Економіка 2013-05-03 12:53 Лановий Володимир

Банківське ложе для обраних

Чому явних вад грошово-кредитного регулювання не бачать самі банкіри? З часом я зрозумів, що в банківських колах не прийнято виносити сміття з хати, усі проблеми потрібно вирішувати тихо.

Цією публікацією ми продовжуємо друк нового циклу статей економіста Володимира Ланового (див. Тиждень, № 11, 12, 13, 14, 15, 16/2013), у якому він аналізує основні проблеми грошово-кредитної системи, що спричиняють постійні валютні та банківські кризи, і дає оцінку діям чи бездіяльності українських високопосадовців, махінації яких із державними коштами зреш­тою призводять до фінансових криз. У цьому числі Володимир Лановий аналізує вітчизняну банківську систему і робить висновок, що вона не підтримує економіку, швидше навпаки.

Чому явних вад грошово-кредитного регулювання не бачать самі банкіри? З часом я зрозумів, що в банківських колах не прийнято виносити сміття з хати, усі проблеми потрібно вирішувати тихо. До того ж система працює так, що всім її учасникам нібито вистачає: необмежені відсоткові ставки і здирницькі тарифи за послуги дають змогу задовольнити будь-які потреби банкірів. Головне – потрапити в це зачароване коло: пройти всі випробування для новачків (адміністративні бар’єри і професійні вимоги одні з найскладніших).

Мільярдерами сьогодні стали ті, хто продав іноземцям банки, статутний фонд яких стартував у 1990-ті з $3 тис., а головний офіс розташовувався у дво-трикімнат­ному приміщенні. А іншого не могло й бути. Банківські корпорації отримували надприбутки за будь-якого стану економіки і за будь-якої влади. Не кажучи про фінансові афери, до яких вони вдавалися (фінансові піраміди з грошима громадян найменш криміналізовані з-поміж них). НБУ демонстрував управлінську безпорадність, видаючи ліцензії швидким на руку аферистам. Як наслідок – чуємо про гучні, але безплідні розслідування злочинної діяльності деяких банкірів.

Коли національне господарство лежало після гіперінфляції 1993–1994 років, а українцям перестали видавати зарплати і пенсії, банкіри найбільше заробляли на обслуговуванні бюджетних потоків, нараховуючи платіжні вимоги міністерствам, відомствам, службам, місцевим адміністраці­­ям. Тут усе вирішували їхні корупційні зв’язки з владою, а найбільших успіхів досягли ті з них, хто мав комсомольський досвід. Також фінустанови не гребували елементарним перепродажем товарів, автомобілів антикваріату, квартир, металу, бензину, крадіжками коштів підприємств із депозитних рахунків, після чого відповіда­льні банківські працівники зникали, а відповідні заклади зазнавали фіктивного банкрутства.

У 1990-х усе вирішували корупційні зв’язки банкірів із владою, а найбільших успіхів досягли ті з них, хто мав комсомольський досвід

Інший бік незаконних оборудок – надання кредитів неплатоспроможним державним підприємствам із наступним арештом їхнього майна для компенсації заборгованості. Далі права на ньо­­­­го викуповували нувориші за смішними цінами. Особливо багато таких боргів накопичив у ті роки Промінвестбанк, що одним із перших включився в схеми відчуження держмайна поза відкритими публічними процедурами. Не виключено, що саме особливі можливості цього банку забрати у своє розпорядження майно великої кількості пострадянських підприємств зробили його предметом неабиякого зацікавлення з боку російського капіталу, який завжди виявляв інтерес до стратегічних для України промислових об’єктів, – у період фінансової кризи 2008 року Промінвестбанк став першим серед фінустанов, які були визнані неплатоспроможними, і за сумнівних боргових претензій перейшов у власність російського «Внешэко­ном­­банка». Тепер можливість забрати за борги українські промислові підприємства дістав іноземний власник.       

