Економіка 2013-04-16 09:33 Лановий Володимир

Чому в Україні дорогі кредити

Цією публікацією ми продовжуємо друк нового циклу статей економіста Володимира Ланового. Ця стаття є продовженням поперед­ньої («Що спотворює грошову систему України», див. Тиждень, № 14/2013), у якій автор виокремлює шкідливі для української економіки компоненти вітчизняної кредитно-грошової системи.

Функціональне призначення центробанку в Україні як кредитної, а не резервної установи є вельми дискусійним. У західних країнах започаткування таких надбанків мало на меті створення спільних резервних фондів банківської системи. Грошові регулятори за рахунок резервних фондів поповнювали ринкові кредитні ресурси, наприклад через операції на відкритому ринку, і надавали санаційні позики фінустановам. Це головна загальносистемна функція центральних банків.

На сьогодні в Україні не створено системного резервного фонду комерційних банків у НБУ. Резервні фонди формую­ться в самих комерційних фін­установ (ідеться про загальні та спеціальні резерви, призначені для компенсації втрат за активними операціями), практично як у будь-якого суб’єкта господарювання. Щодо резервів за пасивними операціями (обов’язкових), зокрема депозитами, то вони перераховуються регулятору і їхній обсяг не перевищує 12–15 млрд грн. Але ж загальні та спеціальні резерви окремих банків належать їм і не мають жодного стосунку до всієї грошової системи.

Читайте також: Колапс банківської системи

Окрім того, чинні нормативи резервування є нестабільними і використовуються НБУ як бар’єри для небажаних, на його думку, банківських операцій. Тобто ці нормативні вимоги не мають жодного стосунку до встановлення потрібних системних резервів, а є засобами впливу на кредитну діяльність. І ще одне. У наших умовах, за відсутності централізованих резервів, поповнення кредитних коштів і ліквідності банків може відбуватися лише за рахунок друку нових банкнот, що на практиці, як показує наше минуле, не має жодних обмежень. 

нбу не створив умов, за яких банки могли б запропонувати економіці дешевий довгий ресурс, оскільки й не ставив перед собою таке завдання

Світ випробував різні підходи до побудови резервів банківської системи. Найбільший досвід у Великої Британії. І її грошова одиниця найдавніша з-поміж сучасних монет. У британців ніколи не виникало сумнівів щодо об’єкта резервування – це завжди були вклади клієнтів банківської установи, а не її активи. Проте після приєднання до європейського монетарного механізму Британія відмовилася від системних резервів. Ця функція перейшла до Європейського центрального банку. Останній використовує англосаксонську модель резервування, яка найпослідовніше реалізована у Федеральній резервній системі США. Резервні фонди тут, до речі, складаються не з обов’язкових відрахувань комерційних кредитних установ. Усі платіжні операції останніх в американській системі (а тепер і ЄЦБ) проходять через Федеральний резервний банк, і відповідний платіж здійснюється лише після вирахування з отриманої регулятором суми резервного зобов’язання. Тобто неможливою є ситуація несформування резервів та їхніх недостатніх обсягів. Чого не скажеш про українську дійсність.

Питання грошових резервів дуже гостро постало в Україні під час банківської кризи 2008 року, коли кілька установ не змогли задовольнити фінансові вимоги клієнтів, а НБУ вдався до їх сумнівного емісійно-кредитного рефінансування. Проблема полягає в тому, що акумульовані на резервних рахунках Нацбанку суми, по-перше, мізерні, по-друге, не корелюють із можливими потребами банківської системи в резервних засобах, по-третє, відіграють роль не резервів, а інструментів суб’єктивного регулювання обсягів і структури грошової маси. 

Отже, українська кредитно-грошова система існує без реальних резервів, а вирішення проблем криз ліквідності, які періодично виникають, зводиться до шкідливих методів рефінансування окремих банків, що спотворюють фінан­сово-грошові відносини в суспільстві.

