ut.net.ua 2010-12-10 00:00 Антошевський Тарас

Приречені на толерантність

Мирне співіснування різних конфесій в Україні зумовлено як об'єктивними, так і суб'єктивними обставинами

Більшість українців – нащадки стану релігійної свободи чи, навпаки, несвободи. Така ситуація склалася як з об’єктивних причин, зокрема вагому роль тут відіграло розташування України поміж різноманітними релігійними центрами впливу, так і з суто суб’єктивних. Приміром, коли державна політика фаворитизації одних конфесій ціною дискримінації інших шкодила всім, перш за все державі та її улюбленцям. Натомість мирне співіснування релігій лише сприяло взаємозбагаченню. Обравши неконфліктний варіант вирішення релігійних проблем, наші предки заклали передумови нинішнього шанобливого ставлення до інших конфесій. Отже, агресивна риторика засудження всіх, хто не належить до «канонічного», «єдиновірного» сприйняття Бога, в Україні приречена на поразку.

Право на віру

За князівських часів українські землі перебували під впливом різних релігійних течій: зі сходу – мусульманство та юдейство (відповідно волзькі болгари і хозари), з півночі – варязьке язичництво, з півдня і заходу – християнство у візантійській і латинській формах. На руських землях знайшли собі прихисток вірмени, які тікали від ісламського гноблення на батьківщині, вічно мандруючі євреї тощо. З приходом монголо-татарської ор­­ди відносини змінилися. Хоч орда, що була переважно язичницькою, не ставила за мету винищувати християнство, однак похитнула мир у руських князівствах.

За часів Великого князівства Литовського мирна традиція русичів у сфері релігії стала домінуючою, натомість вже Польща почала встановлювати свої правила: заснування латинських дієцезій на українських землях відбувалося з порушенням канонічних норм. В умовах розколу католицька церква сприймала православну як схизматицьку (невірну), що відображалося у ставленні деяких католицьких правителів, зокрема польських. Ухвалення низки законодавчих положень ставило православне населення Польського королівства у меншовартісне становище. Внаслідок зближення та об’єд­­нання Польщі з Литвою у ВКЛ також були встановлені подібні норми, проти чого активно виступила православна шляхта. Ці норми звичайно сприяли покатоличенню руської шляхти й полонізації руського населення, але водночас послаблювали саму Київську митрополію, яку з іншого боку розколювала діяльність московських князів.

Навіть за таких обставин, як стверджують історики, релігійну толерантність «можна вважати не так результатом продуманої політики, як стихійним наслідком, по-перше, етноконфесійної строкатості населення, а по-друге – політичної кон’юнктури, яка змушувала рахуватися з релігійною традицією більшості мешканців». Таку оцінку професор Наталія Яковенко дає відносинам у Великому князівстві Литовському, дещо гіршими вони були в Польському королівстві, але і тут польська влада мусила зважати на релігійну строкатість.

У захисті православ’я

Проте загострення міжконфесійних відносин в Європі, активність католицької церкви та поява єзуїтів не могли не вплинути на ситуацію, що склалася на українських землях. Берестейська унія, яка укладалася саме за цих обставин, спричинила розкол і конфлікт у досі більш-менш одноцільному українсько-білоруському середовищі. Фактично сталося так, що спроба вивести православну Київ­ську митрополію зі стану кризи, відновлюючи єдність із Римським престолом без бажання поривати з Константинополем і зберігаючи традиції та обряди, була лише частково вдалою. Князь Константин Острозький, який був одним із ініціаторів налагодження порозуміння з Римом, зайняв ворожу до унійного процесу позицію. Зокрема, чи не вперше він використав козацьке повстання для нападів на маєтки прихильних до унії єпископів.

За словами історика Сергія Плохія, козаки на чолі з Северином Наливайком стали знаряддям у релігійній боротьбі: на початку ХVII століття зневажливий термін «наливайкова віра» чи «наливайківці» почали застосовувати щодо православних Речі Посполитої, представляючи їх як «ребільянтів» (заколотників. – Ред.) з відповідною вірою. Таким чином, «вживання цього терміна започаткувало традицію тісного пов’язування перших козацьких повстань зі справою захисту православної віри», – твердить Плохій, посилаючись на першоджерела тих часів. Власне, з одного боку, входження козацтва як борця з унією у релігійне життя, а з іншого, факт, що унію активно підтримувала королівська влада (хоча далеко не вся польська шляхта), загострив полеміку, яка розгорілася на початку ХVII сторіччя. Цікаво, що, ставши захисниками православ’я, козаки не гребували здійснювати походи в союзі з поляками-католиками про­­ти православного Московського царства.
Перед загрозою підтримуваної урядом унії православні дедалі частіше почали вибирати насильство як самозахист або й напад. Цим користувалося і православне духівництво, хоча спочатку намагалося не афішувати зв’язків із козаччиною. Стараннями козацької верхівки було відновлено православну ієрархію у 1620 році. Керівництво козац­тва розглядало православну Київську митрополію фактично як свою власність, а своїм обов’язком вважало реагувати на утиски православних далеко за межами козацьких територій, наприклад, у Галичині. Звісно, давні ідеї релігійного миру й толерантності, коли «говорять шаблі» були не на часі.

«Народна» толерантність

До часів Хмельниччини завдяки митрополиту Петру Могилі Київська православна митрополія переживала піднесення. Реальні ж причини для війни мали соціальний характер: утиски землевласників та орендарів. Відповідно повстанці громили панів-ка­то­­ликів і орендарів-євреїв, а пра­­вослав’я було ознакою руськості, тобто знедоленого народу. Самого Богдана Хмельницького після першого року перемог і слави православний патріарх Паїсій вітав у Києві як православного монарха, що має врятувати православних з неволі.

Ситуація після Хмельниччини також не сприяла релігійному миру і толерантності. Київська православна митрополія після певних спроб зберегти свій фактично самостійний характер, стала жертвою політичної боротьби і опинилася під Московською патріархією. Натомість у Речі Посполитій православні на початку XVIII сторіччя опинилися без місцевої ієрархії. У XVIII столітті релігійна толерантність у Речі Посполитій була радше де-факто на побутовому рівні, ніж де-юре на рівні держави або католицької церкви як такої.

Лише входження Галичини, Закарпаття та Буковини до складу Австрійської імперії дало змогу зменшити релігійний чи національний тиск. Держава гарантувала рівноправність, але її дотримання багато в чому залежало від місцевих умов, зокрема політичних і соціальних. Натомість в Російській імперії про релігійну толерантність не йшлося взагалі. І як не дивно, на народному рівні певна толерантність мала місце. Як приклад, поява в середині ХІХ століття в Центральній і Південній Україні баптистських спільнот не викликала нетерпимості серед православного населення, яке не сприй­­мало їх як ворогів.

Тож, попри панування церкви Володимирового хрещення, українські землі стали «місцем зустрічі» різних конфесій і релігійних течій. Їхнє мирне співіснування завжди давало шанс на успішний розвиток кожної зокрема, а втручання влади на чиюсь користь або намагання когось упослідити призводили до руйнування толерантності в суспільстві або й активної відсічі.