Схожа інструментальна роль наших фінансових корпорацій полягала в той час у навмисному створенні великих боргових зобо­­в’язань високоприбуткових державних компаній. Для цього з директорами останніх домовлялися про неповернення позик і несп­лату відсотків, що давало підстави для звернення кредитора до суду з метою визнати боржника банкрутом і передати його майно приватним особам, які організували всю ту фікцію. За мільйони гривень боргу забирали мільярд­­ні за вартістю господарські комплекси. Особливо масовими такі схеми були в Києві, Дніпропетровській та Донецькій областях, звідки фактично й вийшли найбільші олігархічні клани.

Читайте також: Яких реформ потребує грошово-кредитна система

Наприкінці 1990-х з’явилися цивілізованіші способи «робити гроші». Фінустанови дістали мож­­ливості працювати з державни­­ми борговими цінними папера­­ми, відсотки за якими сягали 30% і більше річних, а ризики були мінімальними. Економічне зростання, що почалося в Україні після 1999-го, дало змогу кредитувати підприємства, а підвищення реальних доходів сімей у період до 2008-го дало банкам змогу розгорнути активну діяльність на ринку споживчих позик. Вони страхувалися від ризиків непогашення кредитів надвеликими майновими заставами й у разі невиконання зобов’язань боржниками заробляли на перепродажу вилучених у них майнових цінностей.     

Ще однією ганебною сторінкою діяльності фінустанов у кризовий період знецінення активів і неповернення позик стало залучення колекторів, які незаконно вибивали борги (за мовчазної згоди правоохоронних органів і регулятора), таким чином створивши протистояння між суспільством і банками.    

Фінансові установи не виконують своєї функції, яку не в змозі виконати жодні інші суб’єкти економічного життя:не кредитують виробничі підприємства

Після обвалу банківської системи 2008 року й запровадження політики централізації вільних позикових коштів (з 2010-го) фін­­установи почали знову зароб­ляти на державному внутрішньому боргу. Але це бізнес для обраних, насамперед для урядових банків та «своїх» банкірів. Тож решті пропонуються депозитні сертифікати НБУ, в обмін на які вільні кошти комерційних банків перераховуються грошовому регулятору на термін від 1 дня до 12 місяців під певні відсотки (тоді вони коливалися в межах від 2,5% до 17%). Не дуже високі, але головне те, що фінустанови абсолютно нічим не ризикують і не мають під час цих операцій жодних службових витрат. Проблема не в тому, що бан­­ки заробляють будь-якими способами, діючи на межі фолу, завжди залишаються з баришами й при цьому їм не страш­­ні жодні кризи. І не в тому, що опанували широке коло послуг із надвисокими тарифами та відсотками. Вони не виконують функції, яку мали б виконувати і яку не в змо­­зі виконати жодні інші суб’єкти економічного життя: не кредитують виробничі підприємства в тих обсягах, яких потребує реальний сектор економіки, а коли кредитують, то під дуже високі відсотки (до 25–30%). Коли НБУ чи урядовці розповідають, що середні ставки за кредитами підприємствам дорівнюють 20% (як вказано у статистичному звіті регулятора за 2012 рік), то не пояснюють, що тут, по-перше, не враховані пов’язані й не пов’язані з позикою платежі (вітчизняні банки дуже вправні на вигадки щодо витягування додаткових грошей із клієнтів). Крім того, у розрахунки середнього показни­­ка вартості кредитів включені й різноманітні пільгові позики пріоритетним галузям та господарським об’єктам «своїх» олігархічних конгломератів. Тобто це неринкові відсоткові ставки. Тому середнє значення є середньою температурою по лікарні. «Для «чужих» позичальників кредити практично недоступні й набагато дорожчі за 30%. Фактично ринкового, конкурентного кредитування в Україні не існує.

