ut.net.ua 2010-12-10 00:00 Завгородня Інна

Подолати страх

Проблему сімейного насильства, яка набуває дедалі більших масштабів в Україні, вже не вдається сховати за стінами приватних помешкань

«Мовчати вже немає сил, усе приховується. У нашій родині насилля відбувалося повсякчас: п’яні дебоші, запої, чоловік бив мене на очах у сина. Син навіть у трирічному віці запам’ятав, як чоловік кинув у мене кам’яною черепашкою. Для дитини на першому місці було те, що розбилася черепашка», – розповідає киянка Наталя Мазур, котра кілька років потерпала від безчинства в сім’ї.

Короткий номер, протяжні гудки, очікування відповіді, що, здається, триває вічно. Заявити про насилля в родині наважуються не всі його жертви. За останньою інформацією Міністерства у справах сім’ї, молоді та спорту, цього року в Україні на застосування фізичної сили в родині поскаржилися понад 82 тис. осіб, із яких: 74 тис. жінок, 700 дітей і близько 7600 чоловіків. Тобто жінки стають жертвами насильницьких дій у сім’ї в більшості випадків. Водночас минулого року 65 684 особи, схильні до скоєння насилля, було взято на профілактичний облік міліції. Після місяців, навіть років страху й терпіння на жертв, які телефонують на національну гарячу лінію з питань запобігання насильству в сім’ї, чекає невідоме. Тиждень довідався, що саме відбувається з ними далі.

Н. М.: До розлучення я зверталася у міліцію, одного разу лежала в лікарні з підозрою на розрив селезінки, коли чоловік зламав мені ребро. Навіть після розірвання шлюбу насилля не припинилося – він міг мене вдарити. Міліція відписувала про відсутність складу злочину.

Телефон довіри

Національна гаряча лінія з питань запобігання насильству та захисту прав дітей Міжнародного жіночого правозахисного центру «Ла Страда-Україна» розміщується у невеликій кімнаті, заставленій стосами паперів із довідковою інформацією. У напрямі запобігання насильству, зокрема в сім’ї, тут почали працювати в листопаді 2004 року. «Практично в кожному регіоні є організації з притулками, психологами та юристами, які надають безплатну допомогу постраждалим від насильницьких дій, – запевняє консультант гарячої лінії Тетяна Татуревич. – У таких кризових центрах можна залишатися й отримувати допомогу». Тетяна відкриває товсту папку з переліком організацій і одразу уточнює: «Лише в Києві ми нарахували 43, зокрема й кілька притулків».
Жінці перш за все радять встановити контакт із дільничним інспектором, написавши заяву про вчинення над нею насильства. За потреби – пройти судово-медичну експертизу й зняти побої. Якщо потерпіла хоче розпочинати судовий процес, її проконсультують юристи центру й підкажуть, як правильно складати заяву. Якщо ж постраждала надалі не може проживати з чоловіком під одним дахом, її направляють до притулку.

На очах у дитини

Н. М.: У чоловіка батько був точнісінько такий самий: теж пив, на очах у сина вішався і стрілявся. Я хочу, щоб мій син виріс нормальною людиною. У вісім років він копіював поведінку батька: міг підійти і плюнути або вдарити мене. Нещодавно син сказав: «Я знаю, чому ви з татом розлучилися. Тому що він тебе бив і пив горілку».

Схильність до насильства закладається змалку. «Більшість насильників у дитинстві страждали від агресивного ставлення дорослих до них, – каже Тетяна Татуревич. – Здебільшого саме те, що вони свого часу пережили психологічну травму, і спричинює агресивну поведінку та зумовлює схильність до психічних розладів. Проте навіть якщо в них усе гаразд із психічним здоров’ям, вони потребують допомоги».

У рамках кампанії «16 днів проти насильства» відбулися кілька телепрограм, після яких на гарячу лінію центру «Ла Страда-Україна» надійшли сотні дзвінків. Тетяна пригадує жахливу історію: «Зателефонувала жінка, її вчора чоловік душив удома на очах у дитини, в неї залишилися синці на шиї. Потерпіла плакала у слухавку і запитувала, куди їй звернутися, щоб покласти цьому край. Вона хоче жити окремо, попри те що перебуває в декретній відпустці. Тому що її чотирирічний син, коли приходять гості, виходить на середину кімнати і всім оголошує, що батько б’є маму й душить її».

