ut.net.ua 2010-12-10 00:00 Трегуб Ганна

Елементи модернізації країни

Британський історик і політолог Брайан Бріваті про долю лівих партій у Європі, зміну еліт і культуру як головний чинник демократизації суспільств

Брайан Бріваті – знаний британський інтелектуал, директор Меморіального фонду Джона Сміта. А головне – людина, яка має рентгенівський зір для аналізу сучасного політичного й соціокультурного процесу в Європі. Виступаючи в пресі, Бріваті не боїться «незручних» тем, як-от геноцид і дотримання прав людини. У Києві він взяв участь у спільному проекті Британської Ради та книгарні «Є» «Європейський досвід: Сполучене Королівство».

Такі різні демократії

У. Т.: Пане професоре, ви раніше писали про те, що демократія в Грузії, Росії та Україні матиме свою специфіку. І в чому вона полягає?

– Я не можу пропагувати модель демократії, яка склалася у Великій Британії, тому що сама по собі вона є перекрученою, «поламаною». Жодна людина з Об’єднаного Королівства не може повчати будь-кого щодо демократії. В останні кілька років у моїй країні майже половину Нижньої палати було змінено через причетність до корупції. Досі склад палати лордів не обирають під час виборів, а призначають. Навіть якщо депутат скоїв злочин чи причетний до нього, через недоторканність немає жодних засобів впливу на цю людину. Він лишається представником влади. Британський парламент обирається меншістю громадян.

У Грузії та Україні нині відбувається багато правильних речей. У вашій країні – це перехід від одного уряду до іншого без кровопролиття та залучення військової сили. Взагалі Україна вигідно вирізняється на тлі інших пострадянських держав і, як на мене, без особливих проблем може  стати лідером руху до консолідованої демократії. Я не маю такої впевненості щодо перехідного режиму в Росії, ос­кільки московська модель самодержавної влади все ще достатньо сильна, та й регіон відрізняється. Якщо Грузія, яка досить довго випереджала інші республіки, не проведе прозоро наступні вибори, то може зробити крок назад. Те, що відбувалося в цих країнах останнім часом, – це урок долання фундаменталізму, який ще треба засвоїти.

У. Т.: Попри релятивність поняття демократії, яку градаційну шкалу ви запропонували б для оцінювання рівня її розвитку? Якщо не мати орієнтирів демократичності, то розібратися в чомусь на пострадянському терені дуже важко.

– Залежить від того, що вважати головними визначальними рисами консолідованої демократії. Є безліч теорій, кожна з яких наголошує на чомусь іншому: на культурних, інституційних, соціальних, економічних чинниках. Конституція СРСР, наприклад, на папері була найдемократичнішою у світі. Більшість країн пострадянського простору так само лише на папері мають чудові інституційні структури. Проте справжня демократія не зводиться тільки до інституційного дизайну конституції.

У. Т.: З чого має починатися справжня зміна еліт у пострадянському суспільстві?

– Звісно, молодь – найбільша надія нинішньої демократії. Те покоління, яке перебуває при владі в Україні, формувалося в радянську еру. Навіть попри те що деякі його представники мають чудові державницькі інстинкти, вони думають і діють у радянському стилі. Тому певні українські інституції досі лишаються радянськими. Зміна цінностей має відбутися разом зі зміною поколінь. Якщо українці справді прагнуть демократизації країни, їм потрібно обирати ради шкіл, підтримувати самоврядування в університетах, залучати молодь до роботи в місцевих радах та органах влади. З десяти років у школах дітям слід розповідати, якою має бути система в їхній державі.

Ліві. Причини спаду

У. Т.: Сьогодні можна спостерігати, що ліві повсюдно в Європі втрачають свої владні позиції, суттєво програючи правим. Що може змінити такий стан речей?

– Найбільшою проблемою для сучасних європейських лівих є те, що вони практично цілком увібрали ідею та принципи капіталізму, втративши опору на ідейні альтернативи капіталізму. Мішель Альберт у своїй праці «Капіталізм супроти капіталізму» найкраще пояснив основні хиби лівих. Він виокремлює два різновиди капіталіз­­му: північноатлантичний (американський) та європейський соціо­демократичний, за якого розвинений інститут соціальної держави, а податки спрямовуються на підтримку освіти та охорони здоров’я. У Великій Британії та Італії протягом останніх 20 років домінує перша система. Нині лівим силам потрібно повернутися до ідей та практик соці­ально-демо­кра­тич­­ної системи, соціальної держави. Саме в поверненні до стандартів та цінностей держави соціального добробуту ліві всієї Європи можуть відіграти величезну роль, повернути собі втрачену довіру електорату.

У. Т.: Лейбористська партія Великої Британії не лишилася осторонь загальноєвропейської «кризи лівих». Але ще кілька років тому ви писали про «кінець їхнього спаду»…

– Ситуація в Лейбористській партії змінюється. Нещодавно було обрано нового молодого лідера 40-річного Еда Мілібанда. Він є речником тих, хто може переосмислити сучасну роль та завдання лівої сили. Лейбористська партія Великої Британії нині боїться порушувати тему профспілок, проте вона не може лишатися осторонь, адже понад 100 років тому саме профспілки виступили її засновниками. Більшість цих організацій у Британії нині репрезентують робітників у відносинах із їхніми працедавця­­ми, щоб вибороти кращі умо­­ви праці. Проте в пресі їх атакують як екстремістів та революціонерів. Нині лейбористам потрібно повернутися обличчям до робітників.

Спадщина геноциду

У. Т.: 27 листопада в Україні відзначався День пам’яті жертв Голодомору. Треба зупинитися на рівні пам’яті чи варто далі розбиратися з тим, які наслідки й вияви має Голодомор у сьогочасній Україні?

– Розуміння власного історичного контексту є рятівним. Те, що мільйони людей були замордовані протягом короткого часу лише за своє ім’я, спричинює глибоку травму в суспільстві. На жаль, багато хто ще не розуміє цього. Для сімей загиблих під час Голодомору 1932–1933 років важливо з’ясувати, хто ж насправді відповідає за скоєння цих злочинів. Також треба зібрати достатню кількість фактологічних підтверджень, аби цю тему не можна було знову замовчати та маргіналізувати. Слід віддати належну шану мільйонам загиблих. Під час Голокосту, про який відомо зі свідчень тих, хто вцілів, понад 90% євреїв в Аушвіці миттєво загинули в газових камерах. В Україні померло більш ніж 10 млн людей, і ця інформація довго не оприлюднювалася через закритість кордонів за радянської влади. Німеччина визнала перед євреями свою відповідальність за Голокост. Покоління за поколінням вона підтримує діалог між німцями та євреями. Визнання того, що Голодомор 1932–1933 років не був випадковістю, що це свідомий акт етноциду, передусім в інтересах сучасної Росії, яка страждає від травматичного буття нації-знищувача. Українське постгеноцидне суспільство, яке покоління за поколінням залишається ураженим та травмованим цими подіями, сьогодні власноруч продовжує геноцид шляхом применшення, заперечення та ігнорування цієї проблеми. Нині для дорослішання російського та українського суспільств потрібно, щоб порозуміння в питанні Голодомору відбулося щонайшвидше.[2229]