Історія 2010-10-15 00:00 Харлан Олександр

Покрова Запорожжя

Українські дерев’яні церкви на Півдні України були знищені царями та генсекретарями

Храм – найбільш досконала і завершена форма втілення сакральних уявлень суспільства. У культовій архітектурі знайшли відображення всі найзначніші тенденції, течії та прийоми будівельного мистецтва, перетворивши храм на найскладніший тип споруд. Дерев’яна церква Півдня України не виняток. Утім, саме їй довелося пережити найбільшу руйнацію і спотворення – спершу з боку російських імператорів, а потім від радянського войовничого атеїзму.

Мандрівні святині

Перша документальна згадка про запорозькі церкви трапляється в жалуваній грамоті польського короля Стефана Баторія від 20 серпня 1576-го. Феодосію Макаревському були відомі більш ранні джерела, він зазначав, що 1530 року запорозькі козаки відбудували в самарських лісах, на місці спустошеної татарами Самарської обителі, нову дерев’яну військову церквицю з дзвіницею і шпиталем при ній.

Серед найбільших запоро­зьких поселень виникав своєрідний громадський центр – майдан чи площа (найархаїчніший тип круглого майдану в Запорозькій Січі), де збиралися козаки і де найчастіше ставили храм. Особливу роль у сприйнятті дерев’яної церкви відігравало природне оточення: схили, береги річок та озер, пагорби, урвища, ліси. Неповторність південних степів створювала особливу атмосферу поетичності, на тлі якої виразно сприймалися архітектура церковної споруди.

Невід’ємною рисою запоро­зьких козаків був їхній похідний спосіб життя. Підтвердженням цього є влаштування мобільних храмів Війська Низового. Це зразок конкретного архітектурного типу культової споруди – похідного, переносного, суворо підпорядкованого особливостям степових умов та воєнного часу. Такі храми були поширені з часів заснування першої Запорозької Січі. Храми цього типу проіснували до початку ХХ століття.

Козацький стиль

Поміж сталих церковних споруд фактично на всій території колишнього Запорожжя домінували одноверхі п’ятизрубні церкви. Їхньою характерною особливістю був гранчастий зруб, але багато храмів мали і прямокутну форму. Також відомі архаїчні ротондальні та полігональні церкви (у цей час більше ніде не будувалися, але набагато раніше такий тип споруд траплявся в Західній Україні). Первинні міграції з Поділ­­ля та Середнього Подніпров’я принесли на Запорожжя три­зрубні триверхі церкви (аналоги східноподільських). Навіть піс­­ля того як система сакральних споруд за певний час змінилася (розвилися бічні – південне та північне – рамена), тридільність іноді простежувалась у завершеннях.

Наприкінці ХVІІ століття ротондальні та полігональні (багатогранні) типи споруд (південний тип храмів) вперше з’явилися в Надпорожжі, а потім до кінця ХVІІІ століття поширилися на землях донських козаків та на Кубані. Хоча планувальна система церков донських та кубанських козаків ускладнюється (більшість п’яти­зрубна), в основі об’ємно-просторової композиції залишається полігональний зруб. Донські церкви становили не єдину споруду, а скупчення кількох полігональних (рівновеликих чи різновеликих) об’ємів.

На території колишнього Запорожжя добре відомий, поки що єдиний в Україні, дев’яти­верхий дев’ятизрубний храм – Троїцький собор у Новомосковську. Ця споруда вважається найдосконалішою пам’ят­кою хрещатого типу з дев’яти­діль­ною структурою, що є апогеєм розвитку цілої архітектурної доби – доби запоро­зького козацтва. До складу сталого церковного комплексу запорозьких храмів входили церква, дзвіниця, шпиталь (для лікування поранених та старих січовиків), а також обов’язково школа. Головна Покровська церква на всьому Запорожжі об’єднувала найвеличніший храмовий ком­плекс, що був огороджений ровом і валом із палісадом. Решта церков Січі були менш грандіозними, але їм не бракувало огорож та укріплень. Церковний комплекс часто обороняли від нападників, тому головні споруди іноді нагадували оборонні вежі, а сама садиба була дерев’яно-земляним укріпленням.

