ut.net.ua 2010-09-13 15:57 Жила Ольга

Суб’єктивний критик

Спілкуючись із Маріанною Кіяновською, розумієш, що фах філолога вона обрала не випадково. Кіяновська любить мову і текст. І хоч пані Маріанна не вважає себе критиком української літератури, вона блискуче аналізує сучасний літературний процес, вирізняє ключові тенденції та говорить про українську літературу з перспективи майбутнього

Маріанна Кіяновська не вважає себе критиком української літератури, але блискуче аналізує сучасний літературний процес

 

Кіяновська дуже переймається розвитком української літератури. Вона каже, що останній бракує дуже багатьох жанрів і тем. Що, наприклад, автори, які пишуть для дітей, не наважуються братися за важкі соціально-психологічні теми (вагітність, наркоманія в юному віці, розумова відсталість дитини). Що бракує авторитетних професійних критиків, які би по-справжньому впливали на сучасний літературний процес. Про це та інше Тиждень спілкувався з Кіяновською напередодні Форуму видавців-2010

- Маріанно, що бачить Ваше око критика у сучасному українському літературному процесі?

- Чесно кажучи, я не справжній критик. Усе ж таки я - насамперед автор, і я живу тут і тепер. Щоби бути критиком, мені бракує відчуття дистанції. Може, тому всі мої відгуки на книжки стосуються того, що мені подобається, - і це власне відгуки, а не рецензії. Я - всередині цього процесу, я люблю цих людей (ну добре, люблю - таки не всіх). У будь-якому разі, я наскрізь суб’єктивна, тоді як інститут критики передбачає і об’єктивність, і якусь базову комунікацію (поле дискусії, відстоювання концепцій, бачення; зрештою - окреслений простір, як-от колонка в газеті, постійна рубрика тощо). Відтак - кого і як мені критикувати? А також - де? Критик має трибуну, а в мене в цій ролі - кухня й кав’ярня. Якщо ж говорити про процес, тоя страшенно дратуюся нинішньою ситуацією в цілому. Це стосується не тільки літератури, але й музики, живопису, експериментального кіно. У цивілізованому світі власне критика покликана називати речі своїми іменами. Сказати про автора, який він є, - завдання підготовленого експерта. При цьому сам автор нікому нічого доводити не мусить. У нас же людина, яка не б’є себе в груди, опиняється у програші.

Коли я у 2009 році була на стипендії програми Міністра культури Польщі «Gaude Polonia», на цій же стипендії був художник з Івано-Франківська Євген Самборський. Йому - 26 років. У Польщі, в приватній галереї «Heppen Transfer», він мав надзвичайно успішну виставку, на яку захоплено відгукнулась, зокрема, «Газета виборча». У нас про нього пишуть, переважно в ЖЖ, - «яскравий митець». І все. Протягом більш як року після цієї виставки - ніякого аналізу, ніякої фахової рефлексії, ніякої інформації, врешті-решт. А поляки порівнюють його із Никифором і Шагалом. Якби такого успіху досягнув не український, а німецький художник, то, як мінімум, сьогодні його роботи були б у багатьох галереях, про нього писали би - і, напевне, двома словами в цьому випадку не обійшлося б. А в Україні у Євгена Самборського досі не взяли навіть більш-менш пристойного інтерв’ю. Хочабув добрий інформаційний привід.

- А в літературі?

- Так само - і в літературі. Свого часу вийшов дуже добрий роман Павла Вольвача - «Кляса». Він залишився практично непоміченим, точніше, «Клясу» зауважили тільки у вузькому середовищі. Олеся Ульяненка, абсолютно геніального прозаїка, - зацькували до смерті. Чому? Відповідь проста. Щоби помітити книжку, критик повинен, як мінімум, її прочитати. Це - раз. Два - критик повинен розуміти, що він читає. Три - критик повинен бути впевненим в тому, що рецензію опублікують і що йому заплатять за неї гонорар. У нас же переважно не дотримуються ні перша, ні друга, ні третя умови. Чи - дотримується тільки котрась із них. Як наслідок, критик погано орієнтується у літпроцесі в цілому. Або: критик називає «порнографією» те, що порнографією в жодному разі не є. Або: критик регулярно пише рецензії, але всі вони - лише «дружні» чи«заказушні». І тоді критика перестає бути критикою. Крім того, критика не може бути повноцінною, якщо вона не виконує однієї з ключових своїх функцій - каталогізації літератури. Ми не знаємо, що за книжки виходять, ми не знаємо, які вони; журналісти, котрі спеціалізуються на культурі, постійно обертаються довкола десятка імен. А буває взагалі смішно. Одна «рецензентка», яка, вочевидь, пишучи рецензію на мою книжку верлібрів, взагалі не тримала її в руках, дозволила собі написати, що я, як завжди, - в полоні римованої поезії.

