Економіка 2013-02-04 14:55 Малиновський Богдан

Чорноземи наказано притримати. Кому вигідне продовження мораторію на продаж сільгоспземель?

Мораторій на продаж сільськогосподарських земель продовжено аж до 2016 року. Впровадження ринку землі було передбачене ще з ухваленням Земельного кодексу 2001-го. Однак і через 11 років не припиняються баталії довкола питання продажу ділянок сільськогосподарського призначення: дозволяти чи не дозволяти?

А якщо так, то кому і скільки? Не наважувалися його вирішити за президентства ані Кучми, ані Ющенка. І противники, і прихильники продажу землі очікували, що остаточно розв’язати цю проблему спробує нинішня влада, мовляв, вона вже точно зможе знайти схему, за якої українські чорноземи будуть швидко сконцентровані в руках кількох сімей. Однак наприкінці листопада 2012 року за пропозицією нинішнього голови Комітету з питань аграрної політики та земельних відносин ВР регіонала Григорія Калетніка розгляд питання було вкотре відкладено. Причому заборону пролонговано не на рік, як це робили кілька разів раніше, а на три – до 1 січня 2016-го. Термін, на який продовжено мораторій, не залишає сумніву, що це політичне рішення, з огляду на те що 2015-го відбудуться президентські вибори.

Термін, на який продовжено мораторій, не залишає сумніву, що це політичне рішення

У такому рішенні дехто з поінформованих вбачає наслідлок того, що центри впливу в нинішньому владному конгломераті вирішили завадити встановленню контролю над земельними ресурсами з боку «Сім’ї», яка останнім часом демонструвала прагнення здобути його над найбільш ласими українськими активами. Водночас можна також припустити, що її бізнес усе ще не накопичив достатніх фінансових ресурсів для того, аби почати скуповувати земельні активи, або, навпаки, сподівається отримати значно більшу свободу дій, зокрема й від впливових олігархів, після вирішення в той чи інший спосіб проблеми 2015 року, а відтак і цілковитої концентрації влади у своїх руках. Адже зрозуміло, що після остаточного переділу власності в Україні єдиним нерозподіленим активом залишиться чорнозем, який у перспективі може забезпечити небачені досі прибутки. Звісно, якщо застосувати правильну «схему». І схоже, що такої потенційні віт­чизняні латифундисти ще не вигадали.

У будь-якому разі земельне питання залишається одним із найгостріших в Україні й здатне спровокувати потужне протистояння як усередині нинішньої влади, так і між нею та опозицією, учасниками ринку й викликати непрогнозовану реакцію мільйонів селян-власників. До цього додається історичний пієтет до землі українців, а сама вона розглядається як ключовий фактор національної безпеки і суверенітету. За всіх цих умовностей та обставин, а особливо після того, як стали відомі результати виборів і, зокрема, відсутність у ПР стабільної більшості в новій Верховній Раді, ймовірно, й було вирішено прибрати додатковий чинник дестабілізації.

Усі проти?

Як свідчать результати опитування сільгоспвиробників, проведеного Українським клубом аграрного бізнесу (УКАБ) навесні 2011 року, продовження мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення підтримало б 80% респондентів. Зокрема, половина опитаних була налаштована категорично і виходила з того, що продаж цих ділянок не можна дозволяти ніколи. 17% були згодні на нього, але тільки в середньостроковій (3–5 років) перспективі, а 13% – лише у довгостроковій (6–10 років). Поміж респондентів були і представники ринкового сектору в сільському господарстві: фермери, керівники та власники агрофірм, що постали на уламках колишніх КСП, управлінці агрохолдингів. Такий, здавалося б, парадоксальний факт має цілком логічне пояснення.

