ut.net.ua 2010-10-11 17:03 Раковський Костянтин

Епіцентр геніальності

На одинадцяти гектарах єлизаветградського хутора Надія зросло чимало класичних творів вітчизняного театру, а відтак і шкільної програми (ФОТО)

Цей хутірець із трьох будинків, що знаходиться недалеко від Кіровограду, не блякне ані на тлі численних місць, пов’язаних з життям визначних людей, ні серед пам’яток природи, яких в Україні не бракує. З одного боку – маємо прецедент збереження поміщицького маєтку майже в первісному вигляді. Хутір Надія ще й єдиний збережений клаптик байрачних лісів серед вщент розораних навколишніх полів.

Але найбільше відомий він як потужна театральна аномалія. З Надією пов’язане життя цілого грона корифеїв українського театру - Івана Карпенка-Карого, Марка Кропивницького, Марії Заньковецької, Михайла Старицького і їх чисельних геніальних родичів.

Хутір-музей живе своїм автономним життям, як космічна станція, не дуже переймаючись навколишньою метушнею українського сьогодення. А час від часу територія маєтку перетворюється на сцену, на якій вважають за особливу честь показати себе творчі колективи з усієї країни і закордоння – при тому, що глядачів майже не буде.

 

Чия земля? Калитчина!

Їхати до хутора Надія з Кіровограду по трасі не більше ніж півгодини. За вікном проносяться танки на постаментах та кілометрові вказівники,  козацькі кургани та сержанти ДАІ, тополі та воля… До самого обрію тягнуться поля, чорноземи, лише зрідка перерізані лісосмугами, і ось лише через 30 км від обласного центру ми раптом в'їжджаємо в гай величезних, гігантських дубів, найстаріші з яких садовив ще сам Іван Карпенко-Карий.

З 1950-х років жодних постійних мешканців, окрім охоронців, тут немає. Однак на трасі встановлені стандартні вказівники в’їзду та виїзду з хутора, як біля кожного реального населеного пункту. Що ж поробиш – все наше життя це певною мірою театр, і чому б не встановити даїшні декорації заради старого заслуженого театрального маєтку?

Власне, на сьогодні зберігся не лише парк, але і родова садиба драматургів, відреставрована у 1980-х роках. Тоді ж серед затишного гаю з дерев'яними будиночками і альтанками побудували ще один корпус, який зараз використовується як музей театрального мистецтва. А нещодавно на хуторі проклали алеї з ажурними ліхтарями, щоправда, ще не підключеними до електропостачання. Ці ліхтарі, до речі, викликали у мешканців навколишніх сіл певне хвилювання – чи не хоче хтось за державний кошт відремонтувати хутір, щоб потім його банально прихватизувати?

Якщо вірити довідникам, за рік маєток відвідує 4000 гостей. Однак незаплановані відвідувачі тут – рідкість, мало хто захоче заради любові до театру їхати світ за очі. Але якщо хтось несподівано з'являється в садибі, тутешні мешканці-охоронці просто відправляють гінця на велосипеді за декілька кілометрів в село Миколаївка: там живе завідувач музею Володимир Григорович Чорний і екскурсовод, а за сумісництвом науковий співробітник музею-заповідника, Валентина Тобілевіч – дружина внука засновника хутора.

Так, гідів нам доведеться деякий час почекати. Зате всього за п’ять гривень будь-яким неочікуваним екскурсантам буде забезпечений індивідуальний підхід!

Тим більше, в очікуванні екскурсії нас розважали сторожі. Вони далекі від театру, але їм притаманна традиційна українська гостинність. В сторожці, поки надворі вештаються безтілесні привиди Герасима Калитки та Терентія Пузиря, вони пригостили нас хлібом, салом і цибулею. Жирна, ледача кицька, що принципово не хоче полювати на мишей, запах яких незле відчувається у сторожці, добавила такому спілкуванню родинного колориту. Тому що перед оглядом Хутора Надії підживитися зовсім не зайве – дистанції тут чималі. Окрім власне музею, це ще і одинадцять гектарів незвичайної для степової України території із ставком, з гайками, з чистими джерелами, які дбайливо окультурювали корифеї у перервах між написанням своїх творів, які нині радують або ж засмучують школярів і студентів.

 

Традиції ХІХ сторіччя

Дорога на хутір проходила в позаминулому столітті не там, де зараз, а відповідно і старі ворота, через які колись на каретах з’їздилися одні генії в гості до інших, стоять серед парку якось самотньо і  трохи недоречно. Над ними на деревах примостилися дивні шпаківні у вигляді маленьких будиночків, і кожен з них є своєрідним маленьким шедевром різьблення по дереву. Хутір має навіть свій флот – човен під назвою «Надія», на якому гості можуть покататися ставком. Плавзасіб явно не новий і покритий дуже багатьма шарами фарби.

Ми скромно припускаємо, що човен теж дістався у спадок від Тобілевичів.

«Ні. Залишився з 1982 року, з дня святкування сторіччя заснування українського театру», - похмуро відповідає один із сторожів. Гм… Яких тільки ювілеїв не понавигадують люди.

Велика штучна водойма, між іншим, теж є дивиною для безводних українських степів. Бо навіть і сьогодні у тому ж таки Кіровограді перебої з водопостачанням – не таке вже й рідкісне явище.

