Суспільство 2010-11-02 14:20 Грабовський Сергій

Культура і рука, що тягнеться до револьвера

Пам’ятаєте? Під час перебудови всі ЗМІ заполонило слово «духовність», так що від нього у роті навіть оскома була. А слово ж цілком пристойне, тим більше, та сфера смислів, яку воно позначає. Щось подібне в останнє десятиліття діється зі словом «культура». Принаймні, у тих виданнях, які ще не втратили інтелектуальну притомність і намагаються сказати щось суттєве. Але в підсумку маємо те, що маємо: слово це геть збридло дуже багатьом читачам. «Коли я чую слово «культура», я хапаюсь за револьвер», – цей загальновідомий вислів виринає із підсвідомості, очевидно, у чималого числа представників читацької аудиторії, коли їм вкотре починають розповідати про наші пречудові духовні національні традиції, вивищенні над усіма сусідськими, та про милозвучну солов‘їну мову, якою ці традиції передаються із покоління в покоління. Але навіть якщо слово «культура» і забалакане, то проблеми, які з ним пов’язані, цілком реальні і навіть кричущі.

Та сьогодні мова йтиме про дещо інше, ніж прийнято у більшості ЗМІ. Про те, що зазвичай не обговорюється на шпальтах, хоча і є предметом дискусій у вузьких колах зацілілих інтелектуалів. Отож перше запитання, на яке слід відповісти – а, власне, що лежить в основі сучасної культури?

 

Деконструкція чи деструкція?

Коли у ЗМІ вживають слово "культура", то зазвичай мають на увазі ті чи інші види мистецтва, інколи – фольклор. А тим часом це поняття незрівнянно більш об’ємне, і стосується всієї людської діяльності, розглянутої під певним ракурсом. Культура – це світ суспільно значущих змістів, сенсів, цінностей людського буття, і, відповідно, способів їхнього отримання, зберігання та трансляції. Відтак культурний вимір має все: і економіка, і наука, і освіта, і навіть політика, і навіть в Україні. От у цьому вимірі автор цих рядків і спробує поміркувати вголос стосовно деяких пекучих, як на нього, проблем.

Отож: у нинішню добу, коли в Європі пропагується мультикультурність, культурна регіоналізація, деконструкція міфів доби модерну та культурний плюралізм, Україна ввійшла із неусталеною національною культурою та потужними осереддями радянської тоталітарної культури в усіх її проявах – від політичної до мистецької. Вулиці Рози Люксембург та Фелікса Дзержинського, незчисленні пам‘ятники Ульянову-Леніну, поблизу яких і далі виконуються ритуали прийому в піонери, хіба що у значно меншому масштабі (а на додачу ще й нововідкритий пам’ятник Сталіну), музеї Паші Ангеліної та "Молодої Гвардії", фільми про чекістів та Сталіна з Жуковим на телебаченні – все це і багато чого іншого сусідить із музеями жертв Голодомору, пам‘ятниками Бандері, Петлюрі та Грушевському, виставами і телестрічками про злочини доби комунізму.

І навіть якщо не зважати на потужний потік неототалітарних книг, фільмів і пісень із-за російського кордону, культурно-мистецьких явищ тоталітарного штибу вистачає і в самій Україні. Не буду називати конкретні прізвища, але серед творців такого мистецтва є навіть новітні Герої України. І що цікаво: нерідко сьогодні не інші, а ті ж самі поети чи літератори, що свого часу славили Сталіна та Берію, пишуть із сльозою в голосі про Голодомор чи розстріли 1937 року. Одне слово, повна розмаїтість і культурний плюралізм по-українськи, часом в одних і тих самих головах.

Що ж стосується власне української культури, вільної від тоталітарних ідей, то одна частина її професійних творців – з певною мірою умовності назвімо їх модерністи та постмодерністи – свідомо намагається культивувати весь той тематичний та стильовий спектр, який притаманний сучасній Європі. Але от парадокс: трапляється, що літератори чи публіцисти з цієї когорти краще відомі і мають більші наклади саме у Європі, аніж в Україні. Інша частина таких модераторів культури – назвімо їх традиціоналістами і народниками – орієнтується на протистояння потокам культурних новацій, які йдуть з усіх боків, на відтворення, як вони вважають, класичних зразків, що має дати українській культурі вижити за сучасних обставин.

Звичайно, це до певної міри абстрактний поділ, бо реальні культурні явища складніші за всілякі схеми, і для того, скажімо, щоб працювати в класичному стилі, хай то буде музика чи малярство, потрібно мати не лише неабияку техніку, а й здатність уявити те, що мало б існувати в українській культурі відповідних стилів, але або не встигло виникнути, або загинуло внаслідок чужинецького терору. А це означає, як не парадоксально, що послідовне дотримання класичних канонів за українських умов вимагає суто постмодерного конструювання культурного буття.

Та все це не становило б нездоланних проблем, і навіть тоталітарна культура попри всі зусилля певних владних персонажів під тиском сучасних світових соціокультурних норм поволі б сходила на пси, якби не висіла на обрії страшною примарою головна, мабуть, загроза всім різновидам культурних явищ в Україні: загроза деградації, розкультурення, втрати ґрунту для росту. Йдеться про те, що у разі подальшого десяти-п‘ятнадцятилітнього балансування суспільства над гранню кризи (а це ж бо породжує відповідний соціально-психологічний клімат), почнеться масовий і незворотній відтік до Європи, і не лише до неї як інтелектуально-духовних сил нації, так і їхньої потенційної аудиторії. От тоді суперечка модерністів та традиціоналістів може бути розв‘язана несподіваним чином: нікому і нічого буде ані модернізувати, ані продовжувати у майбутнє.

