Економіка 2012-10-01 10:04 Гребенюк Євген

Втеча з України. Європейські банки поступаються олігархам

Європейські фінустанови втрачають позиції в українській банківській системі на користь кишенькових банків олігархів

Дедалі більше європейських банків згортають бізнес в Україні: у 2009–2012 роках з роздрібного ринку пішли ING Bank, Home Credit Group, Сredit Europe Bank, Societe Generale, Swedbank; шведи продали активи SEB Банку українському бізнесменові, згорнула свою банківську справу в нас австрійська група Volksbank International тощо. З відпливом іноземного капіталу банківська система однозначно зазнає суттєвих змін. Кредитний бум 2006–2008-го та поширення валютних позик підігрівалися дешевим європейським фінансуванням. Проте криза 2008–2009-го засвідчила, що присутність приватних західних банків на вітчизняних теренах є радше не проблемою, а панацеєю від серйозніших проблем. Прихід капіталу з Європи відчутно змінив обличчя банківської системи України на краще (підвищив культуру обслуговування) і безпрецедентно розширив доступ простих громадян до кредитного ресурсу. Найприкріше, що закордонні фінустанови втрачають свої позиції на користь кишенькових, або кептивних, банків олігархів, які переймаються в основному кредитуванням підприємств своїх власників. Ця тенденція промовисто відображає дедалі більший тиск на бізнес у нашій країні.

Вікно в Європу

Фінансовий сектор, як барометр, першим реагує на зміни довготривалих очікувань інвесторів щодо України. Хоча іноземний капітал був присутній у вітчизняній банківській системі ще до кризи 1998 року, та насправді «проривним» став 2005-й, коли на хвилі ейфорії після Помаранчевої революції європейські групи почали одна за одною купувати наші фінустанови, часто переплачуючи за них кілька обсягів їхніх власних капіталів. Щонайменше 10 українських банків перейшли до рук іноземців 2007-го. Статки багатьох олігархів перевалили за мільярд доларів саме завдяки вдалому їх продажу (насамперед завдяки штучно розігрітому банківському ринку). Ціна порівняно з обсягами власного капіталу фінустанов варіювалася від 2,6 до майже 5 капіталів, сплачених за Пра­векс-Банк. Щоб виправдати таку велику ціну, придбаний банк мав за досить високої прибутковості власного капіталу в 20% (Return on Equity) та показника його вартості 15% демонструвати постійне зростання активів швидкими темпами – понад 12% щороку. Як довів досвід кризи 2008–2009-го, це було утопічним очікуванням.

Читайте також: Атракціон дохідності: щедрість банків свідчить про погіршення ситуації у фінансовому секторі

Те, що відкриття фінансового сектору закордонним банківським групам – найшвидший спосіб отримати доступ до західних інвестицій в економіку, швидко зрозуміли країни Східної Європи. Так, за даними Райффайзен Банку, частка іноземного капіталу в банківському секторі у регіоні Центральної Європи становить 73%, а Південно-Східної взагалі сягає 83%. Найбільше у відкритості до закордонних банків «просунулися» Чехія і Словаччина – частка іноземних (переважно європейських) фінустанов наближена до 90%. У цих країнах ніхто в тому не вбачає жодної загрози і не потерпає від того: ані сектор державного управління, ані прості клієнти банків.

Масовий прихід європейських банківських груп в Україну переважно позитивно позначився на економіці. Передусім це приплив нових живих прямих іноземних інвестицій (на відміну від, наприклад, видобувної промисловості, де більша частина ПІІ – реінвестування раніше репатрійованих прибутків віт­чизняних олігархів). Так, за даними Національного банку, якщо 2004 року з кумулятивного обсягу ПІІ в акціонерний капітал наших підприємств лише 7,7% надійшло до фінансового сектору, то 2008-го цей показник сягнув майже 30%. У 2006–2008 роках із $26 млрд ПІІ в Україну майже 42% потрапили до фінансової системи. Саме на той період припадає бум придбань вітчизняних банків іноземцями. Європейські групи не полишили своїх «доньок» і в кризу. У 2009–2010 роках вони завели в український банківський сектор понад 17 млрд грн нового акціонерного капіталу – на 67% більше, ніж спромоглися інвестувати власники локальних фінустанов. Крім того, іноземці набагато активніше, ніж місцеві, використовували такий інструмент, як субординований борг, що вважається капіталом другого рівня. Зокрема, з майже 34 млрд грн згаданого боргу в секторі майже половина припадає на закордонні приватні банки.

Інший прямий ефект – суттєве, можна сказати, безпрецедентне розширення доступу простих українців до роздрібного кредитування в 2005–2008-му. Лише портфель іпотечних позик, виданих громадянам, за два роки (2007–2008) зріс усемеро. Хоча заради справедливості слід зазначити, що побічним ефектом цього було те, що іноземні банки воліли перекладати валютні ризики на позичальників: більша частина іпотеки видавалася в американських доларах, суттєво збільшивши в 2009–2010-му обсяг проблемних кредитів.