«Зверніть увагу на те, що ставок був спроектований у формі підкови, – показує директор музею Владимир Чорний, – Це – пов’язано з етикетом купання в позаминулому столітті: чоловіки пірнали в воду окремо, зі своєї сторони ставу, жінки – окремо».

Та певно, що класики драматургії приходили на цей ставок не тільки для водяних процедур. Недалеко від озера розташовані лавки, альтанки, якісь мальовничі містки – одним словом, все, що потрібно для злиття з природою. На хуторі взагалі атмосфера дуже заспокійлива, ідеально пристосована для відпочинку або творчості. Наш гід тим часом розповідає, що після повернення з трилітнього політичного заслання весною 1887 року Іван Тобілевич назавжди оселяється на хуторі і вирішує перетворити його на "оазу в степу".  Ми оглядаємося і думаємо,  що Карпенку-Карому це вдалося повною мірою. Хутір Надія став для Тобілевича справжньою творчою лабораторією. Тут написані його комедії "Сто тисяч", "Хазяїн", історичні драми "Савва Чалий", "Гандзя" – всього 11 творів.

«Офіційно вважається, що садиба була заснована видатним українським драматургом, актором, театральним і суспільним діячем Іваном Тобілевичем (Карпенко-Карим), однак земля, на якій виріс Хутір Надія дісталась йому як посаг, що принесла йому дружина Надія Карлівна Тарковська, – продовжує свою розповідь директор музею, ведучи нас кудись по старих ясеневих алеях садиби, - на згадку про неї і названий хутір. До речі, дружина українського драматурга була ще і тіткою відомого російського поета Арсенія Тарковського і бабусею радянського кінорежисера Андрія Тарковського».

Я чомусь пригадую також пам’ятник туркменові Махтумкулі у Києві на розі Пушкінської і Прорізної – це ж його твори перекладав А. Тарковский.

 

Серед іменних дубів

Бронзовий Іван Карпович з постаменту біля власної хати дивиться на таку саму бронзову Надію Карлівну, що застигла на центральній доріжці садиби. Здрастуйте, корифеї! Стара будівля, в якій і розташована основна експозиція, є дуже ліберальним музеєм, принаймні жодних мотузків і табличок «руками не чіпати» тут немає.

Можна вийти на кін і утнути якусь виставу на тих же підмостках, що і корифеї українського театру. Бо залишилася майже в первісному вигляді сцена, на якій ставилися написані тут твори. Власне, і зараз на Хуторі Надія проводиться щорічний театральний фестиваль, а крім того, багато колективів приїжджають сюди в неорганізованому порядку – так би мовити, «до джерел».

З хутором у багатьох театралів зв'язаний специфічний позитивний забобон. Відриваючи від драматургії, Іван Тобілевич саджав тут дерева. Сам це робив, та й інших залучав до зеленого руху. За майже півтораста років дуби сильно підросли, але і зараз біля кожного з них є табличка з вказівкою, хто посадив те або інше дерево і коли. Таких іменних дубів чимало розкидано по хутору. Деякі з них отримали навіть власні імена: дуб «Багатир» або явір «Отаман».

Певна річ, що багато театралів приїжджають на хутір в гонитві за натхненням. Під шелест дубового листя вони намагаються створити щось геніальне. Чи виходить – судити театральним критикам. Набагато простіше виявилось залучитися  до вічності, посадивши гілочку поряд зі стовбурами класиків.

«Вірите чи ні, але свого часу до хутора почалося паломництво не тільки театралів – говорить Володимир Григорович, – але і людей, одержимих ідеєю увіковічнити себе, посадивши тут дерево. Зрівнятися хоча б у цій справі з класиками. Може це й добре, але нові дерева порушували первозданну гармонію парку. Тому зараз дуби дозволяється садити лише заслуженим людям».

Ми цікавимося, як визначають заслужених. Виявляється, дуже просто: з управління культури приходить папір з рекомендацією дозволити посадку дуба такому-то. «Ми підбираємо місце, і – будь ласка». 

Дивимося на прізвищі тих, хто таким от чином увічнені на хуторі. Наймолодше дерево посадила болгарська театральна делегація. Поруч зростає ясен Гната Юри. Дуб «Маріїн» посадила Марія Заньковецька. Дуб «Назар» посаджений Андрієм Юрійовичем Тобілевичем на честь 70-річчя свого брата Назара, відомого вченого, внука Івана Карпенка-Карого.

Саме Андрій Тобілевич зіграв величезну роль в збереженні Хутора Надія. Після Другої світової війни родинний маєток лежав у руїнах, і лише зусиллями Андрія Назаровича в 1956 році цьому місцю надали статус музею-заповідника. Останнє історичне дерево, яке ми бачимо, покидаючи хутір - це дуб, що його посадив автор дуже ідеологізованих п’єс Олександр Корнійчук. Кажуть, він саджав не тільки дуби, а й людей. Специфічний, звичайно, типаж, але ж теж драматург.

Кажуть, відомий сучасний режисер Андрій Жолдак теж походить з роду засновників хутора Надія. Але його персонального дуба ми тут не надибали – ніколи йому, мабуть, розриваючись між Харковом, Європою і Москвою, заїхати у родинний маєток  та приділити хоч хвилинку сільському господарству.