Висновок: якщо український автор нічого не робить для піару, навіть якщо він - добрий письменник, критика «проскакує» повз нього. При цьому, що характерно, помічаються книжки тільки трьох-чотирьох видавництв.Із цих та з деяких інших причин мені зовсім нецікаво просувати себе у цій країні як бренд.

- Але Ви вже є брендом…

- Я не знаю, як це сталося. Я до цього не причетна. Чесно кажучи, у нас, в Україні, настільки профанна критика, що іноді думаєш: краще, щоби рецензій (на кшталт «Між скандалом та літературою» - ім’ярек про Ульяненка і «Між скандалом і письменством» - ім’ярек про Шкляра) взагалі не було… Це ж треба, яка видатна в ім’ярека інтерпретаційна палітра! Хоча якраз мені в цьому сенсі надзвичайно пощастило: на мої книжки писали рецензії справді дуже розумні люди. До речі, якісна, фахова критика у нас таки є. Ольга Купріян, Віра Балдинюк, Олег Соловей, Іван Андрусяк мають мужність називати речі своїми іменами. Ну а я не можу бути критиком. У мене такої мужності немає. Критик повинен бути безжальним (не жорстоким, а десь так, як хірург), мудрим, прагматичним - і при цьому мати розвинену інтуїцію. У більшості критичних відгуків, які мені трапляються, бракує повноцінного аналізу, обгрунтованої прогностики, розуміння дискурсивних змін, «тектонічних зсувів» літератури, а ще - прочитання книги з перспективи майбутнього (а не минулого). А в нас аж надто вже часто рецензія зводиться до переліку описок і матюків.

- Тобто критика має бути в буквальному сенсі критикою?

- Так, вона повинна бути власне критикою, а не дешевим ерзацом. Ми не повинні сприймати сказаного критиком на віру. Критик повинен умотивовувати своє бачення. Тому критика повинна оперувати певним понятійним апаратом. Узяти хоча б роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Це - одна з центральних книг останнього десятиліття; але хоч як його не читай - критика цього твору вимагає аналізу тексту під певним кутом. Точка зору і метод вирішують усе. А більшість рецензій на «Музей» були абсолютно безпорадними. Іноді критики просто світоглядно не готові до читання книжки. Якщо прочитувати Кафку «через Діккенса», то Франца Кафку треба визнати недорікою. Я, до речі, цілком уявляю когось, хто «розтоптав би» Кафку. Нам авторитетно сказали, що Кафка - геній, і ми в цьому не сумніваємося. Але ж був отой перший, зовсім перший критик, який одного разу це ствердив - і взяв на себе моральну відповідальність за сказане. Це справді важливо. Я переконана, що критика має бути обґрунтованою і відповідальною. І повинна не менше, аніж література, замислюватися над вічністю.

- Чи взялися б Ви за критику того ж того ж «Музею» Забужко?

- Я, мабуть, залишатимуся у своїй маленькій ніші - як критик польської літератури. Свого часу я опублікувала з десяток статей про сучасних польських поетів. Журнал «Київська Русь» представив вірші польського поета Евгеніюша Ткачишина-Дицького в моїх перекладах  і мою велику статтю про його творчість. Я, може, й могла би бути добрим критиком української літератури, але тут є одна заковика. Як я вже казала, для того, щоби бути критиком в українській літературі, мені бракує дистанції. Я не можу собі дозволити писати про Оксану Забужко чи про Сергія Жадана…

- Це як у психотерапії: терапевт не має права «лікувати» своїх рідних, близьких, друзів. Вам заважає особисте ставлення до Забужко та Жадана?

- Не тільки це. На мою думку, об’єктивним критиком може бути лише той письменник, який уже перестав писати. Доки я пишу сама, як я можу судити інших? Говорити загалом, в цілому, характеризувати якісь процеси чи явища - це я можу. І саме це я іноді роблю в інтерв’ю. Але в мене, крім усього іншого, немає метафізичної мужності відносно себе самої. Мені здається, що якби я стала критиком, я би перестала писати. Я би грунтовно проаналізувала «Музей» - а тоді мене повалило би відчуття власної неспроможності порівняно з тим, як пише Забужко. Ну, а писати рецензії на не дуже хороші тексти - шкода часу. Як критик, я ніколи не стала би писати рецензії на твори Люко Дашвар.

