до кредитно-інвестиційних ринкових ресурсів.

По-п’яте, підприємцем може стати будь-хто, але це має бути інтелектуальна, ділова, соціально та політично незалежна особистість. Це дає змогу бізнесменові робити об’єктивний фінансовий аналіз діючих виробництв, маркетинг, обирати найкращі нові конструкторські, організаційно-технологічні й виробничі ідеї, запрошувати висококваліфікованих спеціалістів.

Така свобода підприємництва неможлива у політично невільному, закритому, недемократичному, тотально забюрократизованому і корумпованому суспільстві. Звідси також випливає, що підприємцем не може бути працівник державного апарату, правоохоронець, військовослужбовець, митар тощо. Там, де «бізнесом» займаються такі люди, розкрадаються суспільні блага, з’являється примус до хабарництва, кримінальне зловживання службовим становищем.

Крім того, якщо підприємство започатковує та контролює чиновництво, яке не може володіти якостями підприємця, то прибутків воно приносити не буде. Інакше кажучи, об’єкти радянської доби пристосувати до ринково-конкурентної економіки у більшості випадків неможливо.

По-шосте, прибутково-підприємницька економіка потребує конкурентного середовища та вільного ринку. Підприємець має працювати на прибуток, що утворюється в результаті пошуку нових комбінацій та вдосконалення бізнесу. Якщо ж він є монопольним постачальником особливого товару на певному ринку, то він об’єктивно може встановлювати значно вищу ціну порівняно з наявним на товари тієї самої групи, що є на ринку.

Ця ціна відповідатиме реальній вартості, яка включатиме підприємницький прибуток як плату за інновацію. Проте в умовах ринково-конкурентної економіки інноваційна монополія не існуватиме довго. Інші виробники також прагнутимуть інноваційних прибутків і намагатимуться якомога швидше освоїти випуск унікального товару.

Збільшення пропозиції останнього задовольнить ажіотажний попит – монопольно висока ціна знизиться. У такий спосіб ціна починає відповідати витратам компаній. Отже, конкуренція знищує інноваційний надприбуток, і це – позитивне явище. Перший постачальник-монополіст змушений після цього шукати нові види продукції, якими можна буде зацікавити ринок. Тобто без конкуренції підприємницька функція не виконуватиметься, а монопольний постачальник певного блага задовольнятиметься сталими монопольними надприбутками і замість творчого підходу до бізнесу зловживатиме своїм становищем: самостійно підвищуватиме ціни, знижуватиме якість виробу, викривлятиме інформацію про свої прибутки тощо. Тож сам по собі підприємець не є ідеалістом. Він прагне до якомога довше зберегти монополістичний стан і намагатиметься усувати конкурентів.

З цього випливає, що існування і державний захист штучно створених і природних монополій, що було складовою соціалістичного господарювання (інакше не могло й бути, оскільки власник-держава теж прагнув до монопольних надприбутків і завищення витрат) і певною мірою залишилося в нинішніх українських реаліях, є шляхом до деградації будь-якої економіки.

Крім того, без участі держави у підтримці конкуренції та подоланні монополізму сама по собі підприємницька активність може не давати позитивних суспільних результатів, а навпаки вироджуватися в економічно неприйнятні бізнес-структури і ринкові деформації.

По-сьоме, в суспільстві має бути вироблене толерантне і, бажано, шанобливе ставлення до людей справи, як на побутовому, так і на державному рівнях. З цього починається й ментальне та фізичне ставлення урядовців, податківців, міліціонерів до бізнесменів як соціальної групи та до підприємницьких витрат і прибутків (а іноді й надприбутків).

Якщо вважати ці фінансові фонди підприємців незаслуженими, несправедливими, заробленими за рахунок «експлуатації робітничого класу», то й надвисокими будуть і податки, і побори міліціонерів та перевіряльників, а бізнес-інвестиційний клімат – несприятливим.

Соціальне сприйняття й терпимість мають ґрунтуватися на розумінні трудового походження підприємницького прибутку. Поряд із цим монополістичні надприбутки та політико-корупційна рента, які своїми діями створюють певні бізнесмени, мають стати об’єктом соціальної обструкції та каральних переслідувань державними, правоохоронними та судовими органами.

Отже, важливо відокремити суспільно корисні та потрібні види прибутків (як підприємницький, інноваційний) від шкідливих і незаконних – монополістичних, корупційних, фінансово махінаційних тощо – і стимулювати підприємства до отримання перших їх видів. Хоча, певно, досягти цього нелегко, адже прибутки, як і гроші, не пахнуть.

Україна – пастка для підприємництва

Чи відповідає українська економіка перерахованим вище вимогам та ознакам прибутково-підприємницької?

В Україні неприхованим є вороже ставлення до приватного підприємництва – незалежного, інноваційного, творчого. У суспільній думці сформовано образ нахабного і ненажерливого бізнесмена-шахрая.