Ілюзорні цілі, які ставить перед собою регулятор  

Треба зауважити явну плутанину в розумінні головних цілей і критеріїв успішної діяльності грошового регулятора. У минулі роки фінансове керівництво всіма можливими способами стримувало будь-які зміни валютного курсу гривні, йшло на свідоме нереальне його підвищення, вочевидь, намагаючись довести всім більшу платоспроможність українських грошових знаків. Задля цієї мети Нацбанк нехтував іншими проблемами. Зокрема, залишався байдужим до таких важливих параметрів економіки, як індекс цін, кредитні відсоткові ставки, дефіцит платіжного балансу, виконання доходів та видатків бюджету тощо. Особливо дивує байдужість регулятора до відсоткових ставок за кредитами, надвисокий рівень яких свідчить не тільки про поганий стан грошового ринку, а й про низький доступ підприємств реального сектору економіки до фінансових ресурсів та перспективи безробіття в країні. Без доступу до кредитів компанії не розвиваються.

Також безтурботним треба визнати ставлення грошового регулятора до руху в Україну й з України іноземних кредитів та інвестицій. Немає жодної його реакції на вихід транснаціональних європейських банків з нашої країни. Отже, що для НБУ немає завдань із модернізації економіки, яку можна здійснити завдяки приходу транснаціональних виробничих і фінансових кампаній, припливу іноземного капіталу (а з ним і нових технологій, методів організації та управління бізнесом).

Читайте також: Вичерпуючи запас міцності: у банківській системі може статись колапс

Схоже, що український центробанк не переймається проблемами власної економіки. Збереження відсотків за кредитами на високому рівні, брак довгострокових позик та інвестицій витісняють українських товаровиробників із власної економіки. Але це вигідно комерційним банкам, які зароб­ляють на надвисоких ставках і грі на обмінних курсах. Тому здається, що НБУ опікується не всією економікою, а лише підпорядкованим йому фінансовим сектором національного господарства. А хто ж тоді ще в змозі здешевити ресурси до прийнятних значень, приборкати спекулянтів і стимулювати приплив капіталу? Безумовно, Нацбанк повинен відповідати за рівень відсоткових ставок і стан платіжного балансу. В умовах надвисоких відсотків на кредитному ринку, зростання дефіциту платіжного балансу, понаднормової інфляції та стрімкого падіння обмінного курсу гривні правління НБУ на чолі з його головою має як мінімум йти у відставку. Окрім того, різке погіршення фінансових параметрів, як це було в 1992–1994-му та 2008-му, повинно давати привід для початку кримінального розслідування.

До речі, у банківських системах західних країн головним завданням, яке ставиться перед центробанком, є зазвичай утримання низького рівня інфляції, а додатковими – низькі ставки за кредитами та помірне коливання обмінного курсу місцевої валюти щодо долара (або євро в країнах ЄС, що не входять до зони спільної валюти). Отже, і в Україні необхідно, безумовно, ставити перед регулятором такі завдання. 

Накопичення валютної заборгованості – загроза суверенітету  

Нинішня влада нехтує досвідом останнього двадцятиріччя, збільшуючи дефіцит торговельного і платіжного балансу, покриваючи його за рахунок невиправданого накопичення міжнародних запозичень. Політика форсованого нарощування боргів при одночасному витісненні іноземної валюти з офіційного обороту в Україні та штучному утриманні обмінного курсу гривні призводить до зменшення золотовалютних резервів НБУ – виникає ризик неможливості обслуговування і вчасного погашення зовнішнього боргу. Держава потрапила 2013 року в переддефолтне становище і навіть змушена йти на політичні поступки у відносинах з іноземними кредиторами, які мають гроші, випрошуючи реструктуризацію боргу чи нову позику. Практично вичерпані можливості підтримки обмінного курсу гривні. На мою думку, в нинішніх умовах, якщо уряду не вдасться залучити нові великі позики, він не зможе профінансувати дефіцит держбюджету і буде змушений різко зменшити бюджетні видатки, а то й оголосити дефолт. Стрімка девальвація гривні посилить тягар боргів, взятих в іноземній валюті, й зменшить і без того мізерні кредитно-інвестиційні ресурси. Це поглибить нинішню рецесію.

Отже, невідкладними завданнями є принципова перебудова системи валютного обігу, курсоутворення, управління зовнішніми боргами, стимулювання міжнародних накопичень і кредитів та проведення профіцитної зовнішньо-фінансової політики. Україні не потрібен шлях Греції та Іспанії, необхідно якомога швидше з нього зійти. Завдання цього року – стимулювати приплив валюти в банки, досягти врівноваженого значення курсу гривні та мінімізувати викуп населенням доларів у фінустанов. На цій основі після вирішення боргових проблем держави з’явиться можливість використати внутрішні валютні ресурси країни і таким чином послабити негативні наслідки валютно-боргової кризи.