- А може, для останньої Ваші рецензії були б корисними? В інтерв’ю «Українській правді» вона зазначила, що звертає увагу на об’єктивну критику…

- Колись на «Літакценті» у своєму коментарі до рецензії Яни Дубинянської на книгу Люко Дашвар я написала, що найкраще у книжках Дашвар - її псевдонім. Це абсолютно ідеально вигаданий псевдонім, який одразу привертає увагу. Він - як псевдонім Мерилін Монро. Хто звернув би увагу на Норму Бейкер? І хто така пані Ірина Чернова? Ну так, село не люди. А от Люко Дашвар - це Люко Дашвар, молоко з кров’ю. Такий псевдонім моментально впадає в око у книгарнях, моментально запам’ятовується, і потім це спрацьовує на багатьох рівнях. Книжку куплять - і вже тільки тоді будуть з’ясовувати, наскільки вона добра.

- Тоді як читачеві дізнатися, яка література «хороша», а яка - не дуже? Чи, може, для кожного читача - своя література?

- Книжки Люко Дашвар у міру добротні, вони написані для дуже конкретної (хоч і не надто вибагливої) читацької аудиторії. Але тут є певний специфічний момент. Я категорично проти того, щоб називати їх «хорошою» літературою. І категорично проти публічного вирізнення таких книжок. Присудження літературних премій - це формування канону. Формування канону - це певна загальнокультурна стратегія. А отже, рішення про нагородження такого типу - по суті, політичні рішення. І коли «Молоко з кров’ю» стає каноном - це однозначно погано. Якби у нас існували премії для відзначення книг масової літератури, наприклад, у жанрі детективу, як це є у Німеччині, - таке нагородження сприймалося б зовсім інакше. Але Люко Дашвар, яка отримує впливову, статусну, загальнонаціональну премію, - це те саме, що я - з орденом «Мати-героїня»… Вона - непогана письменниця, але такі книги, як «РАЙцентр», не можуть ставати загальнолітературним взірцем. Йоанна Хмелєвська, Катажина Грохоля чудові - у своєму жанрі. Проте ніколи в житті ані Хмелевській, ані Грохолі не дадуть помітної польської книжкової премії. У Польщі це справді немислимо. Тому що там повноцінно розвинена довколалітературна інфраструктура.

- Хто ж тоді творить канон в Україні?

- Наприклад, Олесь Ульяненко. Для мене це - абсолютний канон. Коли свого часу Достоєвський писав «Ідіота», коли він писав про Сонечку Мармеладову чи про братів Карамазових - тоді це теж були книжки, що не сприймалися суспільством. Я думаю, що Ульяненко співмірний з Достоєвським. Якщо романи Ульяненка читати через призму бруду - бачиш бруд, якщо через призму метафізики - він рівний Стефаникові. Причому Ульяненко написав чи не 20 романів. Однак критики не бачать усіх цих романів, вони бачать у нього тільки порно і нецензурну лексику. І їм, цим недолугим критикам, ніхто не протистоїть. Але ж смаки, в тому числі - літературні, формуються. У нас практично відсутня літературна дискусія - як явище. Російська критика нарощувала м’язи протягом 15-20 років - і зараз у Росії є, умовно кажучи, 20 притомних критиків. Це нормальна, необхідна кількість. Вони, разом узяті, встигають прочитувати всі важливі книжки; цими силами критика уже здатна каталогізувати літературу. У нас є декілька критиків, але вони не мають простору для діалогу. Як наслідок, немає повноцінного дискурсу. У 20-30 роках простір діалогу творився, зокрема, у кав’ярнях. Нині спілкування «осідає» у ЖЖ, в блогах. Але це щось зовсім інше, це все ж таки надто ерзац-контакт.

- Ви маєте на увазі діалог між автором та читачем чи автором та автором?

- Автор для автора є критиком. Зараз у Росії, Польщі для такого діалогу є достатня кількість учасників, накопичилася критична маса зацікавлених у ньому мислячих людей із різних середовищ. І там є велика кількість інтелектуалів, які навчилися бути критиками. Бо, скажімо, критик повинен прочитувати декілька, а переглядати - 10-15 книжок на тиждень. Людина, яка ходить на роботу і займається критикою принагідно, не може бути повноцінним критиком.