Сучасна економічна наука стверджує: у ринковій економіці головне не те, хто володіє власністю, а хто нею розпоряджається. У Західній Європі чимало фермерів не поспішають викуповувати землі, які їхні предки вже протягом кількох поколінь орендують у нащадків місцевих феодалів. Так само налаштовані й українські агрофірми, які орендують тисячі й десятки тисяч гектарів у власників паїв. «Більшість компаній, що працюють на землі, не збираються її купувати», – розповідає віце-президент агрохолдингу Harmelia Вадим Бодаєв. І це оптимальне рішення, адже, щоб викупити, приміром, 50 тис. га, потрібно до $50 млн. Це значно більше, ніж вартість машинного парку компанії, який обробляє таку площу. Навіть агрохолдинги не можуть собі дозволити цього вимивання обігових коштів, таких необхідних зараз для модернізації технічного парку, ферм, закупівлі сучасного високоврожайного насіння або добрив тощо. Що вже казати про менш потужні фірми чи фермерські господарства.

Натомість, за словами Вадима Бодаєва, інвесторам у сільське господарство дуже потрібна стабільність у земельних відносинах протягом тривалого часу, принаймні впродовж терміну окупності проекту.

А він у сільському господарстві України нині становить від 7 до 20 років. Крім того, у нас і досі відсутнє нормальне правове поле для операцій із ділянками сільгосппризначення, тоді як у країнах з розвиненою ринковою економікою торгівля ними жорстко відрегульована. Там не кожен може придбати пай і не кожен має право, навіть купивши його, засівати чи засаджувати або випасати на ньому худобу. Більшість держав обмежують коло покупців сільгоспземель, багато з них встановлюють обмеження й на володіння ними одним власником. І значно більше держав визначають, хто має право займатися сільським господарством.

В Україні ж, як вважає президент Союзу сільськогосподарських обслуговуючих кооперативів Іван Томич, щоб цілком поставити село на ринкові рейки, необхідно ухвалити низку законів, які внесли б зміни до бюджетної та податкової політики, забезпечили необхідну підтримку сільгоспвиробників, здійснили реформу місцевих бюджетів та повноважень місцевих органів влади.

А щоб ринок землі запрацював, потрібно ще безліч підзаконних актів та змін до інших документів. Наприклад, Закон «Про ринок земель» прийнятий лише в першому читанні й уже рік лежить без зрушень у парламентських кабінетах, бо з наближенням виборів ніхто не хотів братися за таку болючу тему.

Значна частина власників паїв також відверто налякана близькою перспективою торгівлі землею. Адже в умовах суцільного правового нігілізму й сваволі з боку влади і наближених до неї бізнесменів, в умовах розквіту рейдерства вони всерйоз стурбовані долею своїх ділянок. А що як по селах почнуть ходити бритоголові й вимагати продати їх за безцінь? Або ж суд, який сьогодні позбавляє громадян права вибору, анулюючи їхні голоси за надуманим приводом, завтра так само позбавить їх гарантованої Конституцією приватної власності? Та навіть за умови справедливості Феміди пересічний власник паю перебуває в явно програшній позиції в плані захисту своїх законних прав, оскільки не має грошей на суди та адвокатів.

Хто скупить?

Українські землі суттєво недо­оцінені. Експерти стверджують: якби торгівля сільськогосподарськими ділянками почалася з 1 січня 2013-го, середня вартість наших чорноземів не перевищила б $1 тис. за гектар. Тоді як у Франції два роки тому цей показник, за даними УКАБ, дорівнював $12,5 тис., Польщі – $6,6 тис., Болгарії – $3,1 тис. Така недооцінка може становити інтерес для спекулянтів та олігархів.

Натомість надходження неолігархічного капіталу в український чорнозем окрім власне мораторію на його продаж зупиняє ще й низька бізнесова привабливість України. «Інвестори дуже налякані й не хочуть вкладати кошти в сільське господарство нашої країни», – стверджує президент Українського клубу аграрного бізнесу Алекс Ліссітса. Це стосується і вітчизняних інвесторів. З одного боку, великі українські агрокомпанії звітують про багатомільйонні інвестиції. З іншого – левова частка їх скерована в порівняно ліквідні активи, які за потреби можна навіть вивезти, тоді як вкладення в нерухомість чи інфраструктуру навіть у доволі успішних агрохолдингів із земельним банком 10–20 тис. га становлять поки що сотні тисяч доларів, зрідка до мільйона. Щоб викупити землю, яку обробляє така фірма, навіть за нинішніх низьких цін знадобиться щонайменше $10 млн. Вкладати такі гроші в нерухомість, фактично закопувати їх у землю, великий бізнес не готовий, адже ніхто не може точно сказати, як швидко вони окупляться. Власне, саме через це наші олігархи, які звикли до миттєвих високих прибутків, дотепер не поспішали зв’язуватися з українським чорноземом (за поодинокими винятками). 