Фінансова резервація для України

Відірваність України від світової економіки посилюється. У той час як інші думають про лібералізацію міждержавного руху капіталу, українська влада – про відгородження від світу, щоб діяти в інтересах олігархів.

Згідно з індексом фінансової відкритості, який використовують МВФ і Світовий банк, усі країни класифіковані на чотири групи: відкриті, переважно відкриті, частково відкриті, переважно закриті. Цей індекс розраховують на основі правил, інструкцій та адміністративних процедур, що впливають на зовнішні для країни потоки капіталів. Й Україну навіть не розглядають у цій класифікації – ми практично не зрушили з місця із часу руйнування соціалістичної системи. Натомість такі реформовані економіки, як Чехія, Чилі, Болгарія перебувають у групі частково відкритих економік.

Навіщо фінансова відкритість? Щоб інтегруватися у світову систему. Фінансова інтеграція є процесом об’єднання потоків капіталів різних країн та створення спільного фінансового ринку. Це дає змогу окрім очевидного зростання конкуренції між фінансовими посередниками у спільному просторі підвищити сумарну та індивідуальну концентрацію капіталу, забезпечити насичення ним економіки і повніше та якісніше задовольняти потреби у грошових коштах. У вужчому сенсі фінансова інтеграція надає можливість вирівняти й загалом зменшити витрати на посередників у кожній країні та забезпечити кращий розподіл сумарного капіталу та загальну фінансову стабільність. Також поширюється вплив потужніших операторів фінансових потоків, що, зрозуміло, знижує інвестиційні ризики у менш розвинених країнах, а отже, знижує відсоткові ставки за кредитами.

Звичайно, потрапити до кола потужних фінансових гравців для посередників з менш розвинених країн непросто. Тому свого часу часто можна було чути про необхідність захисту національної фінансової системи. Особливо голосно про це говорили українські банкіри, щоправда, доки вони не дістали пропозиції продати свої фінустанови потужнішим західним гравцям і не отримали, як показав подальший розвиток подій, за це явно завищені суми – нині західні банки, які зіткнулися з недорозвиненим і зарегульованим українським банківським ринком, розпродують тут фінансові активи за в рази меншою ціною, ніж купували їх у 2006–2007 роках. Тож зараз ідеться не про прихід європейських банків в Україну, а про їх втечу, що могло б оздоровити вітчизняну фінансову систему. Основні причини відпливу західного капіталу: в умовах очікування стрімкої девальвації гривні іноземці втрачають інтерес до будь-яких фінансових операцій на українському ринку, як-от купівля державних боргових паперів чи кредитування; дефіцитність держбюджету і наростання урядового боргу роблять надвисокими ризики неповернення державних запозичень; іноземні фінансові корпорації воліли б працювати в ринкових умовах, а не під «дахом» НБУ, як державні та олігархічні банки; закритість фінансової системи – надмірна кількість адміністративних вказівок і нормативів, ліцензійних вимог та різноманітних дозволів на операції, неконвертованість грошей, нерівність у розподілі кредитних ресурсів тощо. Тож украй необхідно знизити інвестиційні ризики, забезпечити хеджування валютних позицій, щоб на наш ринок прийшли іноземні банки з дешевим довгим ресурсом. Треба переходити на сучасні європейські правила взаємодії фінансових систем, управління потоками капіталів для запобігання короткостроковим банківським зобов’язанням, інвестиційним і валютним ризикам, без чого не варто очікувати позитивні результати міжнародної фінансової відкритості та інтеграції.

Загалом потрібно кардинально змінити вітчизняну грошово-кредитну систему, яка видається анахронічною, слабкою, ненадійною. Вона має стати відкритою, ринковою, рівноправною для власників грошей і фінансових посередників, доступною для всього суспільства. А для цього необхідно насамперед змінити організацію системи, механізм її резервів, цілі функціонування, методологію діяльності грошового регулятора, оновити інструменти монетарної політики, підняти фінансово-економічну культуру банкірів.

Новини RedTram

Loading...