З часів Запорозької Січі, після її руйнації і до 1820-х років саме колонізація була основ­ним джерелом поповнення населення. До Південної України переселялися представники десятків етносів, через що сприймаємо південний край як конгломерат різних національностей і конфесій. Проте більшість новоприбулих становили все ж таки українці, переселенці як із Правобережжя, так і з Лівобережжя.
Переселенці, що були носіями певної культури, з одного боку, адаптували її до культури групи, в яку потрапляли, а з іншого – за певних умов могли самі впливати на неї. Наприкінці ХVІІІ століття традиційні елементи в культовій архітектурі поєднуються з класичними. Дерев’яні верхи церков набирають іншої форми, змінюється ритміка мас, з’являються портики з фронтонами, але поки що більшість народних майстрів і далі будують, зберігаючи традиційні форми (церкви Дмитрівки, Нікополя, Катеринослава тощо).

Найчастіше дерев’яну цер­­­кву споруджували в центрі села. Більшість поселень розташовувалися в низинних річкових долинах та гирлах балок, тож храми на Півдні будували на рівних місцях або на невеликих підвищеннях. Щоб церкву було добре видно, її робили набагато вищою за інші споруди, іноді ставили на околиці села на підвищенні.

Будинок священика і господарські приміщення не входили до складу церковної садиби, хоча й розміщувалися поруч із нею. Часто неподалік були школа і центральний майдан поселення. Всередині церковної садиби часто влаштовували освячений цвинтар (зазвичай зі східного боку храму), за честь вважалося бути похованим біля церковного вівтаря. Над могилами встановлювали кам’яні та дере­в’яні хрести. Із середини ХІХ століття дзвіниці почали прибудовувати до західного боку церковної споруди, до початку ж ХІХ століття їх розміщували з північного, південного та західного боків окремо від храму.

Південна специфіка

Південь України належить до тих регіонів, сакральна архітектура яких становить особливий образ християнської святині. На цих землях унаслідок міграцій із сусідніх земель сформувалися свої неповторні риси. Полтавщина і Слобожанщина вплинули на житло та культові споруди територій Лівобережного Запорожжя. Переселенці з Поділля та Середнього По­дніпров’я – на храми нижнього Подніпров’я та Південь. До Слобідської України, на Кубань та землі донських козаків через Запорожжя мігрувало чимало українців із Середнього По­дніпров’я та Поділля. Тож не дивно, що риси деяких типів споруд, характерні для колишнього Запорожжя, поширювалися на прилеглі території.

Розселення по південних землях відбувалося хвилями. На території, де лісів порівняно із західними та північними регі­она­­ми України було мен­ше, для храмового будівництва вибирали високоякісну деревину (сосну і дуб), хоча були й церкви, збудовані з нетривких порід дерев і матеріалів, таких як липа, осика, вільха. У конструкціях первинних церков південного регіону простежуються певні аналогії з народним житлом. Найдавнішою конструкцією жит­­ла вважається стовпова, що  залежно від способів укладання деревини мала два варіанти: лівобережний та правобережний. Тут ліси траплялися лише в байраках та долинах невеликих річок, тому були й хати та церкви, плетені з очерету чи хмизу й обмазані глиною. І навіть церкви, що нагадували архаїчний тип житла – напівземлянку (були зроблені із землі). Дерев’яний двоскатний дах таких споруд присипався землею й спирався на дерев’я­­ні стовпи. Вже із середини ХVII століття більшість церков Півдня споруджували переважно з деревини і вкри­­вали гонтом, соломою або очеретом. Натомість жит­­ло, як і в дав­нину, будували з використанням дерева (зем­лянки, напівземлянки, хати з очерету чи хмизу).

Оминаючи заборони імперії

Петербург розглядав Південну Україну не лише як стратегічно важливу територію, що слугувала плацдармом для реалізації політичних планів, а й як регіон із могутнім економічним потенціалом. Тому вона залишалася ареною бойових дій, тут була сконцентрована велика кількість військових сил. Мобільні церкви досить часто ставали в пригоді російським військам. На початку ХІХ століття характерне ще більше проникнення принципів і форм класицизму. Зводяться храми, вписані в квадрат, заломам надається сферична форма замість традиційної рівної або увігнутої. Але головне, що центральна влада намагалася збільшити відсоток кам’яних храмів, оскільки дерев’яні були значно вразливішими до пожеж.