Головна функція банків – не просто надавати позики. Потрібні виробничі кредити, бо споживчі є непродуктивними, несуттєвими для розвитку економіки. У сьогоднішніх умовах вони відволікають ресурси від продуктивних цілей. Підприємства могли б використати їх для розширення виробництва. Але в Україні це не відбувається. Здається, що постачальник товарів штучно збільшує платоспроможний попит на свою продукцію понад реальну кон’юнк­­туру ринку і таким чином викривляє його справжні пропор­ції. За наявної кредитної системи консервуються застарілі виробництва і гальмується розвиток нових індустрій.   

Треба враховувати, що не все кредитування виробничих потреб варто визнавати корисним. Таким стає позичання грошей лише найбільш прогресивним і потрібним суспільству виробництвам. Зокрема, тим, що забезпечують найвищі прибутки. При цьому банки мають виконувати в певному розумінні «санітарну» місію: вони вилучають з обігу капітали, які вкладені в застарілі, неконкурентоспроможні підприємства, й адресують їх суспільно корисним і перспективним. Відбувається це завдяки процедурам банкрутства боржників, клю­­­­човими кредиторами яких зазвичай є фінансові установи.

Читайте також: Чому в Україні дорогі кредити

Натомість у наших умовах, коли банки видають господарські позики під майнові застави, більші шанси їх одержати мають, навпаки, застарілі підприємства радянської епохи, які володіють великими спорудами, інфраструктурою, земельними ділянками тощо. Також є інструменти гарантій і поручительств, які лег­­ше отримати власникам таких підприємств, котрі зазвичай є близькими до влади. Новітні ж компанії залишаються поза кредитуванням, не вписуються в нормативні інструкції НБУ. За цих обставин банки не шукають інноваційні підприємства. Вони працюють із тими, з ким відносини вже склалися. Надані їм раніше позики намагаються пролонгувати. Що влаштовує і підприємства радянської спадщини, і самі банки, які уникають нових ризиків. Фінансові засоби не виходять із цього закритого коловороту. Відтак немає джерел для банківського кредитування нового бізнесу, проектів, виробництв. Хоча насправді кредитування застарілих підприємств є більш ризикованим, утім, бюд­жетні гарантії спонукають фін­установи до ще ризикованіших (зокрема, й корупційних) оборудок.

Те саме стосується й позик малим компаніям. Їх практично не надають. Банкам дрібні фірми нецікаві з кількох причин. По-перше, їхні операції немасштабні, а тому обслуговування малого і середнього бізнесу є більш трудомістким. По-друге, цей бізнес володіє обмеженими майновими цінностями, а отже, не мо­же гарантувати відшкодування неповернутих позик. По-третє, він просторово мобільний, важко контрольований фінустановами, а тому ці операції банкіри вважають ризикованішими.

Такі підходи останніх до кредитування свідчать про те, що їх не цікавить прибутковість бізнесу клієнтів, хоча за логікою вищі відсотки за надані позики можна встановлювати для прибутковіших підприємств. Вони швидше готові кредитувати ті компанії, які вже звітували про свої надприбутки, ніж ті, які планують їх отримати в майбутньому. Але саме останнім потрібні позики. У результаті не відбувається концентрація капіталу в перспективних галузях. Банки не бажають ризикувати грошима заради кредитування новоствореного бізнесу. Можна навіть сказати, що їх загалом задовольняє нинішня ситуація без розвитку, конкуренції, без зростань і падінь бізнесу, пошуку нових клієнтів і надання нових позик. Це життя без ризиків та без прагнення знайти нові ринки банківських послуг, фальшива актив­­ність. Тоді як зараз потрібно кредитувати найперспективніші виробництва, підтримувати інноваційні підприємства, підвищувати прибутковість економіки, забезпечувати онов­лен­­ня структури капіталу. Проте нинішня банківська система не спроможна виконати ці функції. Вона гальмує перехід усієї економіки на ринковий шлях. Звісно, є різні банки й різні банкіри, але це узагальнення, вочевидь, буде справедливим.