 

Вітчизна і пророки: український ракурс одвічного питання

Кілька років тому невгамовні брати Капранови ініціювали зібрання під назвою "Україна – зона культурного лиха". Збори мали стати першою ланкою в організації "горизонтальної" комунікації між осередками культурно-мистецького і наукового життя по всій країні, що дасть змогу не лише обмінюватися інформацією, а і проводити солідарні цільові акції, а в перспективі – змінити модель взаємовідносин між владою на всіх її рівнях та науковим і мистецьким світом, що мало би зупинити щойно згадані процеси розкультурення, а в ідеалі – посприяти розбудові цілісної, структурованої, «багатоповерхової» національної культури, про потребу чого писав ще наприкінці 1980-х тоді ще не академік, а просто доктор наук Іван Дзюба.

Власне, йшлося про те, щоб намагатися подолати ситуацію культурного лиха, не покладаючись при цьому на "доброго царя", а ставлячись до влади (незалежно від її партійних барв) як до більш чи менш зручного інструменту реалізації потреб суспільства. Звісно, лихо подолати тоді не вдалося, але, принаймні, цілий ряд болючих проблем здобув своє оприявнення, а деякі з них – на рівні регіонів та міст – вдалося розв’язати.

Проте, видається, самою зміною формату стосунків "влада-культура" (про науку розмова окрема) тут не обійдешся. Йдеться про трансформацію всієї культурної (й особливо навколокультурної) ситуації в Україні.

Особисто мені для того, щоб зрозуміти, що ж у нас коїться, свого часу багато дали мемуари чилійського поета Пабло Неруди, перекладені російською. Хоча Неруда і був комуністом, але ж не радянським, а чилійським, не номенклатурником, а політичним опозиціонером. А ще – він був справді великим поетом і вдумливим спостерігачем.

У цих мемуарах, крім усього іншого, я прочитав блискуче описання культурного життя Латинської Америки першої третини ХХ століття та роздуми стосовно латиноамериканської ж культури попередньої доби, тобто ХІХ століття. Виявляється, звільнившись політично з-під влади Іспанії і Португалії у перші десятиліття ХІХ століття, держави Латинської Америки не звільнилися від культурної гегемонії колишніх метрополій, ба більше – ця культурна гегемонія набула нових форм і приблизно на століття визначила духовне життя на велетенському просторі – від Мексики до Чилі.

А питання полягало у тому, що впродовж того століття усе оригінальне, витворене самими латиноамериканцями, яким би воно довершеним не було, або апріорі відкидалося співгромадянами, або так-сяк сприймалося ними у разі, якщо попередньо одержувало схвалення у Мадриді, Лісабоні чи Парижі. А під гучні оплески проходило те, що копіювало взірці, створені в колишніх метрополіях чи, у крайньому разі, десь у всесвітніх центрах. Коли ж деякі колишні колонії стали більш заможними, ніж Португалія чи Іспанії, у них з‘явилася мода на відтворення набутків метрополій у збільшеному вигляді, на архітектурну, скульптурну чи живописну гігантоманію. Образно кажучи, тодішнє гасло було “перемадридити Мадрид” чи “перелісабонити Лісабон”.

Відтак Пабло Неруда теж змушений був їхати до Парижу і Мадриду, і лише після цього з розряду талановитого юнака він в очах співвітчизників перетворився на великого поета. І тільки з кінця 30-х років ХХ століття ситуація змінилася, і Латинська Америка стала одним із головних законодавців культурної моди на світовій арені. У Мексиці, правда, це сталося трохи раніше, але для цього знадобилася народна революція...

Наразі українська культура навіть у столиці, тим більше у провінційних містах перебуває на стадії, коли багатьом її творцям (особливо коли йдеться про культуру масову) а тим більше найбагатшим меценатам хочеться “перемосквити Москву” (більшого їхня фантазія не сягає, хіба що Віктор Пінчук має ширші уявлення). Бажання цілком зрозуміле для певної категорії публіки, от тільки чи сприяє воно визнанню власних геніїв у своїй країні?

Адже Україна – це не Бразилія і не Чилі, які у ХІХ столітті починали національно-культурне життя майже з "чистого листа", коли йдеться про "високу", професійну культуру, тим більше науку. Маючи з часів Івана Франка та Лесі Українки митців і мислителів, які випереджали свій час, знов і знов упосліджувати самих себе, наслідуючи чиїсь шаблони, а не створюючи свої взірці для світу?

Отож у боротьбі за справжній вихід із "зони культурного лиха" доведеться долати не лише опір чи байдужість влади, а й шаблони масового середовища, у якому розвивається (а нерідко й гине) "висока", і не тільки "висока" оригінальна й перспективна культура України. Бо не чекати ж щонайменше півстоліття, поки належні процеси пройдуть самі собою?

 

***

…І насамкінець цих вимушено фрагментарних розмислів розгадка наведених на початку статті слів про культуру та револьвер. «Коли я чую слово «культура», я знімаю із запобіжника свій револьвер». Саме так звучала сакраментальна фраза у написаній сакраментального 33-го року п‘єсі «Шлаґетер» німецького поета, драматурга і переконаного націонал-соціаліста Ганса Йоста, і саме звідти запозичив її Геббельс. Високо зрозумілий: не можна до нестями забалакувати високі слова, слід просто робити свою справу, всім разом, і тоді ніякі новітні геббельсенята не зможуть тим чи іншим способом використати поняття «культура» у своїх інтересах.