- Чи може людина осмислено прочитати 15 книжок за тиждень? Якщо це - романюри, як каже Мар’яна Савка?

- Критик мусить знати літпроцес. А як його знати, не читаючи? Критик повинен читати новинки, мати їх, наприклад, із видавництв. Але видавці надсилають книжки тільки критикам із певним сформованим реноме, а не тим, хто принагідно пише про своїх друзів. Я не критик - бо я таки не критик - але я прочитала практично всі доступні у Львові та в Києві дебютні книжки за останні 5 років, усі книжкові серії «Факту». Крім того, я читаю рукописи, не лише книжки. За це літо з проханням почитати рукопис до мене звернулося 11 людей. Ну і, мабуть, це були своєрідні рецензії за кавою, більш-менш докладний аналіз текстів. Мені важливо, що за кавою зовсім інакше сприймаються різкість, чесність, вимогливість. Хтось би навіть сказав - жорсткість, брутальність. Такі розмови - потрібні, також і мені. Я не знаю жодного доброго письменника, який би «витягнув» книжку без розумного редактора, без обговорення з друзями. Флобер читав приятелям. Достоєвський читав стенографісткам. А у нас, по суті, втрачена культура обговорення тексту.

- Що є причиною цього?

- Одна з причин - люди перестали по-справжньому спілкуватися між собою. В ЖЖ живе спілкування ніби є, але все зводиться до слова «ніби»…

- Ви сказали, що читаєте дебютні твори. Що Ви можете про них сказати? Які вимальовуються тенденції в прозі?

- У нас сформувалася зовсім нова література, просто її ще майже не видно. Цікаво пишуть Олег Романенко, Галя Ткачук, Тарас Антипович, Олег Коцарєв. У рукописах я читала прозу Альбіни Позднякової, Іллі Стронговського, Романа Рудюка, інших... У цьому поколінні твориться абсолютно новий тип письма. Ця проза колосально відрізняється від тієї, яка писалася у 90-х роках, і навіть - на початку 2000-х. Формується якесь цілком інакше бачення тексту. По суті, це вже зовсім нова словесність. Мене дуже інтригує проза авторів, котрі дебютували як поети: Коцарєва, Позднякової, Рудюка, Бабкіної; переважно у своїх прозових текстах вони навіть цікавіші. Та проблема в тому, що у цього покоління немає усвідомлення своєї спадкоємності, а спадкоємність - це те, без чого ніяк не можна обійтися. Навіть через заперечення, але спадкоємність завжди є. У кожного письменника є книжки, автори, середовища, які його формують. Мене вчили Калинець, Кордун, Римарук. Важко не мати вчителя. З іншого боку, людина, яка пише, повинна спілкуватися з ровесниками в літературі. Бо література постійно трансформується. Моє покоління іще читало грубезні історичні романи, фантастику, сучасне покоління таких книг уже не читає. А це ж також якось впливає на письмо.

- Але сучасні письменники пишуть історичні романи, взяти б ту ж «Коронацію Слова»…

- Ну, і якого віку ці письменники?

- Так, переможцем цього року стала вчителька-пенсіонерка. То чи має література вік?

- Це - складне запитання. Старіється література, так би мовити, масова. Застарівають переклади. Але для мене Овідій, Данте Аліг’єрі, Сервантес - завжди найсучасніші. Поет зі Львова Юрій Кучерявий написав (хоч, здається, іще не видав) поетичну книжку, яка, мабуть, могла би бути написана і через сто років, у майбутньому, - або сто років тому. Вона якась дуже позачасова. А злободенна поезія Ірванця, писана на початку 90-х, там і залишилася. Хоча тоді це були дуже класні вірші. З іншого боку, юний Рембо, юна донька Цвєтаєвої писали неймовірно зрілі вірші, а старіючий Верлен - поезію, яка дихала юністю…

- Над чим Ви працюєте зараз?

- Я постійно щось пишу. Вірші, наприклад. Зараз виготовляю свою повністю рукописну книжку «Вірші не для друку». Кожна сторінка цієї книжки написана від руки, без жодного копіювання. Усього я зробила сто примірників, усі - пронумеровані. По суті, кожен екземпляр - стовідсотковий автограф. І ці вірші ніколи не будуть публікуватися. Вони повинні залишитися у цих книжках, написаними від руки. Це - принципово.

- Чому Ви вирішили написати книгу у такому форматі?

