ut.net.ua 2010-11-05 00:00 Пастухова Аліна

Без переможців

Основні підсумки місцевих виборів: поразка регіонів на тлі перемоги, фіаско придворної опозиції, розчарування виборців


Для того, щоб переглянути графіку - натисніть на ній.

 

 

Попередні результати місцевих виборів в Україні нагадують просту істину про те, що не завжди речі є такими, як здаються на перший погляд. Уже зараз, доки триває офіційний підрахунок голосів, можна визначити кілька очевидних тенденцій (окрім основної – див. стор. 8), що свідчать про стан суспільства і дають змогу спрогнозувати наступні кроки влади.

Розчарування

Явка виборців виявилася чи не найнижчою за всю історію незалежної України – близько 50–55%. Активність електорату на місцевих виборах завжди нижча, ніж на національних, і не лише в нашій країні. Однак такий високий відсоток тих, хто не прийшов, свідчить про реакцію суспільства: апатію та зневіру в політиках. Більшість респондентів різних соціологічних опитувань заявляли, що не вірять у чесність виборів. Чимало претензій лунало на адресу політичних сил. Загалом громадяни не були впевнені, що вибори можуть позитивно вплинути на їхній добробут.

При цьому низька явка на Сході країни стала ще одним свідченням розчарування виборців чинної влади у своїх вождях. Це тенденція, яка ще матиме продовження й дедалі серйозніші наслідки.

Низька явка дала комісіям більше можливостей використати «зайві» бюлетені для зміни результату голосування. Тож повідомлення про вкидання, які надходять із різних областей, засвідчили: якщо громадяни відмовляються реалізувати своє право вибору, за них це може зробити нечистий на руку ділок від політики.

«Противсіхство»

Зростає запит суспільства на альтернативу нинішнім політикам. Майже вдвічі збільшилася кількість виборців, які голосували проти всіх. На президентських виборах-2010 жодного кан­­дидата не підтримали 4,36% із тих, хто взяв участь у голосуванні. На місцевих, за попередніми даними, ця цифра сягає 7%.

Закон як прихисток фальсифікацій

«Узаконення зловживань» – один із найзагрозливіших трен­­дів для демократії. Закон про місцеві вибори було ухвалено в редакції, що дозволила Партії регіонів та її сателітам контролювати весь процес виборів – від висунення кандидатів до голосування й визначення результатів. Зокрема, отримати більшість у територіальних виборчих комісіях, сформувати на свій смак дільничні комісії, а далі, як кажуть, справа техніки.

Тому заяви деяких спостерігачів про те, що під час голосування не було значних порушень, цілком логічні: у грубих, очевидних, масштабних зловживаннях (як у 2004 році) потреби здебільшого вже не було. Як казав герой відомого радянського фільму, «все вкрадено до нас».

«Російськомовні» спостерігачі

Цього року міжнародних спостерігачів було залучено в рази менше, ніж на попередніх виборах. Так, від іноземних держав прибули 134 спостерігачі, від міжнародних організацій – 356, тоді як у «помаранчевому» 2006-му було понад 3 тис. міжнародних спостерігачів. Нині ж – лише близько півтисячі на всю Україну. Причому цього разу більшість з них представляли країни СНД та проросійські організації, для яких усе, що роблять офіційні друзі Російської Федерації, заздалегідь зразкове й безгрішне. Тож скарги опозиції на «спостерігачів, які говорять російською» можна цілком сприймати і в прямому, і в переносному сенсі.

Влада меншості

Однак ані «правильний» закон, ані лояльні спостерігачі, ані невраховані бюлетені чи плутанина зі списками виборців не допомогли владі подолати виставлену нею планку – зібрати понад 2/3 голосів у всіх областях. Якщо брати «спискову» частину рад, регіонали підтвердили свій статус «влади меншості». Загалом по країні її підтримує та третина виборців, що вже кілька років становить кістяк електорату ПР.  

Можна констатувати навіть певні втрати. За оцінками експертів, на бік комуністів перейшла частина радикально налаштованих виборців, які раніше голосували за Партію регіонів, переважно у східних областях (частково успіх КПУ також пов’язаний із поверненням у політику радянських традицій – це «досягнення» прихильники комуністів чомусь приписують виключно Симоненку і Ко). Про розчарування виборців у партії влади свідчать також низька явка (у межах 43%) у кількох східних областях та перемога кандидатів на посаду мера не від ПР у кількох містах Сходу та Півночі країни.

Відомо, що в Адміністрації Президента відбулася нарада за участю голів місцевих державних адміністрацій за підсумками виборів. Багато її учасників дістали прочухана за недотримання показників, які були до них досягнуті. Кадрових рішень не ухвалювали, але вони будуть: полетять голови губернаторів, які не виконали норми.  