Лише державу більшість людей сприймає як благодійника, що гарантує справедливість і розвиває виробництво. На ментальному рівні суспільство терпить підприємців як непотрібне навантаження до свобод і прав власності громадян. Податківців і міліціонерів, як сторожових собак, нацькували на підприємців.

Фіскальний тиск перекрив «кисень» останнім, спричинивши «анемію». Повагу викликають лише ті, хто співпрацює з чиновниками, і ті, хто володіє мільярдами, адже вони можуть заплатити пристойний гонорар судді чи журналісту.

Підприємці в Україні не виховуються і підприємництву не навчають. Прикладні профільні виші дають технологічні знання й ознайомлюють із організацією господарських відносин підприємств галузі (промисловості, будівництва, транспорту, торгівлі, туризму, ресторанного і готельного бізнесу, різновидів дизайну тощо), але не з навичками і зразками підприємництва у відповідних секторах.

Не заохочуються також індивідуальні підходи і нетрадиційні рішення. Тому не варто дивуватися, що випускники шукають місце роботи лише у діючих організаціях, але не знаходять його. Вони навіть і на думці не мають започаткувати власну справу.

У нашій країні немає культу недоторканності приватної особи, відсутній захист приватної інформації, права і свободи людей не становлять вищої цінності, на відміну від західного світу.

Підприємницький сектор в Україні вкрай вузький, нечисельний і до того ж перебуває на периферії економічного життя. Він розглядається владою як місце дрібної базарної торгівлі та пов’язаних із нею галузей (постачання, транспорту, фінансового обслуговування). На цьому побудована вся система фінансово-правових відносин влади з підприємництвом.

Ще «дозволено» займатися індивідуальною діяльністю, яка надає різні інтелектуальні та інші професійні послуги. Можна назвати й нечисленні інші сектори, де проявляється підприємницька заповзятливість: житлове будівництво і будівництво об’єктів комерційної нерухомості, надання послуг у центрах розваг і відпочинку (молах) тощо.

Натомість внаслідок деструктивної приватизації та фактичного винищення конкуренції, що відбувається за підтримки влади, не стали підприємцями нові власники промислових, телекомунікаційних, аграрних підприємств, залишених у спадщину від соціалізму.

Вони задовольняються іншими видами чистих доходів – корупційними і монополістичними прибутками, різними субсидіями і пільговими кредитами, рентою з добування корисних копалин і використання угідь тощо. Тому більшість підприємств продовжують втрачати свої ринки і доходи.

Підприємці, на жаль, не можуть отримати достатніх фінансових засобів для розвитку виробництва. Держава їм не надає допомоги, навіть у науково-технічних і соціально важливих справах. А натомість створює податкові пастки для арештів і конфіскацій доходів і майна. Окрім того, надзвичайно високі процентні ставки протягом усіх часів незалежності України роблять недоступними банківські кредити.

Їхні обсяги не дозволяють задовольнити й десяту частину потреби у національній економіці. Щорічне зростання кредитних ресурсів в останні роки становить лише 60-70 млрд грн, або менш ніж 5% ВВП. Але ці гроші незалежні підприємці майже не отримують. Їх розподіляють між собою наближені до влади або хто володіє фінансовими установами і не є підприємцем за визначенням.

За недоступності ресурсів втрачається сенс шукати інновації, зокрема, виробляти нові товарні цінності та необхідне устаткування. Саме тому вітчизняних інноваційних благ не помітно.

Надто низька частка і периферійність підприємницького сектору обмежують можливості прибутковості і поступального руху української економіки. Надзвичайно обтяжливою є складова збиткових компаній та фірм, яка не опускається в окремі роки нижче 45% усіх підприємств країни (у кризовому 2009-му сягнула 56 %). Це свідчить про те, що справжні підприємці не мали доступу до таких компаній. Ще варто врахувати, що левову частку прибутків забезпечує фінансово-кредитна сфера економіки. Фактично лише приблизно третина підприємств господарського сектору дає хоч якісь прибутки. З них на частку підприємницьких, за моїми підрахунками, припадає не більше 10%.

Ще однією перешкодою є неринковий характер української економіки, з цінами, що встановлюються органами влади, адміністративним керуванням певних товарних потоків, централізованими втручаннями у розподіл фінансових ресурсів, владними обмеженнями зовнішньоекономічної діяльності тощо.

Отже, Україна опинилася у глухому куті, оскільки без підприємництва немає перспективи.

 

У наступній статті циклу «УКРАЇНСЬКИЙ БІЗНЕС – АФЕРА СТОЛІТТЯ» Володимир Лановий проаналізує діяльність державних корпорацій як годівниць для свого менеджменту

схожі публiкацii

Новини RedTram

Loading...