ut.net.ua 2010-12-10 00:00 Лиман Ігор

Південний казан

Специфіка заселення Півдня України спонукала колоністів або «боротися проти всіх», або шукати шляхи порозуміння з іншими конфесіями

ХРЕЩЕННЯ. Греки Приазов’я не приховували  власних релігійних традицій

 

Більша частина населен­­ня Півдня не була автохтонною, а свого часу прийняла так званий виклик нових земель, і кожна етнічна, конфесійна група чи особа, що переселялася сюди, була змушена шукати шляхи адаптації до нових реалій. У переселенців теоретично була альтернатива: обрати шлях боротьби або ж навчитися толерантності. Перший варіант з огляду на досить дієві засо­­-
би влади, зокрема й каральні, навряд чи себе виправдовував. Тож за власним бажанням або під впливом обставин пе­­реселенці пристосувалися, од­­ні – намагаючись зберегти свої особливості, інші – асимілюючись.

У політиці заселення Півдня російська імперська влада свідомо робила ставку не лише на православних. Унаслідок цього конфесійний склад населення краю став строкатим, чого не було за часів Нової Січі. Хоча до Південної України переселялися представники десятків етносів, більшість новоприбулих становили все ж таки українці – переселенці як із Правобережжя, так і з Лівобережжя. У свідомості населення українських земель Південь асоціювався з краєм необмежених можливостей, із волею ще багато десятиліть після скасування запорозької вольниці. Цьому сприяли як  заходи щодо заохочення виходу на нові землі, так і мешканці краю, котрі зберігали пам’ять про давні часи. Таке сприйняття Півдня впливало й на формування відповідної моделі поведінки.

Синдром Робінзона Крузо

У період активної колонізації краю збереження релігійної належності було важливою умовою переселення до Південної України адептів різних віровчень. Влада йшла на це, у багатьох випадках обіцяючи й значною мірою забезпечуючи іновірцям навіть ширші права, ніж православним. Разом із тим така політика не залишалася незмінною, нові часи вносили в неї корективи. До того ж не всі представлені в краї конфесійні групи отримували однакові права. Російський варіант релігійної толерантності також не передбачав, щоб держава відходила від традиційного курсу упередження «відсторонення» від офіційної церкви: упродовж останньої чверті XVIII – середини ХІХ століть офіційний Петербург не раз підкреслював заборону таких дій, змінюючи лише регламентацію контролю та покарання порушників.Православна церква відчувала деякі незручності: з одного боку, до її обов’язків завжди належала діяльність щодо навернення іновірців до пра­­вослав’я, а з іншого – вона мала узгоджуватися з реаліями державної політики щодо кожної конфесії. Духовна вла­­да була змушена йти у фарватері політики влади світської. Серед тих переселенців, «стратегією виживання» яких у незвичних для них умовах Південної України стало збереження своєї окремішності шляхом ізоляції від оточення, були так звані німці.

Таку стратегію здебільшого підтримувала державна влада, яка крім численних інших пільг надала переселенцям із німецьких земель і права широкого самоврядування, заохочуючи ізоляцію колоністів. «Німців» переконували, що це збереже в них якості зразкових господарів, через які значною мірою і було покликано на південноукраїнські землі. Сприяло порозумінню між слов’янським і німецьким населенням окреме розселення, що унеможливлювало земельні й інші конфлікти. Українці поважали сумлінну працю колоністів, яка не ґрунтувалася на експлуатації іншого.

«Німцям» не треба було вчити російську мову; їм надали земельні угіддя, завдяки яким забезпечувалась економічна самостійність переселенців; держава відмовилася від втручання в їхні релігійні й освітні справи. Тож немає нічого дивного в двосторонній зацікавленості в тому, що історик Катерина Лях називає «синдромом Робінзона Крузо», себто високий ступінь закритості, замкненості німецьких колоній як щодо автохтонного населення, так і щодо переселенців із інших земель. Німецьких поселенців заохочували, сподіваючись на лояльність до влади протестантської церкви, «щоб кожен у недільні та святкові дні […] приходив до храму зі всякими благоговіннями, молився, сумлінно слухав слово Боже і по удостоєнію приобщався святих таїн». Світська влада намагалася змусити «всіх поселян коритися законам своєї Церкви».

«Німці» й «руські»

Самим терміном «німці» українці та росіяни краю ідентифікували вельми строкатий в етнічному, мовному, конфесійному аспектах конгломерат католиків, лютеран, менонітів, голландців, швабів, гессенців... Таке «монолітне» сприй­­няття вельми строкатої маси переселенців зумовлене тим, що для селян яскраво виражені відмінності їхніх сусідів із незвичною матеріальною культурою та традиціями господарювання «затуляли» внутрішню неоднорідність «німців». Що ж стосується самих «німецьких» переселенців, то цілком зрозуміло, що вони чудово усвідомлювали свою неоднорідність. На перших етапах колонізації надзвичайно важливою була їхня етнічна самоідентифікація. Іншим критерієм, за яким вони вибудовували шкалу «свій – чужий», була конфесійна належність. І тільки значно пізніше, через десятки років після переселення на Південь, серед «німецьких» переселенців поступово формувалася нова ідентичність, що ґрунтувалася на спільному проживанні в одній колонії чи окрузі зі збереженням значущості конфесійного чинника. Підґрунтям нової ідентичності було протиставлення «свій – чужий», «ми – вони», але якщо раніше ці визначення стосувалися росіян та українців, а також частини тих, кого слов’яни однозначно сприймали як гомогенних «нім­­­­ців», тепер група «чужих» переформатувалася.

При цьому «чужий» зовсім не означав «ворог». І це чи не одноголосно засвідчували як сучасники, що писали про мир­­не співіснування на Півдні різних етнічних та конфесійних груп, так і нинішні дослідники. Відбувалися навіть спільні богослужіння священиків різних конфесій. Звісно, можна говорити про упередженість протоієрея Петра Куницького, який так змалював ситуацію: «Хто не знає, що в цій країні скиталися дикі звірі, а нині мешкають різноземні народи? Хто не пам’ятає, що тут лютішали один на одного і на сусідів своїх буйні варвари, а нині в мирі й тиші благоденствують пресвященні люди?». Натомість в основі більшості сутичок, які вряди-годи виникали, лежали со­­ціа­­льно-економічні, особистісні, але не релігійні чи етнічні причини.

Цілком зрозуміло, що ба­­р’єр між «німцями» та їхніми сусідами не був стовідсотково непроникним. Певна взаємодія відбувалася в різних галузях, починаючи від торговельних відносин, найму «німцями» православних на ро­­боту й закінчуючи земельними суперечками. Тож якщо навіть така «зразкова», продумана та підтримувана як державою, так і самими колоністами «стіна відчуження» не стала нездоланною перешкодою для міжкультурних зв’яз­­ків, то годі й казати про взаємовпливи тих етнічних і конфесійних груп регіону, які свідомо не відгороджувалися від інших. Та й самі «німці» надалі, у другій половині ХІХ століття, помітно змінили «стратегію виживання», став­­ши відкритішими для «чужого» оточення.

 

КІРХА В ОДЕСІ. Лютеранські храми на Півдні України будувалися як зі збережен­­­ням класичного західного ампіру та класицизму, так і з запозиченням українського й молдавського стилю сакральної архітектури