Банківський ринок України: розділяй і владарюй

Склад українських банківських установ вельми неоднорідний. Головна відмінність між ними насамперед полягає в цільовій спрямованості їхнього основного виду діяльності – кредитування, що є визначальним для розвитку економіки (на відміну від платіжної та інших банківських функ­­цій). Залежно від домінування в ньому певного типу послуг банки можна поділити на такі групи: оператори ринку державних облігацій і кредитування державних замовлень; оператори олігархічних фінансово-промисло­вих груп; кредитори імпорту товарів і послуг; позикодавці для внутрішніх оптових комерційних операцій; оператори роздрібних банківських послуг.  

Спільним для всіх фінустанов, які працюють в Україні, є перебування в зоні неринкового функціонування. Вони зазвичай прилаштовуються до певних ніш у грошово-кредитній системі й знаходять канали отримання тих чи інших переваг від адміністра­тивно-регуля­торних органів, во­д­ночас потрапляючи в залежність від них. Цим групам банків притаманні певні особливості.

Читайте також: Що спотворює грошову систему України

Оператори ринку держав­­них облігацій і кредитуван­­ня державних замовлень (включ­но з державними закупівлями, підрядними роботами, бюджетними позиками тощо) наживаються на масштабних операціях із високими відсотковими ставками, не відчуваючи серйозної конкуренції. У них найвищі доходи за найменших витрат на утримання установ і найнижчі загрози неповернення наданих позик. Їхні кредитні фонди часто поповнюються за рахунок емісійних надходжень від Нацбанку, що є найдешевшими: облікова ставка – 7,5%, ставка за операціями центробанку на відкритому ринку – 8,5–10,5%, що на 4–5 від­­соткових пунктів менше від ринкової вартості ресурсів.

Оператори олігархічних фінансово-промислових груп є головними кредиторами підприємств, що входять до скла­­ду олігархічних конгломератів, і також не мають проблем із ресурсами, отримуючи бюджетні й емісійні грошові кошти для свого рефінансування відповідно за пільговими ставками і ставками центрального банку. Вони добирають ресурси через розгалужену мережу відділень, зацікавлюючи громадян депозитними ставками й усілякими акціями. Ці банки, звичайно, не є матеріально відповідальними за невдале розміщення капіталу: кредити свідомо непродуктивні – закривають дірки в балансах морально застарілих виробництв, а держава завжди приходить на допомогу в разі потреби.

Кредитори імпорту товарів і послуг задовольняються величезними обсягами відповідних комерційних операцій. Гарантіями ж повернення позик є, по-перше, сталий статус клієнтів-імпортерів, які мають напрацьовані канали для безпроблемного проходження прикордонно-мит­них процедур; по-друге, монопольне, безальтернативне становище імпортерів-постачаль­ників на внутрішньому чи то споживчому, чи то енергетичному, чи то сировинному ринку. Джерелами отримання ресурсів є залишки коштів підприємств і населення на банківських рахунках, а також позики іноземних фінустанов (під 5–10% в іноземній валюті).

Позики для внутрішніх оптових комерційних операцій банкірів приваблюють майновою забезпеченістю кредитів товарними запасами й відносно невеликою ризикованістю за високої швидкості обороту операцій цього типу. Кредити в зазначеному сегменті короткостроко­­ві, що відповідає структурі бан­­­­­ківських ресурсів. Засобами для надання позик є гроші вкладників, що коштують до 10–20% річних. Джерелом оплати надвисоких відсотків за кредити в цьому сегменті є монополістичні прибутки постачальників на ринках різного ступеня інтеграції та масштабу.    