Утім, є певні здобутки. Партія регіонів тепер скрізь. За порадою політтехнологів, речники ПР особливу увагу приділили збільшенню свого представництва у Західній та Центральній Україні. Відтак вона фінішувала першою в переважній частині областей. До того ж поки що залишаються за кадром результати виборів у мажоритарних округах. А там представники влади з її фінансовим та адміністративним ресурсом традиційно мають перевагу.

Тож, звісно, не 60–70%, але контроль над більшістю громад регіонали встановлять. Знову-таки непропорційно до отриманих голосів, зате в силу системної законодавчої, ресурсної та політичної підготовки, якій опозиція не змогла нічого протиставити.

Нові іпостасі опозиції

Політична сила Юлії Тимошенко «Батьківщина» втратила позиції на територіях, де вона раніше мала найбільшу підтримку поміж виборців. Власне, поразка опозиції, яка ще рік тому була владою, – закономірність. Тимошенко і далі намагається знайти себе, але все більше за завченими схемами. А вони вже не переконують. Крім того, виявилося, що чутки про «залізну машину» БЮТ є перебільшеними. Варто було лідерові програти – і структури посипалися, а «саламандри», як порівняно нещодавно охрестила своїх соратників Тимошенко, пішли записуватись у тушки.

Схожі завдання – віднайти себе та відродити довіру виборців – вирішують й інші політичні сили, які зараховують себе до опозиції. Принаймні їхня база для дій у громадах зменшилася. Такий результат або підштовхне ці партії до об’єднання й активних дій, або буде останньою зупинкою перед політичною утилізацією.

Тим більше що святе місце порожнім не буває. Успіх «Свободи» на місцевих виборах – це похідна одразу кількох чинників. З одного боку, це, звісно, розчарування в можливостях «традиційної» опозиції, бажання різкої та рішучої відповіді на антиукраїнські дії влади («Табачник – найкращий агітатор за Тягнибока»). З іншого – Тягнибок є надто зручним для влади опозиціонером. Він нібито зійшов з агіток ПР як збірний образ «націоналіста» й «бандерівця», яким регіонали лякають недосвідчених у політичних хитрощах виборців. І, схоже, Партія регіонів уже почала розкручувати тему про «радикальну опозицію» у своїх стратегіях, що й прогнозував Тиждень (див. №43/2010). По завершенні виборів одразу кіль­­ка речників ПР (Єфремов, Добкін, Рудьковський та ін.) озвучили схожі тези про «тривожний сигнал» (зокрема, для Європи) та «провокування конфліктів» у зв’язку з перемогою націоналістів на Заході України. При цьому сам об’єкт таких епітетів загалом комфортно та розлого почувається в ефірі телеканалів включно з «Інтером».

Це другий після дострокових виборів у Тернополі великий успіх «Свободи». Однак далі ця політична сила постає перед випробуванням: або вона буде здатна працювати в місцевих радах, або відіграватиме роль «агресивної опозиції» в сценаріях Партії регіонів...

Ще один показовий результат цих виборів – суттєве зниження рейтингу віце-прем’єр-міністра з економічних питань Сергія Тігіпка в образі «Сильної України». Команда Тігіпка планувала повторити успіх, якого її лідер досяг на президентських виборах, і набрати щонайменше 14% голосів на місцевих. Та, за попередніми даними, загалом по Україні «сильні» здобули трохи більше ніж 4%. Ці вибори засвідчили, що українці цілком свідомі й можуть чітко розрізнити, де «третя сила», а де влада, чи то пак придворна опозиція.  

На тлі слабкого Тігіпка трохи його електорату міг повернути собі Яценюк, який, за повідомленнями ЗМІ, нарешті позбувся російських політтехнологів, що занапастили його кампанію в 2009-му.

Що далі?

Загалом результати виборів виявилися прогнозованими: влада конвертує залишки авторитету, а також знахідки в законодавстві й адміністративних технологіях у посади. Після підрахунку голосів у мажоритарних округах у великій кількості громад буде оголошено про формування більшостей, лояльних до центральної влади. А далі відкривається інтрига: коли влада вважатиме за потрібне провести парламентські вибори: вже навесні 2011-го, як того вимагає Основний Закон у редакції 1996 року, чи в 2012-му – за правилами, що діяли до вересневого жовтневого конституційного перевороту. Від цього залежатиме, зокрема, як довго й наскільки міцно триматимуться провладні об’єднання і як швидко природа українських політиків візьме своє, підточуючи «єдність рядів» на чолі з ПР зсередини. І чи зможе, зрештою, цим скористатися опозиція.[2181][2173]