І все ж потреби саме в дерев’яному будівництві були такими нагальними, що заборону постійно порушували. Вже 1806 року було дозволено зводити дерев’яні церкви (на території Катеринославської єпархії). Але дозвіл цей не означав заохочення такого будівництва. Наприкінці 1840-х – на початку 1850-х років систему отримання планів на спорудження храмів було переглянуто у зв’язку з призначенням до єпархій спеціальних російських архітекторів, які мали керувати зведенням будівель духовного відомства. Але й цей захід не вирішив проблеми: і далі з’являлися церковні споруди, збудовані не за «єпархіальними» проектами. Для храмів цього періоду характерний синтез традиційних засобів із канонічними «єпархіальними» традиціями. Тому 2 січня 1854 року Микола І підписав указ, яким підтверджувалася необхідність будувати храми під наглядом фахівців (якщо була така можливість).

За особистого опікування імператора питання вигляду релігійних споруд було цілком визначеним, бо детально регламентувалися плани церков і правила їх зведення. Зміни законодавства суттєво вплинули на облаштування храмів, на практику церковного будівництва. Дотримання «благолєпності» потребувало більших коштів, що негативно позначалося на темпах розбудови церков, зменшувало ентузіазм мирян у питанні церковного будівництва й остаточно викорінювало традиційні прийоми спорудження храмів на Півдні України, спотворюючи наявні старовинні святині.

За всього розмаїття змін, що відбувалися в архітектурі українських православних церков Півдня України (ХІХ–ХХ сто­­ліття), усі вони поєднані прагненням наблизити архітектуру храмів до вигляду типових проектів, розроблених єпархіальними архітекторами. З початку ХІХ століття сакральна дере­­в’я­­на архітектура Пів­­­­денної України зазнала нищівної руйнації. Єпархіальні церкви російського типу поступово витіснили сакральний простір Запорожжя. На початку ХХ століття після бурхливих революційних подій українсь­кому сакральному зодчеству було завдано останнього уда­­ру. Великодержавницька політика породила нового монстра – войовничий атеїзм, що занурив пам’ять про українську церковну старовину в людське забуття.

У середині ХІХ століття на теренах лише Катеринославщини було понад 300 дерев’яних церков, деякі святині збереглися до 1930-х років (50 де­рев’я­них церков ХVIII століття стояли ще в 1913 році). Точна кількість розібраних і спалених церков Півдня поки що невідома. Зараз у реєстрі пам’яток є лише дві назви: Введенська церква у Бериславі та Троїцький собор у Новомосковську, але є церкви, які до нього не внесено. Приміром, церква села Івано-Михайлівка Новомосковського району Дніпропетровської області. Відтак важко встановити точну кількість уцілілих пам’яток. За попередніми дани­ми, їх збереглося менше ніж 1% тієї кількості дерев’яних церков, що існували на 1917 рік, і набагато менш як 1% загальної кількості церков, відомих на згаданій території з VIII до ХХ століття, а це понад 600 дерев’яних храмів. Деякі з них зникли зовсім недавно: дерев’яну церкву села Підпільного на Новомосковщині розібрали у 1980-х роках. Вцілілі пам’ятки, безумовно, мають архітектурну цінність (слід згадати церкви в селах Юхимове, Бірки та Іванівка на Кіровоградщині, Ровеньки на Луганщині), але лише дві з них – у Новомосковську та Бериславі – можна прирівняти до втрачених шедеврів.
Між фахівцями триває дискусія щодо можливості відбудови знищених стародавніх храмів. На користь відродження знищеного свідчать наведені вище факти та цифри.

Успенська церква с. Воронівка (передмістя м. Новомосковська, що на Дніпро­петров­щині), зведена у 1797 році. Дзвіниця прибудована у ХІХ ст.

Похідна церква Святого Миколи на Романковому кургані. Збудована 1740 року. Реконструкція за матеріалами Дмитра Яворницького

Вознесенська церква смт. Васильківка (Дніпропетровщина). Зведена 1870 року, перебудована у 1897-му

Церква ікони Казанської Божої Матері у м. Мар’їнка (Донеччина). Збудована 1854 року, розібрана в 1909-му

Введенська (Воскресенська) церква. Збудована 1726 року, перевезена в м. Берислав (Херсонщина) із козацької фортеці Переволочна. Збереглася до сьогодні

Петро-Павлівська церква с. Павлівка-­Шандрівка (Павлоград­сь­кий р-н, Дніпропетров­щина). Збудована у 1908 році

Церква с. Перещепине, м. Новомосковського р-ну, Дніпропетровщина
Церква с. Боро́веньки, Кремінського р-ну, Луганщина

Новини RedTram

Loading...