Н. М.: Я прийшла додому з дитиною, він звалив мене на підлогу, тож устигла лише крикнути синові, щоби тікав до бабусі, яка живе в будинку навпроти. Він приставив мені пістолет до скроні, і я зрозуміла, що зараз вб’є. Почала його вмовляти, що в мене за дверима лишилася сумка з грошима і мобільним телефоном, розуміла, що треба говорити спокійно, далі вирвалася і втекла. У нього були глибокі порізи на руках, а я – вся в крові.

Працівники жіночих правозахисних організацій розробили прості поради, які допоможуть жінці вберегти життя. «Якщо ви передчуваєте спалах насильства, тримайте під рукою документи, – радить Тетяна, – щоб була можливість покинути домівку, взяти дитину та речі першої необхідності. Не варто заходити в такі приміщення, як ванна, туалет, тому що там вас можуть просто замкнути, ізолювати. Також треба мати при собі мобільний і знати напам’ять екстрені номери телефонів».

Тимчасовий дім

До притулку на Новодарницькій вулиці їхати з півгодини від останньої зупинки метро повз похмурі закутки промзони й одноманітні міські квартали. Такий маршрут, навіть коли долаєш його щодня, чимось нагадує втечу. «Якщо жертві по­­тріб­­но надати притулок і допомогу психолога, юриста й соціального педагога, тоді ми її приймаємо», – розповідає директор Київського міського центру со­­ціально-психологічної допомоги Людмила Крупчинська. Центр може розмістити одночасно 30 осіб, які мають право перебувати тут до трьох місяців.

Чомусь очікувала побачити щось на кшталт радянського гуртожитку, але центр соціа­­ль­­но-психологічної допомоги приємно вразив. Він збудований лише чотири роки тому, й умови проживання в притулку досить пристойні. У коридорі – дитячий майданчик та іграшки. Кухня, на якій можна приготувати їжу собі й дитині з наданих державою продуктів, затишні кімнати «Для одного батька з дитиною». Хоча перебувають у притулку все ж таки переважно матері. Для жінок без дітей тут є обмеження за віком – до 35 років.

Стикаючись із насильством, жінка не в змозі самостійно з цим упоратися. «Спершу стається вибух агресії, потім каяття, – зазначає Крупчинська. – Це відбувалося фактично в мене на очах у лікарні швидкої допомоги: чоловік падає на коліна, а жінка лежить із перебитим носом, тілесними ушкодженнями. Звісно, стояти навколішки легше, ніж загоювати рани. Переломи насправді бувають дуже різні. І взагалі нівечать здоров’я жінок».

Н. М.: Зайшовши у квартиру, я побачила дві передсмертні записки, одну з яких – на подушці в сина. Міліція вилучила в чоловіка пістолет і поїхала. Ще добу він продовжував тут пити, наковтався транквілізаторів. У квартирі все було розбите. Я в синцях і порізах, він травмував мене манікюрними ножицями.

У кабінеті психолога два зручні глибокі крісла. На консультації сюди приходять подеколи не лише жінки, постраждалі від насильницьких дій у родині, а й їхні кривдники. «Поведінку кривдника, якщо це не патологічні випадки, можна й треба психологічно корегувати, – вважає Людмила. – У нас розроблені шестимісячні корекційні програми. Деснянський центр у справах сім’ї та жінок їх успішно використовує». Приводять кривдників до таких центрів, щоправда, дільничні інспектори.

Політика України щодо жерт­­ви сімейних безчинств така: як­­що ви постраждали й більше не можете перебувати вдома, вас  розмістять у притулку. «У нас із квартири забирають жертву, а не кривдника, хоча бажано було би чинити навпаки, – зауважує Круп­­чин­­ська. – Жінка з дітьми потрапляє до нас, натомість кривдник спокійно собі живе далі у спільній квартирі. Процес розподілу майна може затягтися на роки, а жінці, часто з дітьми, при цьому треба десь жити. Є необхідність створенні центру для перебування жертв насилля з тривалішим терміном – до року. За кордоном інша практика: існують кризові центри, куди поселяють якраз кривдника, де з ним працюють, застосовуючи корекційні програми».