Не менш вагомим був опосередкований позитивний ефект від приходу європейських установ на банківську систему та економіку загалом. Передусім це привнесення абсолютно нових стандартів корпоративного управління та обслуговування клієнтів. Європейські банки в Україні мають чіткі нормативи з менеджменту ризиків, за порушення яких місцеве керівництво може елементарно втратити роботу. Отже, іноземна фінансова установа за жодних обставин не «пилососитиме» депозити з роздрібного ринку, щоб видати їх у вигляді кредитів пов’язаним компаніям. Натомість це робить чимало українських, що мають ознаки кептивних, тобто є елементами великих бізнес-груп. Більшість європейських банківських груп є публічними компаніями. Їхня діяльність – під «мікроскопом» уваги акціонерів, звітність українських «доньок» готується і проходить аудит за тими самими міжнародними стандартами обліку, що й материнських банків. Отже, за можливі прорахунки, допущені нашим менеджментом, відповідатиме материнська структура вже перед своїми акціонерами – вона може бути «покарана» падінням своїх акцій на біржі.

Власники європейських бан­­ків – це групи, у яких немає підприємств інших галузей і яких цікавить банківський бізнес як такий. Важко уявити ситуацію, щоб материнська фінансова уста­нова, що базується в Європі, давала пряму вказівку своїй дочірній структурі в нашій країні видати позику тій чи іншій компанії, так само як і ситуацію, коли свідомо порушуються нормативи виданих кредитів на одного позичальника чи пов’я­за­ним особам. Натомість в Україні більшість місцевих власників банків мають інші основні бізнеси і, звісно, у кризові часи вважатимуть свої фінустанови насамперед донорами. Хоча вони формально виконують норматив НБУ щодо кредитування одного позичальника (не більше ніж 25% обсягу регулятивного капіталу), є підстави вважати, що реальний рівень інсайдерського кредитування в деяких кептивних банків може перевищувати 50% усього кредитного портфеля. Регулятор не моніторить структури власників великих бізнес-груп достатньо глибоко, щоб його визначити.

«Доньки» західних банків, папери яких торгуються на фондовій біржі, також дотримуються високих стандартів корпоративного управління і в ставленні до міноритарних акціонерів. Наприклад, Укрсоцбанк, який входить до групи UniCredit, нещодавно створив перший прецедент викупу акцій у міноритарних акціонерів за ринковою вартістю, як того вимагав закон.

Якщо приватні іноземні банки переважно кредитують громадян і при цьому використовують більше власного капіталу (материнських установ), то місцеві здебільшого кредитують підприємства за рахунок депозитів, зібраних в основному у фіз­осіб. Таким чином, відповідь на запитання, чи зацікавлений широкий загал в Україні у присутності приватних західних банків, є очевидною. Інтенсивне зростання частки європейських структур у банківській системі в 2005–2008 роках фактично маргіналізувало кишенькові установи. Навіть деякі олігархи поступово переносили обслуговування своїх підприємств в універсальні європейські банки з високими стандартами сервісу. Це було однозначно дешевше, ніж утримання і розвиток власного.

Європейців витісняють олігархи

На жаль, починаючи з 2010 року в Україні спостерігається зворотна тенденція. Дедалі більший тиск на бізнес і повернення страху за свою власність часто знову породжують попит на кишенькові банки, як це було в 1990-х та на початку 2000-х років. Яскравим виявом такої тенденції став нещодавній продаж однією з німецьких груп свого українського банку одному з місцевих олігархів. Загалом же частка західних приватних фін­установ (не беручи до уваги російських державних) у загальних чистих активах банківської системи зменшилася з майже 42% (на початку 2009-го) до 25% (у першій половині 2012-го) й здебільшого саме на користь місцевих українських банків. Не можна виключати, що ще кілька з європейським капіталом перейдуть до рук місцевих власників вже до кінця 2012 року.

Окремий тренд – експансія в Україну державних російських банків, зокрема «Внеш­эконом­банк», ВТБ тощо. Державні банки існують у багатьох країнах світу і допомагають уряду у виконанні певних соціальних функцій. Очевидним фактом є те, що російські суттєво розширили доступ до кредитних ресурсів переважно великих українських підприємств у посткризовий період. Це, звісно, позитивний момент для нашої економіки. Водночас особливо серед державних банків РФ виділяється «Внеш­эконом­банк», який, по суті, є квазібанківською установою, діяльність якої регулюється окремим федеральним законом. Коли в Європі держава стає акціонером якоїсь фінустанови, вона накладає певні обмеження на зростання її активів. Інколи тисне на відповідний банк, підштовхуючи його покинути ризиковані зов­нішні ринки. У випадку ж російських державних банків, навпа­­ки, спостерігаємо активну експансію за кордон. Вони отримують фінансові ресурси від своєї держави під неринкову, занижену вартість. Отже, фактич­­но за гроші своїх платників податків будують мережі в інших країнах. Виникає логічне питання: які цілі ставить уряд іноземної держави, коли схвалює активну закордонну експансію своїх держбанків? Передусім  РФ просто кудись потрібно інвестувати значні обсяги готівки, що надходять у країну від продажу енергоносіїв (так, профіцит рахунку поточних операцій Росії лише за перше півріччя 2012-го становив $58 млрд). Але Кремль є де-факто інсайдером у російсь­ких державних банках, тож їхня безпрецедентна міжнародна інтервенція не може не мати під собою політичної мети. 

Новини RedTram

Loading...