Однак охочі долучитися до розподілу нашої землі без усіляких пересторог є вже зараз. Насамперед це інвестори з країн Перської затоки та Китаю. По-перше, працювати не за законом, а згідно з неформальними домовленостями їм не звикати. Понад те, вони мають більше досвіду роботи саме в країнах із низькою правовою та бізнес-культурою, як сьогоднішня Україна. Наприклад, активно скуповують землі в Африці. По-друге, вони тісно пов’язані з державою: у Піднебесній це державні компанії, у країнах Перської затоки – родичі місцевих монархів. Отже, їм доступно більше важелів впливу на владу країн, у яких працюють. Та головне – вони ставлять за мету не просто заробити, а більш стратегічні завдання: забезпечити стабільне джерело постачання продовольства у свої країни в умовах загострення продовольчої і водної проблем у світі, а відтак убезпечити себе від можливих революцій. Нафтові шейхи та китайські державні компанії не бояться вкладати гроші на перспективу.

Наслідки арабських чи китайських інвестицій у сільське господарство багато хто розцінює як загрозу для економічної безпеки, особливо в нерозвинених країнах. Наприклад, у Росії агрохолдинги, контрольовані китайцями (наприклад, тими, хто зумів отримати громадянство, або нерезидентами через підставних юросіб), швидко перетворюються на справжні колонії Китаю. Тут якомога ширше залучається робоча сила з Піднебесної (часто нелегальна), а господарство цілком переходить на її насіння, добрива та пестициди. Це призводить не лише до того, що зростає імпорт із КНР. Китайське насіння може бути генетично модифікованим (країна не обмежує застосування ГМО), а пестициди – надзвичайно токсичними. Приміром, для обробки посівів там досі використовується ДДТ, а китайські аналоги можна знайти в продуктах через шість місяців після збирання врожаю, тоді як оригінальні пестициди провідних західних виробників повністю розкладаються за два – чотири тижні. Генетично модифіковані культури можуть перезапилити посіви стандартних рослин того самого виду в радіусі до 2 км, а пестициди потрапляють у ґрунтові й річкові води. Звичайно, в розвинених країнах порівняно успішно функціонують контролюючі органи, які ускладнюють таке нехтування екологічними стандартами, але там, де все можна вирішити за допомогою хабара, ситуація зовсім інша. Понад те, інколи Піднебесна домагається права застосовувати власні технологічні нормативи, як, наприклад, це хочуть зробити в китайсько-білоруському індустріальному парку в Смолевицькому районі під Мінськом. Відтак використання в таких зонах ГМО та шкідливих для людини пестицидів стає цілком законним, а самі китайські інвестори – непідвладними законам цієї країни.

Проте, схоже, режим Януковича подібних загроз не помічає, як і багатьох інших, якщо йдеться про національну безпеку. Китай уже відкрив кредитну лінію на $3 млрд на розвиток спільних проектів в АПК, із яких половина буде спрямована на розвиток зрошення в Херсонській області – регіоні родючих чорноземів і водночас одному з найрідше заселених в Україні. Зважаючи на досвід інвестування Піднебесною в африканські країни, можна припустити, що вона вкладає такі кошти в поліпшення інфраструктури сільгоспугідь із прицілом на те, щоб згодом ними заволодіти. В умовах, коли відносини із Заходом та Москвою зіпсовані, нинішня влада дедалі частіше шукає підтримки на Далекому Сході. Що, зрештою, не дивно, адже серед світових лідерів Китай вирізняється тим, що для нього глибоко байдужа ідеологічна спрямованість своїх держав-парт­нерів. Аби тільки вони сприяли посиленню його економічного впливу у світі.

Новини RedTram

Loading...