Н. М.: У відповідь на мою заяву з міліції відписали про відсутність складу злочину: насилля в сім’ї немає, тому що він колишній чоловік, хуліганства також немає, бо сцена відбувалася в квартирі, громадський порядок не порушувався. Чоловік почувається безкарним, тому що це відбувається вже багато років.

Випробування ближнім

Шлюб Наталі Мазур тривав п’ять років, проте й після розлучення насилля з боку колишнього чоловіка тривало: «Я звернулася спершу до органів опіки, а потім до суду для того, щоби позбавити його батьківських прав, алкогольна залежність дає для цього підстави. Невідомо, що він може зробити завтра. У судах усіх інстанцій мені відмовили».

Дільничний Володимир Свищ називає різні виправдання дій чоловіка Наталі: ревнощі, квартирна суперечка і навіть любов та бажання зберегти родину. «Він так відреагував, – заявив Тижню Свищ. – За його словами, він її сильно кохав, надто ревнував. Звісно, у стані афекту людина здатна на якісь нерозсудливі дії: порізав собі вени, наїв­­ся таблеток. Хотів таким чином привернути її увагу».
Натомість на противагу стають сухі цитати з медичної експертизи про завдавання ушкоджень гострими і тупими предметами, таких доказів у Наталі цілий стос. Тут є і 2002 рік, коли чоловік сокиркою для рубки м’яса пошкодив їй руку, і 2009-й, коли приставив пістолет до скроні, бив, травмував руку ножицями. На це дільничний відповідає буквою закону: «Якби вони були не розлучені на той час, ми змогли би притягти його за насилля в родині до адміністративної відповідальності. А оскільки вони вже не перебували у шлюбі, то відповідно чоловік не був суб’єктом цього правопорушення». Обмежили­­ся профілактичною роботою, роз’я­­­­сненнями. Наталя не зупиняється і подає позов до Європейського суду з прав людини щодо позбавлення чоловіка батьківських прав. Каже, що головне – переступити свій страх.

В Україні майже десятиліття чинний Закон «Про попередження насильства в сім’ї», проте його дія поширюється лише на членів родини, оминаючи розлучених осіб або громадянські шлюби. Захисні приписи, які можуть заборонити кривдникові наближати­­ся до місця перебування його колишньої жертви або розшукувати про неї інформацію, нині сягають тримісячного терміну. Але кривдника притягають до кримінальної відповідальності лише в разі завдавання тяжких тілесних ушкоджень.

«Насилля як спосіб виживання – це проблема нашого суспільства, – переконана психолог Олена Тищенко. – Що нижчий соціально-економічний рівень суспільства, то більше в ньому безчинств. Телебачення, яке смакує насилля, звісно, теж його провокує». Але загалом у суспільстві ця проблема недостатньо усвідомлена – жертви часто не наважуються говорити про свої проблеми вголос. А патріархальні громади малих містечок схильні радше звинувачувати жінку в тому, що та не хоче зберігати родину. Вражаюча статистика щодо насилля в українських сім’ях, яка щороку зростає, свідчить про доволі неуспішну політику держави у справі подолання цієї проблеми. «Треба вчити жертву грамотно поводитися в таких ситуаціях, щоб насилля більше не повторювалося», – вважає психолог.

За дослідженнями Всесвітньої організації охорони здоров’я в Європейському регіоні, 10–60% жінок (залежно від країни) хоча б раз у житті ставали об’єктами насилля з боку свого інтимного партнера



Кількість жінок, які гинуть від сімейного насилля*

Росія 14 000

Україна 1000

Франція 140

Великобританія 100

*приблизна кількість на рік

 

[2230]

Якщо ви стикаєтеся з насильством у родині та потребуєте допомоги, телефонуйте на Національну гарячу лінію з питань запобігання насильству та захисту прав дітей за номерами 0 800 500 335 (дзвінки у межах України безкоштовні) або 386 (безкоштовно для абонентів Київстар, life, МТС).

Гаряча лінія працює щодня, окрім неділі,
з 9:00 до 20:00,
у суботу з 9:00 до 16:00