Читайте також: Фінансово-банківський хомут на шиї України

Серед операторів роздрібних банківських послуг є як національні, так і іноземні фінансові установи – зазвичай великі структури з розгалуженими мережами. Їх прихід у цей сектор послуг пояснюється надзвичайно високими ефективними ставками за споживчими й іпотечними кредитами, які сягають 25–35%. Ще одна причина зацікавленості банків згаданим сегментом – свавільне встановлен­­ня ними тарифів за послуги переказів, платежів, карткового обслуговування, навіть надання інформації, як це робить ПриватБанк. А також, безумовно, висока депозитна активність громадян, особливо щодо доларових заощаджень. Передусім це цікавить філії іноземних банків, які через фінансову кризу й підвищення ризикованості роботи в Україні зосередилися на відкачуванні валютних фондів у західному напрямку.

Є в українському банківському середовищі й надвеликі структури, які працюють у кількох названих сегментах кредитування. Вони особливі не тільки з огляду на кількість видів діяльності, а й через свою поведінку. Наприклад, дозволяють собі бі­ль­­­­­­шу зневагу до клієнтів, порушення умов договорів, крадіжки певних сум через дірки в законодавстві, свавільне встановлення захмарних ставок і вартості платежів тощо. Причина таких дій – їхнє монопольне становище на окремих фінансових і територіальних ринках, особливо у відносинах із фізичними особами.

Проте головна загроза від таких фінансових монстрів в іншому. Вони мають необґрунтовані конкурентні переваги перед дрібнішими банками через приховане державне страхування: за їхні невдачі розрахується держа­­ва. Банкрутство надвеликих фінансових інститутів створює системні ризики для всієї економіки. Наприклад, банкрутство од­­ного банку з першої десятки за активами цілком може підірвати валютний курс і всю вдавану стабільність національної грошової системи. А це вельми ймовірно, зважаючи, що деякі з них належать олігархам, які в будь-який момент можуть потрапити в немилість до нинішньої влади, котра підпускає до себе лише цілковито лояльних. У таких протистояннях товстосуми, не виключено, використають свій банк для шантажу: або ви мене не чіпаєте, або ж я його банкрутую і таким чином підриваю фінансову систему. Щось подібне, до речі, було в протистоянні одного з власників ПриватБанку Ігоря Коломойського з владою на початку цього року – банкрутство його «АероСвіту» спричинило кількатижневий колапс на ринку авіаперевезень.

Взагалі дотепер неплатоспроможність великих фінустанов рідко призводила до їхнього банкрутства. Вони надто великі, щоб так просто зникнути без наслідків із ринку. Тому банки-гіганти почуваються надто самовпевнено і беруть на себе надвеликі ризики, не турбуючись про наслідки. У результаті слабкою і нестійкою є вся грошово-кредитна система країни...

Отже, банки в Україні не працюють у ринкових умовах, не фінансують тих, хто є найбільш конкурентоспроможним, у них нерівний, неринковий доступ до джерел фінансування і різна ризикованість поведінки. Понад те, значна частина їхніх операцій не могла би бути прибутковою в ринкових умовах. Крім того, в українських реаліях функціонування банківського сектору прибуток фінустанов здебільшого формується не в результаті кропіткого відбору банкірами ефективних об’єктів під кредитування, а внаслідок їх пристосування до місць штучного утворення тих чи інших доходів.

Банківський сектор України є адміністративно сегментованим (потрапляння до тієї чи іншої групи без сприяння влади – нездійсненна мрія); суворо поділеним за джерелами одержання ресурсів для кредитування; спрямованим на передачу грошей на суб’єктивні потреби, що не мають нічого спільного з розвитком економіки, але сприяють збагачен­­ню чиновників та їхніх парт­не­­рів-олігархів; орієнтованим на отримання грошових потоків  неринкового, негосподарського, непідприємницького, часто вель­­ми сумнівного походження, наприклад, привілейованих урядових та центробанківських пільгових позик, монопольних надприбутків тощо; налаштованим на здійснення у багатьох випадках кабального кредитування, яке не має нічого спільного з наданням суспільно необхідних послуг. Фактично банківський сектор сьогодні не підтримує економіку, а, навпаки, лише висмоктує з неї ресурси, таким чином допомагаючи одержати надприбутки обмеженому колу обраних.

Новини RedTram

Loading...