- Мені неприємна тотальна розтиражованість мистецтва. Це зумовлює світоглядну девальвацію всього. Ну бо не може портрет Мони Лізи друкуватися на туалетному папері. Здається, що меж нібито немає. Але насправді вони завжди є. В епоху тотального тиражування книга повинна залишатися артефактом. У моєму випадку наклад у сто примірників - вимушена річ, бо я, з одного боку, хотіла, щоби вона дійшла до читачів, а з іншого - все ж таки я мусила виконати багато суто фізичної роботи. Не було сенсу робити більшу кількість книжок. Але цією книжкою я хочу підкреслити, що книга - це акт любові, це робота душі, це безпосереднє, живе людське тепло. Тому ця книжка задумана і втілена саме такою.

- Про що ці вірші?

- Вони чимось схожі на вірші з моїх попередніх книг.

- Якщо «Вірші не для друку» не потраплять на цьому Форумі видавців до рук читачів, що їх наразі замінить?

- Разом з Мар’яною Савкою, Оксаною Луцишиною ми будемо читати свої нові вірші під час перформенсу «Жіноча поезія форевер». Крім того, ми з Мар’яною Савкою, Дзвінкою та Богданою Матіяш матимемо виступ у більш традиційному форматі.

- Тобто Вашої прози на цьогорічному Форумі не буде?

- Наразі - ні.

- Що Ви очікуєте від Форуму видавців-2010? Ця подія - просто свято чи захід, який впливає на розвиток українського книжкового ринку?

- Безумовно - це свято. І безумовно - практично безпрецедентний в Україні захід такого типу. Добре, що Форум видавців продовжує жити саме у Львові. Я, як і всі, на нього щоразу дуже чекаю. І просто чудово, що Форум видавців практично ніколи не розчаровує. Він продовжує розвиватися і, на мою думку, з кожним роком стає дедалі кращим. Одним з ефектів багаторічної діяльності Львівського Форуму видавців є формування на українському книжковому ринку такої речі, як самоповага автора і видавця. Мало на яких фестивалях такого рівня, як Форум, стільки уваги приділяється дитячій літературі, молодим письменникам тощо. На Форумі видавців у Львові навіть наймолодші «двотисячники» мають свою повноцінну трибуну.

- Помітна тенденція, коли артисти почали писати книжки для дітей. Наприклад, Альона Вінницька пише казку, Гайтана… Це - данина моді чи пробудження таланту?

- Важко сказати… Але я думаю, що це - дух Мадонни. Коли актора, художника чи музиканта раптом «пробиває» писати казки, а «пробити» може у різному віці (Шарль Перро взявся за перо аж у 67 років), він просто бере і пише. Скажімо, так писав Леонід Філатов. Ситуація, коли поп-«зірка» на всю країну розповідає, що вона почала писати казку для дітей, - це, мабуть, у першу чергу піар-хід, спроба створити зайвий інформаційний привід. Можна кілька разів сказати: «До речі, я пишу казку!» Потім - знову декілька разів - можна сказати, що «я її вже дописую», потім - що «книжка вже видається»…Зауважте, що раніше, до Мадонни, в Україні цього чомусь не було. Що, може, діти не народжувалися? І чому саме казки для дітей? Чому не, скажімо, мюзикли?

- Риторичне запитання. Але ж пишуть для дітей і зовсім не відомі автори, звичайні люди, які не є письменниками…Теж заради слави?

- Колись один мудрий чоловік сказав мені, що казки і молитви приходять самі, на потребу. Їх треба тільки покликати. Казка, як і молитва, щоби бути справжніми, вимагають від людини колосальної мобілізації внутрішньої сили. І ця подія настільки самоцінна сама по собі, що в автора не завжди є потреба оприлюднювати молитву чи казку як текст. Це -- природно. Це стосується не тільки казок, а й картин. Коли щось твориться з глибини душі, ти ніби відриваєш від себе шматок себе. Коли людина пише книжку з метою заробітку, працюють зовсім інші механізми. Але по-справжньому добрі дитячі книжки творилися значною мірою випадково. Вони ніби падали з неба - ніби у дар. Дитячу казку не виготовиш, не «змайструєш». Льюїс Керолл написав свої геніальні книжки про Алісу - але хіба то було уміння? Дівчинка виросла. Інспірація зникла --і все. Бо оце найголовніше  книжці "щось" насправді не залежить від її автора. Я завжди вірила, що наші книжки пишуться не тільки нами.

схожі публiкацii